Радість упійманої пташини бриніла у доччиному голосі. І очі її променились цією радістю — ось вони на мить зімкнулися, немов криючи свою таємницю, а коли розплющились, їх уже застилала мрійна поволока.
З потертого крісла промовляла до дівчини тонкогуба житейська мудрість, натякала на обачність, наводила сентенції з книги боягузтва, автор якої претендує на здоровий глузд. Сібіл не слухала. Вона чула себе вільною у в'язниці свого кохання — її принц, Чарівний Принц, був з нею. Вона викликала його образ із пам'яті, і він поставав перед її зором. Вона посилала свою душу по нього, і та приводила його до неї. Його поцілунок ізнов палав їй на устах, а повіки затеплились від його дихання.
Тоді Мудрість змінила тактику і завела мову про те, що треба приглянутися, треба перевірити. Можливо, цей юнак багатий. Коли цьому правда, то слід подумати про одруження... Але хвилі світової підступності розбивались об вуха Сібіл, стріли хитрощів марно ціляли в неї. Вона лише бачила, як ворушаться тонкі губи, і усміхалася.
Раптом вона відчула потребу заговорити. Насичена словами мовчанка стривожила її.
— Мамо, мамо! — скрикнула вона. — Чому він так палко покохав мене? Я знаю, чому я його покохала. Це тому, що він прекрасний, як саме Кохання! Але що він знайшов у мені? Я ж не варта його! Я така мізерна перед ним. І однак — не знаю, чому це, але я не відчуваю приниження. Я навіть пишаюся своїм коханням!.. Мамо, чи ти мого батька теж кохала так, як я Чарівного Принца?
Обличчя літньої жінки сполотніло під грубим шаром пудри; сухі її губи скривились у болісній спазмі. Сібіл метнулась до матері, обвила за шию руками і поцілувала.
— Пробач мені, матусю. Тобі, я знаю, боляче згадувати про нашого тата. Але це тільки тому, що ти його так гаряче кохала... Не треба цього смутку. Сьогодні я так само щаслива, як ти була двадцять років тому! Ой мамо! Дай мені стати щасливою на все життя!
— Дитя моє, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаєш про цього юнака? Тобі навіть ім'я його не відоме! І так зовсім не личить поводитись. Тим більш тепер, коли Джеймс від'їздить до Австралії і в мене стільки клопотів, тобі б треба бути розважливішою... Проте, якщо він багатий...
— Ой мамо, мамо, дай мені стати щасливою!
Місіс Вейн глянула на дочку і стиснула її в обіймах з тим театральним жестом, які в акторів, бува, стають мало не другою натурою. У цю хвилину двері відчинились — і до кімнати ввійшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з кучмою каштанового волосся на голові і непропорційно великими руками й ногами. Він не мав і знаку сестриної витонченості, так що ледве можна було повірити в близьку спорідненість між ними. Місіс Вейн сторожко подивилась на сина, і усмішка її поширшала. Вона уявила собі, як то разюче має виглядати ця сцена в синових очах.
— Ти б трошки поцілунків приберегла мені, Сібіл, — добродушно пробурчав хлопець.
— Та ти ж не любиш, коли тебе цілують, Джіме! — вигукнула Сібіл. — У-у, такий страшний ведмедисько! — І, підбігши до брата, вона обняла його.
Джеймс Вейн ніжно глянув на лице сестри.
— Сібіл, ходім прогуляємось наостанці. Я ж, мабуть, ніколи більше не повернуся до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.
— Сину мій, не кажи таких страшних слів, — зітхнула місіс Вейн, беручись лагодити якесь театральне вбрання в позлотицях. Її трохи розчарувало, що Джеймс не приєднався до них двох із дочкою, — тоді б картина була ще ефектніша.
— Чом не казати, мамо? Я ж так і думаю.
— Ти, сину, завдаєш мені болю. Я вірю, що, домігшися статку, ти повернешся з Австралії. У тих же колоніях не знайдеш пристойного товариства. Там і натяку на щось таке нема... Отож домігшися статку, ти повинен повернутися назад і влаштуватись у Лондоні.
— "Пристойне товариство!" — відгарикнувся хлопець. — Я й чути про нього не хочу. Мені лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сібіл з театру. Я ненавиджу театр!
— Ой Джіме! Ну нащо ти так? — сміючись, сказала Сібіл. — Але ж ти направду збираєшся зі мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти підеш прощатися зі своїми приятелями — з Томом Гарді, який дав тобі цю бридку люльку, або з Недом Ленґтоном, який глузує з тебе, коли ти палиш її. Це дуже гарно, що ти даруєш мені свій останній день. Куди ж ми підемо? Ходім до Гайд-парку!
— В мене занадто простацьке вбрання, щоб туди йти. — Джеймс охмурнів. — Там гуляє тільки панство.
— Пусте, Джіме, — прошепотіла Сібіл, погладжуючи рукав його пальта.
— Ну, гаразд, — згодився він, трохи повагавшись. — Тільки хутчій збирайся.
Дівчина вистрибом подалася до дверей. Було чути, як вона співала, збігаючи вгору сходами. Потому її ніжки задріботіли десь нагорі.
Хлопець разів два пройшовся по кімнаті, а тоді обернувсь до непорушної постаті в кріслі.
— Мамо, мої речі готові? — спитав він.
— Все готове, Джеймсе, — відповіла мати, не відриваючи очей від роботи.
Останні місяці місіс Вейн, залишаючись наодинці зі своїм суворим і важким на вдачу сином, щоразу почувала себе трохи ніяково. Її неглибоку й потайну душу завжди бентежило, коли їхні погляди стикалися. Часто вона запитувала себе, чи не підозрює син чого.
Джеймс більше не озивався, і мовчанка стала нестерпною для неї. Тоді мати вдалась до нарікань. Жінки все бороняться тим, що переходять у наступ, а наступають у той спосіб, що зненацька й дивно здаються.
— Сподіваюся, ти будеш задоволений своєю професією, Джеймсе, — сказала вона. — Пам'ятай, ти ж сам вирішив стати моряком. Ти міг би піти до контори котрогось адвоката. Адвокати — вельми поважані люди, і на провінції їх нерідко запрошують на обіди до найкращих родин.
— Я ненавиджу контори й писарів! — відрубав Джеймс. — Але твоя правда, я сам обрав собі таке життя. Єдине, що я тебе прошу, мамо, — це пильнуй за Сібіл. Не допусти, щоб хто-небудь її скривдив. Ти повинна оберігати її.
— Ти й справді кажеш чудні речі, Джеймсе! Звичайно, я пильную за Сібіл.
— Я чув, якийсь панич буває щовечора в театрі і ходить за лаштунки до Сібіл на розмови. Це правда? Що за цим криється?
— Ти на таких справах не розумієшся, Джеймсе. Прояви вдячної уваги — природна річ для нас, акторів. Колись і мене вшановувано зливою квітів. Тоді нашу гру вміли як слід цінувати... Ну, а щодо Сібіл — я ще не знаю, чи її захоплення серйозне. Але нема ніякого сумніву, що цей юнак достеменний джентльмен. Він завжди такий ґречний зі мною! Крім того, він, здається, багатий, та й квіти, що він посилає Сібіл, такі милі...
— Але ж ви навіть імені його не знаєте! — гостро вкинув хлопець.
— Ні, — відповіла мати, незворушно спокійна. — Він ще не відкрив нам свого справжнього імені. Це так романтично! Він, певно, з самої аристократії.
Джеймс Вейн прикусив губу.
— Пильнуй за Сібіл, мамо, — повторив він. — Вберігай її!
— Мій сину, твої слова завдають мені прикрощів. Я завжди звертаю особливу увагу на Сібіл. Звісно, коли цей добродій заможний, чому б їм не одружитись? Я впевнена, що він з вищого товариства. За це говорить весь його вигляд. І для Сібіл це чудова партія. З них було б таке чарівне подружжя! Він же надзвичайно вродливий — це кожному видно.
Хлопець щось пробурмотів під ніс, тарабанячи своїми грубими пальцями по шибці. Він саме обернувся відказати щось вголос, коли двері відчинилися і вбігла Сібіл.
— Які ви серйозні обоє! — скрикнула вона. — Що сталося?
— Нічого, — озвався брат. — Просто людині треба часом бути серйозною. До побачення, мамо, я прийду обідати о п'ятій. Все спаковане, крім сорочок, отже, ти не клопочись.
— До побачення, мій сину, — відповіла мати і, повагом, хоч дещо й силувано, кивнула Джеймсові.
Їй було прикро, що він розмовляв з нею таким тоном, а від його погляду їй ставало лячно.
— Поцілуй мене, мамо, — сказала дівчина. Ніжні, мов квітка. уста Сібіл торкнулися побляклої материної щоки і зігріли її.
— Дитя моє! Дитя моє! — скрикнула місіс Вейн, зводячи очі до стелі, де б мала бути уявна гальорка.
— Ходім, Сібіл! — роздратовано гукнув Джеймс. Він терпіти не міг цієї материної афектації.
Вони вийшли на вулицю і рушили вздовж непривітної Юстон-род. На небі хмарки, гнані вітром, час від часу застували сонце. Перехожі здивовано позирали на понурого вайлуватого парубійка у грубому, недоладно зшитому вбранні, що йшов у товаристві такої гожої та вишуканої дівчини. Він скидався на простого садівника з трояндою в руках.
Подеколи, перехоплюючи допитливий чий погляд, Джім хмурнів. Він аж нетямивсь, коли його роздивлялися, — до геніїв це почуття приходить лише на схилі віку, але людей пересічних воно ніколи не полишає. Сібіл, однак, зовсім не зауважувала, яке враження вона справляє. В її сміхові тріпотіла радість кохання. Вона думала про свого Чарівного Принца, і щоб вільно віддаватись плинові цих думок, говорила не про нього, а про корабель, на якому Джім має відплисти, про золото, що він, безперечно, знайде в Австралії, про багату дівчину-красуню, що він вирятує з рук лихих утікачів-каторжників у червоних сорочках. Бо ж він не буде абияким собі матросом, чи навіть помічником капітана, або ще кимось, як він собі гадає. О ні! Моряцьке життя таке жахливе! Подумати лишень: тебе замкнено на цьому гидкому судні, рипучі горбасті хвилі перехлюпують через борти, а лютий вітер пригинає щогли і роздирає вітрила на довгі посмуги, що аж завивають під вітром! Ні, він у Мельбурні чемненько попрощається з капітаном, зійде на берег і відразу подасться до золотих копалень. Не мине й тижня, як він знайде великий самородок щирого золота, найбільший з усіх на світі, і у фургоні, під вартою шести кінних полісменів, приставить його до узбережжя. На них тричі нападатимуть грабіжники з диких нетрищ, але щоразу їх ущент розбиватимуть. Або ні, він зовсім не піде на золоті копальні. То страшні місця — там суціль пиятика, стрілянина, лайка! Краще він осяде на землі, стане розводити овець... І ось одного вечора, повертаючись верхи додому, він перестріне розбійника на чорному коні, з прегарною й багатою дівчиною-полонянкою, і поженеться за ним, і вирятує її. Звичайно, вона закохається в нього, а він у неї, і вони поберуться, і вернуться до Лондона, і оселяться тут у пишному будинку. Авжеж, у Джіма будуть захопливі пригоди! Тільки він повинен бути добрий, не дратуватись, не тринькати грошей.