Він пішов своєю дорогою, а я своєю, причому вельми поквапливо. Сталося це, як я вже сказав, чи наприкінці вересня, чи на початку жовтня. Наступного, і останнього разу я побачив його наприкінці листопада.
V
Я домовився твердо з одним знайомцем, що прибуду на сніданок до нього в Темпл. Ранок був холодний, дув різкий північно-східний вітер, мокрий сніг, перемішаний з грязюкою, лежав на вулицях товстим шаром. Я не зміг дістати екіпаж і незабаром промок до колін; та я все одно вирушив би в Темпл, навіть коли б мені довелося викупатися в тім болоті по саму шию.
Чоловік, що запросив мене, жив у Темплі, на горішньому поверсі наріжного будинку, що дивився на річку. На дверях його помешкання був напис: "Містер Беквіт". На протилежних дверях на тому самому майданчику: "Містер Юліус Слінктон". Двері обох квартир були розчинені навстіж, і все, що мовилося в одній, було чути в другій.
Я ще ні разу не був тут. Квартира справляла гнітюче враження — похмура, задушлива, тісна; меблі, добротні колись і ще не ветхі, геть виблякли й забруднились; у кімнатах панувало жахливе безладдя; все було просякнуте сильним запахом опію, спирту й тютюну; камінні ґратки, щипці, совок і кочерга були всуціль покриті бридкими плямами іржі, а на дивані перед каміном у тій кімнаті, де на столі чекав сніданок, лежав господар помешкання, містер Беквіт, з вигляду — гіркий п'яниця, що вже далеченько просунувся на своєму ганебному шляху до смерті.
— Слінктон ще не прийшов, — сказав цей жалюгідний чоловік, насилу звівшись на ноги, коли побачив мене. — Я покличу його... Геп, Юлію Цезарю! Ходи сюди, вип'ємо!
Хрипко викрикуючи ці слова, він, мов божевільний, стукав кочергою об щипці, — мабуть, він завжди таким робом викликав свого горілчаного брата.
Крізь цей гамір із протилежної квартири долинув голос містера Слінктона, і ось він сам увійшов до кімнати, Він не сподівався, що матиме приємність зустрітися зі мною. Мені не раз доводилося бачити, як різних спритників заганяють в глухий кут, але я в житті не бачив, щоб так лякалась людина, як злякався він, коли його очі стрілися з моїми. — Юлій Цезар! — загорлав Беквіт і, похитуючись, став між нами. — Містере Семсон, Юлій — мій найщиріший друг. Юлій пригощає мене спиртним уранці, опівдні та ввечері. Юлій — справжній благодійник. Юлій викидав у вікно чай і каву, коли таке у мене ще водилося. Юлій виливає воду з усіх глеків і наповнює їх спиртними напоями. Юлій заводить мене, мов іграшку, і штовхає вперед... Вари паленку, Юлію!
Іржава, вкрита накипом каструля стояла на купі попелу (очевидно, попіл накопичувався тут багато тижнів), а Беквіт крутився, похитуючись, між нами й, ризикуючи попасти головою у вогонь, видобув нарешті каструлю і почав тицяти її в руки Слінктонові.
— Вари паленку, Юлію Цезарю! Ну ж бо! Роби свою повсякчасну справу. Вари паленку!
Він так люто вимахував каструлею, аж я побоювався, коли б він не розчерепив нею голову Слінктонові. Тож я простяг руку, щоб його зупинити. Хитаючись, Беквіт підійшов до дивана, повалився на нього, задихаючись і тремтячи у своєму подертому халаті, й налитими кров'ю очима втупився у нас обох. Я примітив, що на столі не було ніяких напоїв, крім коньяку, й ніякої такої страви, крім солоних оселедців і гарячого, дуже наперченого тушкованого м'яса з нудотним запахом.
— В усякому разі, містере Семсон, — мовив Слінктон, востаннє повернувши до мене свою гладеньку доріжку, — дякую вам за те, що ви обороняєте мене від лютості цього бідолахи. Байдуже, яким чином ви сюди потрапили, байдуже, з якою метою прийшли, але принаймні за цю послугу я вам дякую.
— Вари паленку, — промурмотів Беквіт.
Не повідомивши містера Слінктона, яким чином я потрапив сюди, я спокійно запитав:
— Як поживає ваша небога, містере Слінктон? Чи все в неї гаразд? Здоров'я? Справи?
Він подивився просто в вічі мені, а я — йому.
— На жаль, містере Семсон, моя небога виявилась невдячною дівчиною — невірною своєму найкращому другові. Вона покинула мене, не попередивши жодним словом, без будь-яких пояснень. Напевно, її ошукав якийсь підступний негідник. Ви, може, чули про це?
— Я справді чув, що її ошукав один підступний негідник І навіть можу це довести.
— Ви певні цього? — поцікавився вів
— Цілком.
— Вари паленку! — промурмотів Беквіт. — До нас на сніданок прийшли гості, Юлію Цезарю. Роби свою справу — подавай наш звичайний сніданок, обід, чай і вечерю. Вари паленку!
Слінктон перевів очі з нього на мене й, трохи подумавши, сказав:
— Містере Семсон, ви навчена життям людина, і я також. Я буду говорити з вами відверто.
— Е, ні, не будете, — заперечив я, хитнувши головою.
— Повторюю, сер, що буду говорити відверто.
— А я повторюю, що не будете, — сказав я. — Бо знаю про вас усе. Та хіба ви можете говорити з ким-небудь відверто? Облиште, облиште!
— Я скажу вам відверто, містере Семсон, — провадив він майже спокійно, — що розумію ваші наміри. Ви хочете врятувати свої гроші, ухилитися від виконання своїх зобов'язань. Усе це давно відомі професійні хитрощі вашої братії — канцеляристів. Але ви цього не зробите, сер, у вас це не вийде. Нелегко вам буде боротися з таким супротивником, як я. Свого часу нам доведеться вивідати, коли й чому містер Беквіт дійшов до свого теперішнього способу життя. Більше мені нема чого сказати про бідолаху та його п'яну маячню. А тепер, сер, я вам зичу всього найкращого та більшої удачі наступного разу.
Поки він говорив, Беквіт налив повну склянку коньяку. І раптом він виплеснув напій Слінктонові в обличчя, тоді шпурнув у нього склянку. Засліплений Слінктон затулив обличчя руками — скло поранило йому око. На гамір у кімнату ввійшов четвертий. Він причинив за собою двері й став спиною до них; це був дуже статечний, але дуже кмітливий з вигляду чоловік, сивий і ледь кульгавий.
Слінктон вихопив носовичок і приклав його до очей, щоб утишити біль, тоді витер кров з чола. Він довго з цим бабрався, і я бачив, як за цей час із ним скоїлася велика відміна, викликана відміною в Беквіті, — адже той перестав задихатись і тремтіти, сів прямо і вже не зводив зі Слінктона очей. Ніколи в житті не бачив я, щоб чиєсь обличчя дихало такою відразою і рішучістю, як обличчя Беквіта в цю хвилину.
— Подивись на мене, негіднику, й дізнайся, хто я такий насправді! — сказав Беквіт. — Я найняв цю квартиру, щоб перетворити її на пастку для тебе. Я поселився в ній, прикинувшись гірким п'яницею, щоб стати для тебе принадою в цій пастці. Ти попався в пастку і не вийдеш із неї живий. Того ранку, коли ти останній раз був у конторі містера Семсона, я побачився з ним раніше, ніж ти. Весь цей час ми пали про твої наміри і весь цей час були в змові проти тебе. Як же все воно було? Спочатку ти до мене підлестився, умовивши мене віддати в твоє розпорядження дві тисячі фунтів, а тоді заходився труїти мене спиртом; але спирт діяв не досить швидко, й ти намислив доконати мене сильнішою отрутою. Ти гадаєш, я не бачив, як ти, вирішивши, що я вже нічого не тямлю, наливав щось із своєї чарочки в мою склянку? Слухай, ти, вбивце й шахраю: коли я сидів тут удвох з тобою до пізньої ночі — а це траплялося часто, — я двадцять разів ладен був спустити гачок свого пістолета й прострелити тобі голову!
Це раптове перетворення жалюгідної тварини, яку Слінктон мав за свою отупілу жертву, в рішучу людину, явно перейняту твердим, нещадним наміром спіймати на гарячому я порішити свого ворога, було для Слінктона ударом, знести який в першу хвилину йому виявилося не до снаги. Він в буквальному розумінні слова захитався. Але ж це велика помилка — припускати, що розважливий злочинець зможе на якомусь етапі свого злочинного шляху зрадити самого себе й зробити бодай найменший крок, що суперечив би його натурі. Така людина вчиняє убивство, й закономірно, що вбивство стає найвищою точкою її шляху; така людина змушена заперечувати, що вчинила убивство, а заперечуватиме — відважно й нахабно. Звичайно людей дивує, що всякий відомий злочинець, який на своїй совісті має тяжке лиходійство, здатен поводитися так зухвало. Проте якби його могла мучити совість, якби у нього взагалі була совість, хіба вчинив би він злочин?
Послідовний до кінця, як і всі подібні йому чудовиська, Слінктон опанував себе й прибрав викличний вигляд, досить холоднокровний і спокійний. Він був блідий, він зразу помарнів, він перемінився на обличчі, але не більше, ніж шулер, що поставив на карту чималу суму й програв гру, коли його перехитрували.
— Слухай мене, ти, негіднику! — сказав Беквіт. — І нехай кожне моє слово, яке ти почуєш, мов кинджалом проб'є твоє лихе серце. Коли я найняв цю квартиру, щоб стати в тебе на шляху і навіяти тобі злочинний задум, чому я передбачав, що він загніздиться в голові у такого диявола, як ти, щойно ти побачиш мене таким, яким я здаюся тепер, і ознайомишся з моїм способом життя? Тому що ти не був загадкою для мене. Я тебе давно розкусив. І я знав: ти і є той безжальний негідник, що заради грошей убив одну безневинну дівчину, яка безмежно довіряла йому, і нині поступово убиває другу.
Слінктон дістав табакерку, взяв дрібку тютюну й засміявся.
— Але подивись, — провадив Беквіт, не зводячи з нього очей, не підвищуючи голосу, не міняючи напруженого виразу обличчя, не розціплюючи кулаків. — Дивись, яким тупим звіром ти все-таки виявився! Задурманений п'яниця, що жодного разу не випив і п'ятдесятої частини тих спиртних напоїв, якими ти його поїв; що виливав їх будь-куди мало не на очах у тебе; п'яниця, що за три дні підкупив чоловіка, якого ти приставив стерегти й споювати його; п'яниця, що з ним ти навіть не дотримував найменшої обачності, але що так прагнув позбавити від тебе, мов від дикого звіра, нашу землю, що знищив би тебе, навіть коли б ти був у сто разів обачніший; п'яниця, що його ти звичайно лишав, коли він валявся на підлозі в цій кімнаті, й що дозволяв тобі виходити з неї живим і не знаючим істини, навіть тоді, коли ти перевертав його на другий бік копняком, — цей п'яниця чи не щоразу тієї самої ночі, за годину, за кілька хвилин прослизав до тебе й стежив за тобою, коли ти пильнував, порпався в тебе під подушкою, коли ти спав, нишпорив у твоїх паперах, брав проби з твоїх склянок і пакетиків з порошками, міняв їхній вміст, пізнавав усі таємниці твого життя!
Слінктон знову взяв був понюх тютюну, але тепер повільно розняв пальці, й коли тютюн просипався на підлогу, почав розтирати його ногою, не зводячи з нього очей.
— Цьому п'яниці, — провадив Беквіт, — ти дозволив у будь-який час заходити до твого помешкання, щоб він міг пити міцні напої, які ти навмисне ставив на видноті, аби він чимшвидше помер, а він, вважаючи, що з тобою, мов із тигром, не можна боротися відкрито, роздобув відмички до всіх твоїх замків, проби всіх твоїх отрут, ключ до твоїх шифрованих записів.