і раптом забув, які в неї очі! Сірі, звісно, але він не міг уявити їх собі.
Зненацька Ендрю розгнівався на ці думки і, накульгуючи, попрямував назад, до своєї палати.
— На все добре, на все добре,— казав він, потикаючи всім руки і намагаючись не зустрітися поглядом з містером Работським, з покаліченої горлянки якого виривалося тільки сипіння.
Санітарка провела його в приймальний покій, і він стояв там, чекаючи, поки йому видадуть документи, немов іммігрант, стискаючи паперовий пакунок із своїми речами. Реєстраторка, висока жінка з підбитим рудим волоссям, здавалось, давно вже не належала до жіночої статі, а таємниче перетворилась просто в керівну особу, у втілення діловито-роздратованого "ну?".
Вона підійшла до заґратованого віконечка й сказала:
— Разом двісті тридцять три долари сорок п'ять центів.
— Не розумію,— відказав він.
— Ваш рахунок,— пояснила вона, дивлячись на нього.
— Мій рахунок оплачує моя лікарняна страховка.
— Ні,— сказала вона.— Ваш лікарняний страховий поліс покриває тільки койку, харчування і рентген, до того ж усього на чотири тижні з розрахунку три долари на день. Ви ж пробули тут шість тижнів, а день у цій палаті коштує п'ять доларів.
Він здивовано втупився в неї:
— Я цього не знав.
Вона зміряла його поглядом:
— То, може, ви зараз...
Ендрю засміявся.
— Ні,— сказав він.— Ні... Ось дивіться... Він витяг усі гроші, які були у нього в кишені.— Долар і сорок п'ять... вісім... дев'ять...
Долар сорок дев'ять центів — це все, що я маю. Можете їх узяти!
— Але ж ви повинні були знати!
— Вибачте,— сказав він.— Я справді не знав. Коли мене привезли сюди, я був непритомний.
— Але ваша дружина!
— Моя дружина хотіла тільки одного — щоб я лишився живий. Вона забула спитати, скільки це коштуватиме.
— Ви могли б утриматися від жартів! — сказала реєстраторка.
Вона простягла руку до телефонної трубки, затисла свій олівець у зубах і відскубнула шматок гумки, який застряв у неї між різцями. Ендрю відвернувся від неї і подивився на обертові двері, які, відчиняючись, впускали всередину клуби вогкого повітря. Перед ними зупинялися машини, в них входили й виходили люди. Ендрю несподівано для себе ступив до дверей — вони притягували його, немов усе це відбувалось уві сні, і озирнувся тільки один раз: реєстраторка ще розмовляла по телефону. Він штовхнув вертушку, вийшов, на мить зупинився, запинаючи
пальто, а потім ступив у холодне повітря, наче шубовснув у зимову крижану воду.
Він нахилив голову й намагався не дихати глибоко, знаючи, що повітря обпече йому ніздрі. Його зразу огорнула біляста імла, і щоки в нього зволожились. Він відчув, як раптом шалено закалатало серце, в горлі піднявся тупий клубок хвилювання, голова пішла обертом, і, щоб не впасти, він сперся на блискучий автомобільний радіатор.
Під'їзна алея огинала алею барбарисових кущів — тепер на них тільки де-не-де червоніли намистини ягід — і вливалась у вулицю, що круто йшла вниз, до пивниці, яку він бачив з веранди, і до трамвайної зупинки.
Ендрю майже біг алеєю, і, коли опинився на вулиці, коліна в нього підгинались, а в голові болісно стукали молотки. Тріщина в кістці знову ніби розжарилась. Його очі заслала павутина болю, туман каламутив зір, і він знову й знову проводив долонею по обличчю, гарячкове мружачись.
Тротуар був крутий і мокрий. На півдорозі до трамвайної зупинки неслухняні ноги Ендрю раптом вислизнули з-під нього, і він важко впав навзнак, вдарившись плечима об асфальт. Йому здалося, що він зламав хребет. Мимоволі застогнавши, він зовсім піддався кволості і вже почав був утрачати свідомість. Але тут перед його очима постав моментальний знімок: він лежить на спині, випадковий перехожий нагинається над ним, і ось його несуть назад у лікарню. Ця картина привела його до тями, і він насилу звівся на ноги.
— Отакої, хлопче! — буркнув він. Звук власного голосу трохи його заспокоїв, і, стиснувши губи у вузеньку смужку, він повільно попрямував схилом униз. Потім, побачивши, що назустріч іде якийсь робітник, зупинився і, вдавши, ніби шукає в кишенях сигарету, відвернувся — він знав, що обличчя в нього спотворене від болю.
Перехожий, мигцем глянувши в його бік, пройшов мимо, і він, не поспішаючи, майже не відриваючи ніг від землі, рушив униз.
"Цікаво, кінчила вона дзвонити чи ні?" — подумав Ендрю.
Він, як і досі, тримав голову похиленою і не помітив, як опинився просто перед входом до пивниці. Трохи далі від зупинки відходив трамвай.
Ендрю дуже повільно відчинив літні двері з металевою сіткою — її давно годилося б забрати, адже зима надворі! — потім намацав ручку справжніх дверей, різко смикнув її й раптово потрапив у приміщення пивниці. Прихилившись спиною до вхідних дверей, він підняв голову.
Біля стойки нікого не було — навіть буфетника. Вона тяглася в зал, по якому були розсипані острівці круглих столиків і стільців з віялоподібними спинками. В кутку бундючно височів музичний автомат, і в його скляних жилах мерехтіли червоні й зелені
вогники. Стіни були завішані календарями, а позад стойки виднілася величезна картина — лісовий пейзаж з озером на передньому плані, сніговим піком на задньому й оленем, який дивиться просто
в зал, сторожко піднявши ногу.
На стіні золотими літерами було написано:
Ти просиш у кредит.
Я даю.
Ти не платиш.
Я злюсь.
Я не даю в кредит.
Тоді злишся ти.
Краще, щоб злився ти.
З бічних дверей вийшов буфетник — груди в нього були, як бочка з-під пива,— і сказав:
— Що будемо пити?
Ендрю повільно підійшов до стойки, не зводячи очей з пляшкових пірамід, які обрамляли касу. Він збирався рішуче, твердо замовити... але що? Він не пам'ятав жодної назви. Жодної! Напружуючи пам'ять, він страдницьки нахилив голову.
— Ти що, хворий? — спитав буфетник, теж нахиляючи голову, щоб краще його роздивитись.
— Так, ослаб трохи,— відповів Ендрю, піднімаючи голову.
Він відчув, що має якось витлумачити свою кволість, тож і додав: — Оце щойно виписався з лікарні.
Буфетник налив чарку по вінця.
— Ану, хильни, друже. Це тебе підбадьорить.
Віскі потекло в горло несподівано швидко, і він закашлявся.
Буфетник підсунув до нього склянку з водою.
— Промий горлянку,— порадив він.— Промий горлянку.
— На вулиці так слизько,— сказав Ендрю.— Я мало не гепнувся...
Він не знав, навіщо заговорив про це. Нараз відчув себе геть безпорадним.
— Слизько, атож,— притакнув буфетник і несквапно налив Ендрю ще чарку.
Ендрю вигріб з кишені свою готівку.
— Ось усі мої гроші,— мовив він і, відсунувши вбік десятицентовик, пояснив:
— Це мені на трамвай, а решту забирайте — на скільки тут стане.
— Залиш гроші собі,— відповів буфетник.— Ти в мене сьогодні перший клієнт. Я на тобі не розбагатію і не збанкрутую.
Він налив і собі, випив одним духом, а потім сказав:
— У такі дні це для мене найкращі ліки від смогу. Вимиває вугілля з горлянки. У мене ядуха,— пояснив він з хрипом.
Епдрю відчув, як віскі вогнем розтікається по тілу, і сказав:
— Вперше п'ю за півтора місяця.
Буфетник співчутливо глянув на нього:
— А що з тобою було?
— Дістав травму на заводі,— ніяково відповів Ендрю.— Перелом черепа.
— Перелом черепа? — похмуро повторив буфетник, кинув на Ендрю зловісний погляд і провадив далі: — Кепське діло. Ламай кістки в усьому тілі, які заманеться, а от голова має бути цілою.
Як на мене, то тільки так.
— Я вже зовсім здоровий,— сказав Ендрю.
— Зовсім здоровою людина не буває,— буркнув буфетник.
Ендрю усміхнувся. "Мабуть, віскі",— подумав він, а вголос промовив:
— А хто зна. Тут уся штука в тому, щоб не врізати дуба.
А тоді все гаразд.
— На заводі,— похмуро проказав буфетник,— якщо тебе й не вб'є зразу, то вже неодмінно щось та розладнається: нирки, ки...
кишечник або легені, — Він сплюнув. — У мене ось ядуха. На заводі заробив.
— На заводі? — спитав Ендрю.
— Авжеж,-відповів буфетник.-Довелося піти з роботи й відкрити оцю забігайлівку. Я прикинув,— пояснив він невесело,— що таких, як я, багато — тих, кому треба чистити горлянку від вугілля. Бачиш оце зілля? — Він узяв у руки пляшку.— Етикетки немає, еге ж? А її тут і не потрібно, я сам його виготовляю.
Залізо роз'їсть запросто.— Він налив чарки.— Ось на, покуштуй! — І додав, заохочуючи: — Це з кольрабі.
Ендрю випив. Рот йому обпекло, як вогнем, і на очі навернулися сльози. Він ковтнув води із склянки, яку простяг йому буфетник.
— А що я казав!— мовив той з грубуватою гордістю і налив собі.— Кольрабі! — пробурмотів він потім.— Я цю гидоту нізащо не стану їсти. Зате й п'ю ж я її!
Він подивився на Ендрю, який зняв капелюха, і запитав:
— Все ще зав'язаний ходиш?
— Так,— відповів Ендрю, помацавши бинт.— Але тільки про людське око.
— Підеш знову на завод? — похмуро поцікавився буфетник.
— Мабуть,— відповів Ендрю.
Буфетник ретельно витер стойку.
— Даремної — буркнув він. — Тобі он голову проломило, дістав, можна сказати, відпочинок, а то, диви, ще які-небудь гроші від заводу тобі перепадуть — за проломлену голову! Сідай собі і їдь у Каліфорнію. Як уже пощастило, то користуйся!
— У мене сім'я!
— До чого тут сім'я! Ти сам собі сім'я. Як простягнеш ноги, то яка це буде сім'я? Що від твоєї сім'ї залишиться?
Ендрю промовчав.
— Ні, ти послухай! — сказав буфетник, перехиляючись до нього через стойку.— У мене ось є цей заклад, і я не скаржусь:
на життя вистачає. Та я тобі ось що скажу,— він штовхнув Ендрю в лікоть,— жити в цьому місті для мене все одно, що в камері смертників чекати, коли тебе посадять на стілець! — Він заходився люто терти стойку.— Стривай, ось с'ам побачиш,— додав він.
киваючи головою.
Ендрю мовчки дивився на нього.
— Он твій трамвай іде,— сказав буфетник, забираючи чарки.
На півдорозі до дому Ендрю трамвай зупинився біля школи, і в нього вихором влетіло шестеро дівчаток-старшокласниць. Вони поставали на задній площадці й заспівали:
А вже там, А вже там Стане нам утішно, Походити буде нам Голими не грішної Вони перебивали свій спів вереском; яскрава помада на їхніх дитячих губах розмазалась, рум'яна на щоках були як червоні яблучка мішеней.
Ірландці йдуть, Бара-бара-барабани б'ють, Там і тут!
Помолись!
Ох і ах По кущах, Тут і там!
Стережись!
Пісня завершилась вибухами сміху, і всі жінки в трамваї обурено нахмурились, а літні чоловіки озиралися на дівчаток з ніяковими усмішками.
Ендрю теж втупився в них і дивився доти, доки не збагнув, що усмішка на його устах давно перестала бути усмішкою.