Його переслідував образ чарівної американки, і він не чув нічого, крім її гарного, смутного голосу: "Я також вас кохаю, Тарзане". І ось вона виходить заміж за іншого.
Він стрепенувся, щоб прогнати геть невеселі думки, і тут відчув на собі чийсь погляд. Він підвів голову і побачив, що з ложі, усміхаючись, на нього дивиться Ольга, графиня де Куд. Коли Тарзан уклонився, він зауважив у її погляді заклик, майже прохання. Наступної перерви він уже був у її ложі.
— Я дуже хотіла вас бачити, — сказала графиня. — Мене непокоїло, що після всіх тих послуг, які ви зробили мені й моєму чоловікові,ви не одержали жодного пояснення ситуації, і з нашого боку це було. просто невдячно, бо ми досі не вжили заходів, які б убезпечили нас від нападів тих двох чоловіків.
— Ви помилялись щодо мене, — відповів Тарзан. — Мої думки про вас були завжди найприємніші. Я не чекаю від вас жодних пояснень. Чи вони завдавали вам знову неприємностей?
— Вони ніколи не перестануть мучити нас, — сказала вона сумно. — Я почуваю, що мушу комусь розповісти все, і не знаю жодної іншої людини, яка б заслуговувала на якесь пояснення більше, ніж ви. Ви повинні дозволити мені розповісти вам усе. Це може вам знадобиться, бо я знаю Ніколая Рокова досить добре, аби бути переконаною, що ви ще не раз стрінетеся з ним. Він шукатиме будь-якого способу, аби помститись вам. Те, що я хочу розповісти, зможе допомогти вам у вашій боротьбі проти будь-якого його плану. Я не можу сказати вам тут усього, але завтра я чекатиму вдома пана Тарзана о п'ятій.
— Час до п'ятої завтрашнього дня здаватиметься мені вічністю, — сказав Тарзан, бажаючи їй на добраніч.
Роков з Павловичем спостерігали з кутка театру, як Тарзан увійшов до ложі графині де Куд, й обоє посміхались.
Другого дня о пів на п'яту смаглявий бородань подзвонив у будинок графа де Куд з чорного ходу. Лакей, що відчинив двері, зробив знак очима, що впізнав прибульця. Вони заговорили пошепки.
Спершу лакей вагався, потім бородань щось утиснув йому до руки. Лакей впустив його і провів у маленьку затягнуту матерією нішу у вітальні, де графиня зазвичай удень приймала гостей.
Через півгодини інший лакей привів до цієї вітальні Тарзана, а зразу після цього до покою ввійшла усміхнена господиня і простягнула руку.
Кілька хвилин вони розмовляли про оперу та інші світські справи, якими тоді жив Париж. Від ствердження, що обоє раді поновити їхнє коротке знайомство, яке зав'язалося за таких химерних обставин, перейшли до найважливішого.
— Ви хочете, певне, знати причину, чому нас переслідує Роков но таємниці військового міністерства. У нього вдома часто бувають документи, за які інші країни дали б величезні гроші. Зараз у графа є такі документи, за які росіяни, щоб здобути їх для своєї країни, заплатили б величезну суму. Роков і Павлович — агенти російської таємної поліції. І вони ні перед чим не зупиняться, щоб здобути ці документи. Та історія з картами, яка сталася на пароплаві, була потрібна для того, щоб потім шантажувати графа і надалі тримати його під вічним страхом зганьблення. І це б їм вдалося, якби не ви, і вони зажадали б від графа плати за мовчання, — звичайно, тими документами. Потім у них виник план, за яким я мусила стати жертвою шантажу замість графа. Коли Павлович дістався в мою каюту, то він сказав мені про це. Павлович закрився зі мною в каюті, а Роков мусив здійняти галас, щоб цей "пікантний" випадок став відомим усім пасажирам і потрапив у скандальну хроніку газет. Але я дізналася про Павловича дещо таке, що могло б його загнати до Сибіру, якби про це довідався петербурзький департамент поліції. Я прошепотіла йому на вухо одне ім'я. Саме тоді він почав мене душити. Коли б не ви, то він задушив би мене.
— Звірі! — пробурмотів Тарзан.
— Друже, вони гірші за звірів, — сказала графиня. — Це дияволи. Ви стали об'єктом їхньої ненависті, і тому я боюся за вас. Пильнуйте, обіцяйте мені, що будете пильні. Задля мене. Я ніколи б не пробачила собі, якби не постраждала через те, що ви так по-лицарському оборонили мене.
— Я не боюся їх, — сказав Тарзан. — У мене були вороги значно лютіші, аніж ці Роков і Павлович. Але чому ви не викажете тутешній владі цих двох шпигунів російського царя?
— На це є дві причини, — сказала графиня після короткої мовчанки. — Одна з цих причин втримує графа від подібних заходів. А друга — мене! Я дивуюся… — І графиня замовкла, уважно й довго вдивляючись Тарзанові у вічі.
— Чому ви дивуєтесь?
— Я дивуюсь тому, що мені так хочеться розповісти вам те, що я не наважилася розповісти навіть своєму чоловікові. Я вам спочатку поясню, чому граф не хоче віддати їх до рук правосуддя, а потім, якщо наберусь сміливості, то скажу й про причину, яка втримує мене від цього кроку. Ніколай Роков — мій брат. Ми обоє — росіяни. Відколи я пам'ятаю Ніколая, він завжди мав недобру славу. Його вигнали з полку з великим скандалом, який ледве вгамували, і він прилаштувався в таємній поліції. На цій службі він невдовзі був викритий як злодій, і в нього мали бути великі неприємності. Але він вигадав історію зі змовою про замах на царя, і російську поліцію, яка здатна кинути таке звинувачення на всіх і вся, задовольнило таке пояснення, і вона звільнила Ніколая.
— І ви вважаєте, що милувати такого брата — ваш обов'язок? — вигукнув Тарзан. — Мені здається, що всі зв'язки між вами, включно й родинні, обірвано.
— Він тримає мене в руках, — зітхнула графиня. — Я боюсь його… Та нехай! — заговорила вона після довгої паузи. — Я вам усе розповім.
Я виховувалась в інституті для дівчат. Під час мого перебування там я познайомилася з людиною, яку вважала джентльменом. Я дуже мало тямила в людях і ще менше — в коханні, а правильніше сказати — нічого.
Я, пустоголова інститутка, запевнила себе, що кохаю цю людину, і втекла з ним. Ми повинні були обвінчатись.
Я була з ним рівно три години. Коли ми прибули на станцію, де мала йти під вінець, то біля виходу з вагона нас арештували. Мене зразу відпустили і відіслали назад до інституту. А його повезли до в'язниці. Виявляється, це був відомий злодій міжнародного масштабу.
Керівництво інституту не надало цій справі розголосу.
Навіть мої батьки нічого не дізналися. Але Ніколай згодом зустрівся з цією людиною, і вона йому все розповіла Ніколай тепер погрожує розповісти про все графові… Розумієте, чим це мені загрожує?
Тарзан засміявся.
— Ви й по сьогоднішній день залишились маленьким дівчатком, — сказав він. — Ця історія жодним чином не плямить вашу репутацію. Увечері підійдіть до свого чоловіка і розкажіть йому все, як оце мені. Може, я й помиляюсь але мені здається, що він засміється, поцілує вас і негайно вживе заходів, щоб запроторити вашого любого братика в належне місце.
— Ох, якби мені вистачило сміливості, — сказала графиня. — Я змолоду навчилася боятися чоловіків. Спочатку я боялася свого батька, потім Ніколая, потім святого отця в пансіоні. Усі мої товаришки також бояться своїх чоловіків. І я не можу не боятися свого…
— Жінки не повинні боятися чоловіків, — піереконано сказав Тарзан. — Щоправда, я ліпше знаю мораль джунгів. Там за звичай буває навпаки. Лише у чорношкірих жінки бояться чоловіків, але дикуни багато в чому менш розвинуті, аніж звірі. Ні, я не можу зрозуміти, чому цивілізована жінка повинна боятися чоловіків. Адже чоловік створений для того, щоб захищати жінку. Я почував би себе дуже зле від одної лише думки, що навіюю страх якійсь жінці.
— Друже, я не думаю, що знайшлася б хоч одна жінка, яка боялася б вас, — м'яко сказала Ольга де Куд. — Може, я кажу це нерозважливо, але ви — єдиний чоловік, якого, на мою думку, я б ніколи не боялася, хоч, може, це дивно, бо ви такий дужий. Я захоплювалася тим, з якою легкістю ви розправились з Ніколаєм і Павловичем того вечора в моїй каюті. Це було чудово.
Коли Тарзан відходив, його дещо здивувало, як міцно графиня потисла йому руку на прощання і як уперто вона наполягала, щоб він пообіцяв відвідати її завтра.
Решту дня його не покидав спогад про її затьмарені очі, гарні вуста й усмішку, яку вона подарувала йому на прощання. Ольга де Куд була дуже гарна жінка, а Тарзан, годованець Великих мавп, був цілком самотній молодий чоловік, і його поранене серце потребувало ліків, які могла йому дати лише жінка.
Коли графиня провела Тарзана до передпокою і вернула ся, то зіткнулася з Ніколаєм Роковим.
— Ви давно тут? — спитала вона, задкуючи.
— Прийшов ще перед вашим коханцем, — відповів Роков, єхидно підморгуючи.
— Замовчіть! — наказала вона. — Як ви смієте говорити це мені — вашій сестрі?
— Ну, люба Ольго, якщо він не ваш коханець, то не з вашої вини. Якби він знався на жінках і вдесятеро менше, ніж я, то вже сьогодні тримав би вас в обіймах. Він просто дурень, Ольго! Здавалося б, сьогодні кожним вашим словом і порухом ви йому зробили досить натяків, а він не бачить нічого, та й край.
Ольга затулила вуха руками.
— Я не хочу нічого чути. Я сьогодні про все розповім Раулеві, і ви більше не зможете тиснути на мене. Він зрозуміє — і тоді начувайтесь! Ви просто негідник, коли говорите таке. Як би ви не лякали мене, ви знаєте, що я порядна жінка.
— Нічого ви йому не розповісте! — заперечив Роков. — Я тримаю цю справу в руках, і з допомогою одного з ваших служників, якому довіряю, мені не бракуватиме нічого, аби, коли прийде відповідна хвилина, викласти цю справу перед вашим чоловіком.
Графиня не сказала своєму чоловікові нічого, і вузол затягувався дедалі міцніше.
Непевний страх, який раніше пригнічував її, набув тепер дуже виразних рис.
5
НЕВДАЛА ЗМОВА
Упродовж місяця Тарзан був постійний і вельми жаданий гість чарівної графині де Куд. Він часто зустрічався в неї з нечисленним вишуканим товариством, яке збиралися в графині на чай о п'ятій. Але Ольга часто знаходила приводи, щоб залишитися з Тарзаном наодинці.
Спершу вона була налякана звинуваченням Ніколая.
Вона не думала про цього великого молодого чоловіка інакше, як про друга, але підступні слова її брата заронили зерна сумніву в душу графині, і під їхнім впливом графиня багато думала про те, що так вабило її до сіроокого чужинця. У неї не було ані наміру закохати його в себе, ані бажання полюбити.
Вона була значно молодша за свого чоловіка і несамохіть їй хотілося тепла, дружніх взаємин з людиною, ближчою їй за віком.