Своєю жадібністю Прокріда здобула як ненависть праведних жінок, так і прихильність чоловіків, оскільки завдяки їй відкрилися вади решти жіноцтва.
Молоде подружжя втішалося взаємним та відданим коханням, однак трапилося нещастя: Авра, чи Аврора, як її зве дехто, жінка надзвичайної краси, вподобала собі Цефала. Довго і безуспішно всілякими благаннями намагалася вона перетягнути чоловіка на свою сторону, однак він залишався вірним Прокріді. Тоді вона озлоблено гукнула: "Ще жалітимеш, Цефале, що так палко покохав Прокріду: побачиш, якщо хтось захоче її спокусити, то вона вибере золото, а не твою любов".
Юнак, почувши такі слова, забажав їх перевірити; тож покинув дім під прикриттям довгої подорожі, а повертаючись, підіслав звідника, щоб дарунками спокусити жіночу вірність. Та хоч Прокріді обіцяли великі дари, вона відмовилася від пропозиції за першим разом; однак звідник продовжував наполягати, щоразу додаючи ще коштовностей, і врешті намовив її, хоч як вона вагалася. Так Прокріда погодилася на ніч обіймів, про які той просив, якщо дістане обіцяне золото.
Тож Цефал, збентежений горем, розповів, яким чином він виявив мізерність кохання Прокріди; вона ж, почервонівши від сорому, спонукувана усвідомленням злого вчинку, негайно подалася до лісу й усамітнилася. Але юнак не міг пережити розлуки, пробачив коханій та вблагав повернутися, хоча вона й противилася.
Та що ж з того? Великодушність не має сили супроти мук совісті. Прокріда перебувала у замішанні; охоплена ревністю, домислювала, що це Аврора своїми ластощами підбила чоловіка на таке, що вона і влаштувала йому задля грошей. Тоді й почала таємно стежити за ним, коли він полював по скелях, стрімких вершинах гір і непоказних галявинах. Коли Прокріда за ним слідкувала, трапилося так, що, переховуючись на лузі поміж трав та серед очерету на болоті, випадково ворухнулася, а той, подумавши, що це дика тварина, випустив стрілу й убив її.
Не знаю, що маю сказати: чи що немає на землі нічого могутнішого, аніж золото, чи що зовсім немудро шукати те, чого не хочеш знайти. Ця немудра жінка випробувала відразу обидві фрази, знайшовши собі вічну неславу та смерть, яку шукала найменше. Облишивши непомірне прагнення золота, яке притаманне всім нам, нерозумним, я хотів би запитати у тих, хто захоплений такою впертою ревністю, що вони скажуть: яку наміряються добути із цього користь, яку честь, яку похвалу чи славу? Я вважаю, що це – сміхотворна недуга мозку, яка бере свій початок із малодушності недужого; бачимо її лише в тих нещасних, які вважають себе настільки непотрібними, що легко припускають, наче їх може будь-хто перевершити.
29. Аргія, дружина Полініка і донька царя Адраста
Аргія, грецька жінка, що походить з давнього знатного роду аргівських царів, була донькою царя Адраста. З-поміж інших вона вирізнялася такою красою, що лише від одного погляду на неї сучасники отримували велику радість; а для нащадків Аргія навічно залишила бездоганне та блискуче свідчення подружньої любові. Тому її ім'я, освітлене винятковим сяйвом, дійшло аж до наших днів.
Одружившись із Полініком, сином фіванського царя Едіпа, Аргія народила сина Тессандра, коли чоловік був у вигнанні. Будучи свідком гірких страждань свого чоловіка через підступність рідного брата, вона розділяла з ним його нещастя. Слізними благаннями не тільки схилила на свій бік старого батька, але й переконала його підняти зброю проти Етіокла, який, знехтувавши правилами угоди з братом, утримував своєю тиранією Фіванське царство. А щоб не зашкодила фатальна відповідь оракула, всупереч жіночій природі піддобрилася до Евридіки, дружини віщуна Амфіорая, подарувавши їй дорогоцінне намисто, яке колись принесло нещастя фіванським жінкам. Однак Амфіорай, непомітно спостерігаючи за її діями, викрив задум, і військо вирушило супроти Фів під несприятливе віщування.
Після численних сутичок військо потерпіло поразку, багато вождів було вбито, Адраст залишився без допомоги і став майже вигнанцем. Коли згорьована дружина довідалася, що тіло Полініка лежить непоховане поміж інших невшанованих тіл, то, покинувши царські роскоші, забувши про м'яку спочивальню та жіночу слабкість, взяла із собою лише кількох друзів і негайно подалася на поле бою. Не страшила її ані рука зловмисника, що засів при дорозі, ані дикі звірі, ані птаство, що клює тіла вбитих людей, ані душі померлих, що, як немудро вважали древні, сновигають довкола, ані те, що видавалося ще страшнішим, – едикт Креонта, за яким було заборонено хоронити загиблих під страхом смертної кари. Тож із хоробрістю та запалом, посеред темної ночі, незважаючи на жахливий сморід, ступила вона на поле бою; перевертаючи то тут, то там тіла полеглих, з невеличким факелом у руках шукала напіврозкладене обличчя свого коханого чоловіка і не припинила пошуків, доки не знайшла, що шукала.
Яке чудо! Обличчя, вже наполовину обгризене поржавілим і надщербленим залізом, присипане порохом та полите потемнілою кров'ю, ніхто не міг розпізнати, але не змогло воно приховатися від люблячої дружини. Ані бруд на спотвореному обличчі не перешкодив поцілункам жінки, ані едикт Креонта не перешкодив плачам, сльозам та спаленню. Аргія намагалася поцілунками вдихнути життя в уста, омивала слізьми тіло, що вже мало поганий запах, раз по раз кликала померлого у свої обійми. Врешті, не пропускаючи нічого із священних обрядів, передала тіло палаючому вогню, а спаливши, поклала прах до урни. Вогонь повідомив про її благочестивий вчинок, однак Аргія не боялася ані меча, ані суворого правителя, ані кайданів.
Часом, коли зникає велика небезпека і залишається надія на кращу долю, жінки оплакують або недуги своїх чоловіків, або ув'язнення, або бідність, або щось подібне. Це хоча й може видаватися похвальним, однак не може прийматися за найвищий доказ любові, як останні почесті, що їх Аргія склала своєму чоловікові. Адже вона подалася на ворожі землі, коли могла спати вдома; тягнула смердючий труп, хоча могла наказати робити це іншим; не знехтувала почесним спаленням, хоча й могла потай поховати, зваживши на обставини; відправила жіночий плач, хоча й могла відбутися мовчанкою. Не мала чого сподіватися від чоловіка, що загинув у вигнанні, а лише боятися ворога, який чигав звідусіль.
Тільки істинна любов, тільки чиста віра, тільки святість подружжя та непорочна цнота можуть спонукати до такої звитяги. За такі вчинки Аргія заслуговує похвали, почестей та найгучнішої слави.
30. Мантона, донька Тіресія
Мантона, донька Тіресія, найвідомішого фіванського віщуна, була дуже відомою в часи царя Едіпа та його синів. Під керівництвом свого батька вона здобула таке бистре і могутнє мислення, що блискуче оволоділа мистецтвом піромантії, яке винайшли ще давні халкедонці чи Немрод, як говорять інші. Жінка була настільки обізнана з цим мистецтвом, що ніхто з її сучасників не вмів краще розпізнавати рух полум'я, його колір та звук, в яких крилися майбутні події, – не знаю тільки, за яким диявольським діянням. До того ж, Мантона вміла читати майбутнє за нутрощами овець, печінкою биків та органами всіх інших тварин. Також говорять, що своїми уміннями вона часто викликала нечистих духів та підземних привидів, примушуючи їх говорити й відповідати на всілякі питання.
Як тільки царі Аргіву взяли Фіви в облогу, місто битви не витримало, і Креонт прибрав до рук владу. Мантона, як засвідчують деякі джерела, втікаючи від нового царя, подалася в Азію; там вона побудувала храм Аполлона Клароського, який згодом прославився своїм оракулом. Там же вона й народила Мопса, знаменитого у свій час пророка, однак античні дослідники не вказують імені його батька.
Інші джерела, натомість, стверджують, що вона одразу після фіванської війни довго мандрувала з деякими із своїх наближених і врешті добулася до Італії. Там побралася з якимось Тиберіном і від нього зачала й народила сина, якого назвала Цитеоном, дехто ще називає його Біанором. Відтак Мантона разом із сином перейшла в Цисальпійську Галлію, поблизу болотистих місцин озера Бенако,[56] де отримала свій природний прихисток: там вона могла вільніше присвятити себе своїм віршам, чи взагалі – провадити спокійніше життя посеред боліт на горбочку, що підносився над водами. Там влаштувала свою обитель, там же згодом померла, і там її й поховали. Говорять, що Цитеон побудував місто для своїх послідовників і назвав його Мантуя, на честь матері.
Ще інші джерела говорять, що вона зберігала недоторканість аж до самої смерті; це був би чудовий та достойний вчинок, гідний найвищої похвали, якби вона не забруднила його своїми недостойними заняттями та якби зберігала свою недоторканість задля істинного Бога, якому її слід присвячувати.
31. Про жінок меніанців
Кількість меніанських[57] жінок, а також їхні імена залишилися для нас невідомими – чи через неуважність тогочасних літописців, чи через плинність часу, однак даремно: адже вони неабиякими вчинками зажили собі особливої слави. Але оскільки заздрісна доля так розпорядилася, то я з усіх сил намагатимуся окрасити безіменних жінок належними похвалами, щонайбільше возвеличивши їх для пам'яті нащадків, оскільки вони цього справді заслужили.
Меніанці були союзниками Ясона і аргонавтів, це були чудові юнаки неабиякого походження. Після колхідської експедиції вони повернулися до Греції, покинувши рідні місця, й обрали Лакедемон[58] як свою обитель. Лакедемоняни не лише люб'язно надали їм громадянство, але й прийняли до числа старійшин і керівництва республіки. Однак їхні нащадки вже не пам'ятали цієї виняткової щедрості й намагалися примусити вільних громадян до ганебного рабства.
На той час меніанці були багатими юнаками, відомими не лише власними заслугами, але й своїми зв'язками із знатними лакедемонянами. Попри все інше, вони мали прекрасних жінок, що походили з визначних родин міста, а це справді не остання з чеснот цього світу; до цього додавалася також велика свита. Однак вони не відчували вдячності до батьківщини за це, а приписували все виключно своїм заслугам. Врешті вони дозволили собі піднестися до такої немудрості, що почали вважати себе вищими за інших, а це привело їх до прагнення влади; і так вони почали радитися, як швидко захопити республіку.