В ній стояло:
"Поводься пристойно. Повертайся якнайшвидше. Чекаю". Я обе— режно згорнув її й поклав у жилетну кишеню. Цікаво, чи я повер— нусь до неї? Скільки мине часу, поки я зароблю грошей на доро— гу? Піт густо скропив мені лоба, і я налив собі віскі з майже порожньої пляшки. Заходив по малесенькій каюті. Було тихо.
Вже всі вийшли з кают.
Я був трохи напідпитку, коли зустрівся в салоні першого класу з людьми в мундирах, їх було двоє, і до того ж на— строєні були не вороже. Подивились на мій паспорт, подивились на мене.
— То ви довгенько не були вдома,— сказав один з них.
— Так,— підтвердив я,— довгенько...
— Що ж ви там так довго робили? — 3 його посмішки можна було прочитати куди більше, ніж вона приховувала, та хіба при— ховаєш те, що в ній було?
— Я співак,— сказав я, і кімната раптом заходила ходором.
Я намагався будь-що втримати на обличчі, як мені здавалось, спо— кійну, щиру усмішку. Я давно не мав справи з такими людьми й забув, як треба з ними поводитися. Колись я вмів знижувати голос так, що він був і не різкий, і не улесливий, а в останню мить устигав нейтралізувати вибух гніву своєю негритянською усмішкою. Але тепер я забув усі фокуси, якими колись рятував своє життя. Я докладав зусиль, щоб зруйнувати підступні наміри таких людей, як оці, і коли уникав їхньої пастки, вони аж зуба— ми скреготали. Але тепер я був не той, що колись. Замість двох підступних ворогів, яких мені треба було перехитрити за всяку ціну, я бачив перед собою двох білих людей з незрозумілою для мене поведінкою. А винен у всьому той ранок на мосту.
— Правильно,— сказав один з тих.— Так написано і в пас— порті. Хоча я ніколи про вас не чув.— Вони подивились на мене.— І багато ви там співали?
— Чимало.
— Де, на концертах?
— Ні.— Цікаво, яким я їм здаюся, як звучить для них мій голос. З їхніх поглядів нічого не можна зрозуміти.— Я працював у нічних ресторанах.
— Ого, в нічних ресторанах? То ви їм так подобались?
— Так,— відповів я,— я їм справді подобався.
— Ну,— в мій паспорт ударили печаткою ч повернули його мені,— гадаю, ви й тут сподобаєтесь.
— Дякую!
Вони засміялися — з мене, чи мені тільки так здалося? Я взяв чемодан, перекинув плащ через плече й вийшов із салону першого
класу. Я став у гомінливу чергу, що повільно рухалася до сход— нів. Я дивився просто перед себе і спостерігав, як усміхнені люди ступали в тінь навісу над сходнями і відразу зникали з очей.
Я поклав паспорт назад у нагрудну кишеню ("Повертайся якнай— швидше; Чекаю...") і затис у руці пропускний талон. Раптом я опинився біля самого борту, а з другого кінця сходнів, на суші, стояв огрядний сивий чоловік у формі, з надітим набакир кашке— том, увесь червоний, спітнілий. Він пильно на мене поглянув.
Я відразу його пізнав — адже то він снився мені в кошмарних снах, і тому це огидне обличчя запам'ятало.сь мені краще, ніж будь-яке інше.
— Гей, хлопче, йди, йди,— крикнув він.— Іди собі!
Я ледве не засміявся. От я й удома. Я доторкнувся до нагруд— ної кишені. Пригадалась пісня, яку колись співав: "Коли ж я стану чоловіком?" Я зійшов трохи невпевнено сходами й подав тому чоловікові пропускний талон.
Пізніше інспектор митниці перевірив мій багаж і відпустив мене. Я взяв свої чемодани й пішов довгою заасфальтованою доро— гою до воріт у місто.
Раптом мене хтось гукнув.
Оглянувшись, я побачив що до мене біжить Луїза. Я поста— вив чемодани, міцно її обняв, і сльози покотилися по моїх щоках.
Не знаю, чи я заплакав від радості, чи від люті, чи від того й того разом.
— Як ти себе почуваєш? Як? Вигляд у тебе чудовий, тільки дуже ти схуд. Я така рада тебе бачити!
Я витер очі.
— Я теж дуже радий тебе бачити. Ви, мабуть, думали, що я ніколи не приїду?
Луїза засміялась.
— Якби й так, то я б тобі не докоряла. Люди тут такі самі черстві, як і раніше, та, мабуть, вони такими й залишаться. Як у тебе з французькою мовою? Боже, страшно подумати — адже я колись учила французьку, а тепер не пригадаю жодного слова.
А ти й книжки в руках не тримав, а тепер, мабуть, торохтиш, як француз?
Я посміхнувся. , —Pas mal. Je me defends pas mail.
Широкими сходами ми спускалися на вулицю.
— Боже,— не втримався я,— Нью-Йорк!
Звідси не видно було хмарочосів. Ми стояли в затінку еста— кади, але більше, ніж перехід від світла до затінку, мене вразив неймовірний гуркіт, що його створювали одночасно найрізнома— нітніші речі: вантажні машини, легкові, всілякі важелі, гальма, двері, ткацькі, друкарські та інші машини, бульдозери та екска— 1 — Не погано. Можу себе захистити (франц.}.
ватори, що рили канави для газопроводу чи електропроводу, будівельні крани, ковші, котки, будинки, що їх підривали динамі— том, а також мільйони радіоприймачів, телевізорів, ресторанних програвачів. Людські голоси відрізнялись від загального гамору своєю напруженістю і ворожістю. Інший огрядний чоловік, теж у формі і теж червонопикий, підкликав для нас таксі й навіть ввічливо торкнувся пальцем кашкета, ледве видушивши крізь зуби стандартне: "Сюди, міс, швидше, сер!" Він грюкнув за нами двер— цями таксі. Луїза сказала водієві їхати в готель "Ньюйоркер".
— Нас там приймуть?
Вона подивилась на мене.
— Любий, у Нью-Йорку є закон: якщо ти маєш вільний час — тягайся по судах. Але в "Ньюйоркері", здається, взялися за розум.— Вона притисла мою руку до себе.— Розумієш? Незва— жаючи на цей рекламний галас, майже все залишилось так, як було. Ніхто не зважає на те, що сам каже.
А я подумав: "Може, в цьому й уся річ!" Другого ранку ми розрахувалися в готелі й полетіли в Алабаму.
Тільки-но я став під душ, як задзеленчав дзвінок. Я швидень— ко втерся й накинув на плечі халат. Звичайно, це був Відаль, ще й дуже елегантний — сиве волосся так і блищить, а цинічне, смагляве, схоже на циганське обличчя уважно поголене, освіжене лосьйоном. Звичайно він не надає ваги своїй зовнішності. Але сьогодні його невисоку постать облягає темно-синій костюм, а синя краватка зашпилена якоюсь дивною перлиною.
— Заходь, випий чого-небудь. Я повернусь через хви— лину-дві.
— О, то я не спізнився. Гадаю, ти вибачиш мені таку нетак— товність.
Але я вже у ванній. Відаль поставив пластинку: Магалія Джексон співає "Хочу радісно жити, так, як пісню співаю".
Коли я вийшов, він сидів у кріслі біля відчиненого вікна.
Сонце зайшло, але ще не дуже темно. Дерева чорніють на тлі темного неба. Навколо освітлених вікон і автомобільних фар — жовті кола. Вуличних ліхтарів ще не засвічено, наче Париж з поваги до минулого дня хоче витримати урочисту паузу.
Відаль п'є віскі з содовою. Я й собі наливаю. Він спостерігає за мною.
— Ну, друже, як справи? Ти вже майже в дорозі. Чи радо ти нас залишаєш?
— Ні.— Я сказав це занадто категорично.
Відаль здивовано й зачудовано дивиться на мене широко роз— плющеними очима.
— Я ніколи не збирався туди повертатись. А тим більш вихо— вувати там свого сина...
— Mais, mon cher',— спокійно говорить Відаль,— ти розум— ний чоловік і повинен був розуміти, що колись доведеться верну— тись.— Він на мить замовк.— А щодо Поля, то хіба ти ніколи не думав, що він може захотіти побачити країну, де народився його батько і батько його батька?
— Тоді йому треба їхати в Африку.
— Америка завжди буде йому дорожча, ніж Африка, ти це й сам знаєш.
— Ні, не знаю.— Я вихилив свою чарку й наливаю ще.— Чого йому так далеко їхати — щоб його там називали чорнопи— ким? Америка йому нічого не дала.
— Вона дала йому батька.
Я дивлюся на нього:
— Тобто його батькові вдалося врятуватися.
Відаль відкидає назад голову і сміється. Якщо Відаль вас любить, він неодмінно з вас сміятиметься. І його сміх вас дуже бентежитиме. А після сміху настає мовчання й уважний погляд, що бентежить вас іще дужче. І тепер, помовчавши, він запитує мене:
~ То ти й справді гадаєш, що врятувався від чогось? Облиш.
Адже ти кращий, ніж хочеш здаватися.— Він іде до столика з напоями.— Що, власне, ти грав у нашому фільмі, який тебе так прославив і зробив тебе, як я тепер бачу, таким збентеженим?
У чому трагедія того трубадура-метиса? Хіба не в тому, що він намагався використати всі шляхи для порятунку і все даремно? — Відаль стоїть мовчки з пляшкою в руці й дивиться на мене.
Пам'ятаєш, як я намучився, поки змусив тебе грати по-справж— ньому? Як ти мене ненавидів, часом, здавалося, ладен був убити мене! А пригадуєш, коли роль Чіко почала оживати? — Він нали— ває собі ще.— Пригадай, будь ласка. Звичайно, я великий режисер, mais pardon!2 Такої гри я не міг добитися ні від кого, крім тебе.
А про що ти думав, що було в тебе на думці, в якому кошмарі ти жив, коли нарешті почав грати роль по-справжньому? Скажи щиро! — Він знову йде на своє місце.
Чіко, герой фільму,— син жінки з Мартініки й французького колоніста. Чіко ненавидить і батька, й матір. Він утікає з острова в столицю і бере з собою свою ненависть. Ця ненависть дедалі росте й поширюється на всіх чорних жінок, на всіх білих чолові— ків, хоч би де вони жили. Він опускається на дно Парижа й гине.
"Les fauves"3 — це ж символ життя, від якого він тікав, і життя, яке проковтнуло його. Я погодився на цю роль, гадаючи, що легко зіграю її, бо віддавна придивлявся в Парижі до північноафрикан— ців. Але це не задовольняло Відаля. Вибух стався на одній репе— тиції досить нескладної сцени. Чіко йде в танцювальний зал сум— 1 — Але, любий мія'(франц.).
2 — Але пробач! (Франц.}.
3 — "Дикі звірі" (франц.}.
нівної репутації на площі Пігаль і хоче там найнятися, а госпо— дар-француз пропонує йому дуже принизливу роботу. Той француз нагадує йому батька.
— Ти хочеш показати нам цього хлопця якимсь шляхетним дикуном.— крижаним голосом сказав тоді Відаль.— Са vient d'ou1 у тебе оця гидка манірність?
Всі стихли, бо Відаль рідко вдавався до такого тону. З мов— чання акторів, які грали зі мною ту сцену в танцювальному залі, я здогадався, що всі вони поділяють думку Відаля про мою гру, і радіють, що він урешті втрутився. Я був ображений і заразом розгніваний, але не заперечував, бо в глибині душі відчув якесь дивне заспокоєння й мимовільну повагу до Відаля.
— Ти все робиш не так, як треба,— сказав він трохи лагід— ніше.— Ходімо вип'єм!
Ми пішли в його кабінет. Він дістав зі свого столу пляшку і дві чарки.
— Пробач, але ти нагадуєш мені деяких англійських леді, які люблять грати повій доти, доки глядачі певні, що самі вони справжні леді.