Гаррієта навчає Луїзу французької і шведської мови, а Луїза навчила Гаррієту деяких не зовсім пристойних висловів негритянського Півдня.
Коли вони не поправляють вимову одна одної, то пускаються в довгі дебати про те, як у мові відбивається історія і звичаї наро— ду. Вони з'ясували, що в кожній європейській мові є свій відпо— відник до фрази "працює, як негр". ("Ще б пак,— заявила Луї— за, — вони давно звикли, щоб чорні на них працювали").
— Мова — це досвід і сила,— каже Луїза, жалкуючи, що не знає жодного африканського діалекту.— Ось у чому я хочу пере— конати клятих упертюхів у нас на Півдні. Якби негри вкладали свій досвід у мову, то вона стала б великою мовою. Але де тамі Вони всі намагаються говорити так, як білі.— Вона нахиляється вперед і хапає Гаррієту за коліно.— Я кажу їм, люба, що білі нічого не говорять, ну зовсім нічогісінько, і дехто з них про це знає: їм бракує того, що є в нас. Його нема ніде в світі.— І вона обурено відкидається назад.— Гадаєте, вони мене слухають? Зви— чайно, ні! Й далі говорять так, як білі.— Вона знов нахиляється вперед, тремтячи з гніву.— Уявляєте, декотрі з них соромляться Маголії Джексон! Соромляться однієї з найбільших у світі співа— чок! Кажуть, ніби вона вульгарна.— І. вона оглядається по кімнаті, наче у неї в руках пляшка і вона шукає, кого б нею зацідити по черепу.
Певно, Луїза так розходилась тому, що раніше їй ніколи не випадало розмовляти про це з білими. Раніше вона заспокоювала, переконувала своїх білих знайомих, бо хіба можна було троюдити .їм сумління правдивою розповіддю, яка порушила б їхню уяву про самих себе? Просто диво дивне, до чого тільки не вдаються окремі люди чи навітиь народи, щоб не дивитися правді в вічі.
Але Гаррієта на них зовсім не схожа: їй дуже важливо знати все, що має розповісти Луїза,— тоді, на її думку, вона краще зможе боронити від життєвих знегод чоловіка й сина. Ось чому вони йдуть сьогодні ввечері вдвох. Сьогодні в них немов остання воєнна нарада. Я скиглій, але вони, хвалити бога, дуже практичні.
Тепер Луїза обертається до мене, а Гаррієта риється в туалет— ному столику.
— Коли Відаль зайде по тебе?
— О пів на восьму, може, о восьмій... Він сказав, що замовив для нас столика в якомусь шикарному ресторані, але не каже де.
Луїза кокетливо стенає плечима, підводить брови, трохи похи— тує стегнами. Я сміюся.
— Отож. А потім ми, певно, підемо й добряче хильнем.
— Дай боже! Цими днями ти похмурий, наче когось ховаєш.
А після випивки ти нам завтра не так набридатимеш!
— А які будете ви після випивки? Я знаю, як п'ють дівчата, — Ну, ми ж самі платитимем, отож цієї проблеми в нас не буде,— каже Гаррієта.— Але ти, відома на увесь світ кінозірка, повинен добряче відзначити свій від'їзд.
— А ви не можете змінити свої плани й піти з нами?
— Звичайно, ні,— каже Луїза. Вона дивиться на мене й кумед— но хихотить.— Відома на весь світ кінозірка! А я ж тебе спови— вала! Чорт забирай! — Вона трохи смутнішає.— Як пишалася б тобою мама! — Ми дивимось одне на одного, сповнені таємниць, яких не знає навіть Гаррієта.— А тепер геть звідси, ми будемо одягатися.
— Я відведу Поля вниз, до мадам Дюмон.
Поль повечеряв разом з її дітьми й заночує там.
— Це вже востаннє,— каже мадам Дюмон і погладжує Полеві чорні кучері.— Ти vas nous manquer, tu sais? ' — Вона поглядає на мене й усміхається.— А йому байдуже. Тільки й думає про великий пароплав і всі дива Нью-Йорка. Дітей від'їзд ніколи не засмучує.
— Мені дуже жаль від'їздити,— ввічливо каже Поль,— але тато мусить їхати в Нью-Йорк працювати, й він бере мене з собою.
Мадам Дюмон переглядається зі мною поверх його голови.
— II est malin, ton gasse! 2 — Вона знову звертається до Поля: — А як ти гадаєш, маленький дипломате, сподобається тобі Нью-Йорк?
— Ми їдемо не лише в Нью-Йорк,— заперечує Поль.— Ми поїдемо і в Каліфорнію.
— Ну, а Каліфорнія тобі сподобається?
Поль дивиться на мене:
— Не знаю. Якщо нам там не сподобається, ми повернемось.
1 — Знаєш, нам тебе дуже бракуватиме (франц.}.
2 — Та він хитрий, твій малюк! (Франц.).
— Дуже просто. Вертайтесь і все,— каже мадам Дюмон. Вона дивиться на мене.— Найкращий підхід до життя. Вертайтесь.
А ви знаєте, ми маємо вас тут, у Франції, за своїх.
— Гадаю, що так,— кажу я.— Бо й я почуваю себе тут наче вдома.— Я нахиляюсь і цілую Поля в щоку, а він мене. Ми завжди так робимо, але чи зможемо ми це робити в Америці?
Американські батьки ніколи не цілують американських синів.
Я випростуюсь і кладу руку на Полеве плече.— Поводься добре.
Я зайду по тебе, як ітиму снідати. А якщо прокинешся раніше — заходь по мене, ми кудись почимчикуємо, а мати із тіткою Луїзою тим часом закінчать пакування. Бо ми їм тут тільки заважа— тимемо.
— D'accord'. А куди ми почимчикуємо? — Останнє слово він вимовляє, хоч і затинаючись, саме так, як я.
— Може, в зоопарк. Там видно буде. А снідати, якщо хочеш, підемо на Ейфелеву вежу.
— Звичайно, хочу,— відповідає він.— Ще й дуже.— Коли він задоволений, то весь аж сяє, немов енергія його невеликого опець— куватого тіла заряджає якусь внутрішню батарею, що від неї так яскраво блищать його великі, темно-карі, як і в мене, очі, а також шкіра, колір якої нагадує мені мед і сонячні зайчики.
— Ну, гаразд.— Я тисну руку мадам Дюмон.— Bonsoir, madame!2 — А потім, дивлячись на Поля, викликаю ліфт.— Сі— ао, Pauli3.
— Bonsoir, papa 4.
І мадам Дюмон забирає його з собою.
У себе нагорі Гаррієта й Луїза, нарешті напудрившись і напо— мадившись, одягли прикраси й готові були йти гуляти.
— Вип'ємо по чарці мартіні в "Рітці" й повечеряємо в якомусь дуже дорогому ресторані,— каже Гаррієта,— а потім, може, зайде— мо ще й у "Фолі Бержер".
— Яка міщанська програма на вечір! — промовляє Луїза.— Як я хочу, щоб Гаррієта якомога швидше навчилася робити все, як американка,— тоді в неї буде менше клопоту.
— Дуже сумніваюсь,— відказує Гаррієта,— щоб я могла витри— мати у "Фолі Бержер" цілих три години.
— Тоді ми завітаємо в бар Гаррі "Нью-Йорк" і посмокчемо там через соломинку м'ятних коктейлів, — пропонує Луїза.
— Я бачу, що Луїза збирається погуляти, як ніколи раніше.
їй, мабуть, теж буде жаль їхати з Парижа, хоч вона й пробула в ньому не дуже довго.
— А хіба в Нью-Йорку п'ють м'ятні коктейлі? — питає Гарріє— та, наче складає список того, що люди роблять і чого не роблять у Нью-Йорку.
1 —' Згода (франц.).
2 — На добраніч, мадам! (Франії.) 3 — До побачення. Полю (італ.).
4 — На добрапіч, тату (франц.).
355 — Дехто п'є,— підморгує мені Луїза.— Ти помітив, що твоя шведська курочка вже сокотить на алабамський манір.
Ми всі сміємось. Підходить ліфт.
— Ми зайдемо до Поля, побажаємо йому на добраніч,— каже Гарріета. Вона цілує мене.— Вітай Відаля.
— Гаразд. Бажаю вам добре провести час. Гляди, щоб який— небудь француз не вкрав Луїзи.
— Хіба я того приїхала в Париж, щоб мене тут стерегли?
Та хто б уже стеріг, тільки не твоя дорога жіночка. Може, я хотіла б наперекір усім вернутися додому з французьким гра— фом.— Вона натискує кнопку, і ліфт спускається вниз.
Я повертаюсь у нашу квартиру. В ній так і тхне від'їздом.
У передпокої — ящики й пакунки, що їх завтра відправлять, на полицях — жодної книжки, кухня має такий вигляд, наче ми в ній ніколи не варили обіду, ніколи не сиділи в ній рано-вранці чи пізно ввечері за чашкою кави. Мені пора вмиватися й голи— тись, але я наливаю собі чарочку й закурюю цигарку, потім вихо— джу на балкон. Сутеніє, ясний паризький день згасає, зелень дерев темнішає.
Я прожив у цьому місті дванадцять років. Наша квартира міс— тилася на верхньому поверсі наріжного будинку. За деревами й будинками видно Марсове поло й Ейфелеву вежу. А далі проті— кає річка, яку я так часто переходив і сумним і веселим. Я пере— ходив кожнісінький міст у Парижі, блукав по всіх quai '. Я знаю річку так, як інколи знають свого друга, — деколи вона темна, наче проковтнула всі паризькі вогні й нечутно розмовляє з утоп— лими, що лежать на її дні; деколи жовта, сердита, гуркоче й погрожує буксирам та баржам і нагадує людям, що може дуже розливатися й убивати; а деколи вона спокійна, гладенька, брудно— зелена й ласкаво дозволяє плавати по собі човнам та les bateaux mouches2 і навіть час від часу викидає на берег поганенькі риб— ки. Люди, які з вудками в руках стоять ціле літо вздовж qua is, вдячно приймають ті слизькі рибки й кидають їх в іржаві відра.
Мене завжди цікавило, хто ту рибу їсть.
А я блукаю вулицями туди й назад, вниз і вгору, дуже радію— чи з того, що зі мною нікого нема.
Тепер серпень, місяць, коли парижани залишають місто, і треба пройти не одну милю, щоб знайти перукарню або пральню десь у глухому затіненому провулку. Зрідка можна зустріти хіба що парашутиста, що простує на збірний пункт, звідки його зразу ж відправлять в Алжір. Один мій знайомий, веселий хлопець, завсід— ник нічних ресторанів, у яких я колись працював, недавно повер— нувся з Алжіра з поворотним тифом і без одного ока. Уряд при— 1 — Набережних (франц.).
2 — Річковим трамваям (франц.).
значив йому пенсію, дивну, майже міфічну суму — п'ятдесят три тисячі франків щоквартально. Прожитії на ці гроші, ніде не пра— цюючи, не можна, а хто візьме на роботу напівсліпого інваліда?
Життя того хлопця назавжди скалічено, хоч йому немає ще й тридцяти років. І таких у Франції не одна тисяча.
Алжірців теж майже нема на паризьких вулицях. Зникли кудись всі оті продавці килимів, горіхів, листівок, міняйли. Хлоп— ці, що з ними я був колись знайомий, розбіглися (чи поховали— ся?) — сам бог знає куди.
Майже ніхто з них не мав грошей. Вони по троє-четверо, бувало, жили у маленьких мансардах з одним віконцем і з одним ліжком, а то навіть ночували в смердючих, підготованих на зне— сення, будинках чи на холодних горищах паризьких хмарочосів.
Арабські кав'ярні зачинені, оті темні, задушливі кав'ярні, де я пив з арабами чай, курив гашиш, слухав їхню чарівну, але таку для мене загадкову гру на струнних інструментах. Колись я вва— жав північноафриканців своїми братами, тому й відвідував їхні кав'ярні. Вони ставились до мене дуже прихильно, один чи два залишалися моїми друзями навіть тоді, коли я вже не міг частува— ти їх цигарками "Лакі страйк" і коли вся моя колекція американ— ських спортивних сорочок перейшла в їхні руки.