Коли т о р н а к а хоче допомогти людині, то разом зі своїм кам'яним житлом котиться за нею і питає, чи хочеш стати під її захист. (Улітку, як розтає лід, уламки скель рушаться і скочуються на землю; звідси й виникла віра в кам'яних духів.) Котуко відчув, як кров шугнула йому в голову. Йому причулося, ніби торнака заговорила до нього. А поки дійшов додому, то вже був зовсім певен, що торнака довго з ним розмовляла. Вдома ніхто йому не заперечив — усі вірили, що таке могло статися.
— Вона сказала мені: "Я зіскочу, я зіскочу вниз на сніг!" — розповідав Котуко в своїй ледь освітленій хижці, і запалі його очі блищали.— Вона сказала: "Я поведу тебе". Вона сказала: "Я покажу тобі стежку до тюленячих дірок". I от я завтра піду, і т о р н а к а поведе мене.
Прийшов ворожбит. Котуко і йому розповів про свого пригоду.
— Іди, коли кличуть духи: вони дадуть нам їжі,— сказав ворожбит.
Дівчина з північної країни лежала коло вогню. Останнім часом вона дуже мало їла і майже не розмовляла. Вранці Кадлу й Аморака почали ладнати для Котуко маленькі ручні санчата, на які поклали його мисливське причандалля і стільки сала й мерзлої тюленятини, скільки можна було виділити. Дівчина стала поруч нього і взялася за мотузку, щоб тягти санчата.
— Твоя хата — й моя хата,— промовила вона, ідучи, а санчата на кістяних— полозках рипіли й скакали позаду в жахливому мороці полярної ночі.
— Моя хата — й твоя хата,— відповів Котуко,— та я думаю, що ми обоє потрапимо до Седни.
Потрапити до Седни в ескімосів означало загинути.
В селищі все ще вигукували: "Духи розмовляли з Котуко! Вони приведуть його до відкритого місця. Він добуде нам тюленів!" Та голоси танули в холодній імлі, а Котуко й дівчина разом тягли санчата в напрямку до Крижаного Океану. Котуко запевняв, що т о р н а к а звеліла йому йти на північ, і вони йшли, керуючись сузір'ям Оленя — тобто Великої Ведмедиці.
Дівчина йшла мовчки, схиливши голову, і пухнасте хутро її малахая спадало пацьорками на вилицювате смагляве обличчя. Небо вгорі було оксамитно-чорне і тільки на сході перетиналося червоними смугами. Ліхтарями сяяли великі зорі. Час від часу в небі спалахували зеленаві одблиски північного сяйва; іноді падала зірка, лишаючи по собі яскравий слід. Такої хвилини Котуко й дівчина могли бачити нерівну крижану поверхню, що барвіла кольоровими вогниками, червоними, жовтими й блакитними.— але згодом темнішала й здавалася зовсім сірою.
Осінні бурі утворили в льоду вибоїни, рови, ями, накопичили цілі купи крижин, відточивши їх подекуди, мов пилки. Здалека крижані брили скидалися то на тю лепів, то на моржів, а то навіть на десятиногого духа Білого Ведмедя. Здавалося, всі ці химерні постаті от-от оживуть, але довкола панувала мертва тиша. Серед цього безгоміння по безмежному простору йшли двоє, тягнучи за собою санчата.
Коли стомлювались, Котуко робив маленьку мисливську хижку із затверділого снігу. Бони залазили в ту хижку вдвох, запалювали собі каганець і намагалися хоч трохи розігріти мерзлу тюленятину. Спочивши, знову лаштувалися в путь. Іноді вони проходили до тридцяти миль на день, а вперед просувалися тільки на п'ять миль, тому що доводилося кружляти н не можна було йти навпростець. Дівчина майже весь час мовчала, а Котуко співав пісень і розмовляв. Він казав, що чує голос т о р н а к и, і, взявши розгін, вилазив на крижаний пагорб, махаючи руками й вигукуючи щось віщим голосом. Весь цей час Котуко був у піднесеному настрої. Але дівчина була певна, що дух веде його, і сподівалася, що все гаразд кінчиться. Вона зовсім не здивувалася, коли на четвертий день Котуко, в якого очі горіли, мов жарини, сказав їй, що слідом за ними йде торнака у вигляді двоголового пса. Дівчина глянула в той бік, куди показував Котуко, але привид швидко зник у западині. Він не був схожий на людину, але ескімоси вірять, що духи залюбки з'являються в подобі ведмедя, тюленя чи якої іншої тварини.
Може, навіть, то був сам десятиногий дух Білого Ведмедя І Котуко й дівчина були такі знесилені, що не покладалися на свої очі. Відтоді, як вийшли з селища, вони анічогісінько не спіймали, ба навіть не натрапили на сліди хоч якого звіра. Харчів у них зосталося менше ніж на тиждень, а тут, як на те, ще заходилось на бурю. Полярна буря — це страшне лихо: вона не вгаває кілька днів, і подорожній, що попав під бурю далеко від житла, неминуче мусить загинути. Котуко потав складати таку снігову хатку, щоб у неї можна було й санчата затягти. Коли він клав останню крижину, що мала бути на даху за гребінь, то побачив за півмилі від себе якусь потвору. Довкола стояла імла, і хлопцеві здалося, що то величезна примара з неймовірно довгим хвостом. Обриси її щоразу мінялися.
Дівчина теж побачила примару, але не злякалась, тільки мовила досить спокійно:
— Це — Квікворн. Що з нами буде?
— Він розмовляє зі мною,— підказав Котуко. Проте ніж, яким він вирівнював снігові плити на даху, затремтів у його руці.
Квікверн — це привид велетенського собаки без зубів та без вовни. За повір'ям ескімосів, живе він на півночі і з'являється тоді, коли людям загрожує загибель. Навіть ворожбити бояться згадувати Квікверна. Він приносить біду й насилає хвороби на собак.
У Квікверна, так само, як і в духа Білого Ведмедя, буває шість чи й вісім нар ніг; а в потвори, що скакала в морозному тумані, теж було більше ніг, ніж у звичайної тварини.
Незабаром Котуко з дівчиною сховалися в хижці. Звісно, Квікверн міг умить її зруйнувати, проте за товстою сніговою стіною вони почувалися спокійніше. Три дні, й на хвилину не вщухаючи, свистіла й завивала буря, а хлопець і дівчина в хижці грілися біля каганця, їли теплувате тюленяче м'ясо й дивились, як густа сажа потроху вкриває снігову стелю. Дівчина оглянула рештки м'яса: його могло вистачити днів на два — не більше. Котуко обдивився залізне вістря свого гарпуна, санчата й спис, готуючись вийти на полювання,— іншої ради не було.
— Ми незабаром попадемо до Седни, дуже скоро,— прошепотіла дівчина.— Невже твоя т о р н а к а таки нічого й не зробить для нас? Заспівай їй пісні, щоб вона прийшла сюди.
Котуко заспівав чарівної пісні. Буря немовби втихла. Посеред пісні дівчина скочила на ноги й спочатку приклала руку в хутряній рукавиці до крижаної долівки, а потім припала до неї вухом. Котуко зробив так само. Вони подивилися одне одному в вічі, напружено дослухаючись.
Котуко відірвав тонку пластинку китового вуса від сильця, що лежало на санчатах, і встромив її у тріщинку в кризі, придавивши рукавицею. Пластинка ледь помітно здригнулась, тоді зупинилась і знову заколивалася.
— Он воно що! — вигукнув Котуко.— Десь далеко одірвалася крижина.
Дівчина похитала головою і показала на пластинку.
— Ні, це на морі поламано кригу,— відказала вона.— Послухай, як тріщить лід.
Припавши до долівки, вони почули дивний глухий шум: то здавалося, ніби мале цуценя нищить коло вогню, то чулося, неначе хтось каменем дряпає кригу, то лунали удари, що нагадували барабанний бій. Всі ці звуки долинали здалеку — чи не з берега відкритого моря.
— Це льодолом,— мовив Котуко.— Т о р н а к а обдурила нас. Ми загинемо.
Їм і справді загрожувала велика небезпека. Триденна буря нагнала з півночі велику хвилю й кинула її на крижане поле. Дужа течія нанесла плавучої криги, яка билася в крижане поле, а бурхливий океан підмивав і розхитував його знизу. Те, що чули Котуко й дівчина, було ледве чутним відгомоном жахливої боротьби води з кригою, що точилася миль за тридцять-сорок від них. Тоненька пластинка з китового вуса тремтіла від того двигтіння.
Ескімоси кажуть: коли крига прокидається від довгого зимового сну, ніколи не можна зарані вгадати, що буде, тому що крига так само швидко міняє свій вигляд, як хмара.
Певно, буря попереджала про наближення раннього літа, але не можна було сказати, які з того виникнуть наслідки й до чого все йдеться.
Проте підліткам полегшало на душі. Вони знали, що коли лід зрушився, то їм не доведеться довго очікувати й страждати. Якщо їм судилося піти в країну Седни, то принаймні все те станеться невдовзі.
Коли буря вщухла і вони вийшли з хижки, далекий шум поближчав, а цілий лід довкола весь гудів і стугонів.
— Він усе ще жде,— мовив Котуко.
На вершечку крижаної гори сиділа восьминога потвора, яку вони бачили перед бурею, і жахливо вила.
— Ходімо за нею,— запропонувала дівчина,— може, потвора знає якийсь шлях, що не лежить до Седни.
Проте вона так знесилилась, що ледве не впала, коли взялася тягти санчата. Потвора спроквола рушила на захід, і воші пішли за нею. Щогодини шум довкола наростав. Крижана поверхня репалася в усіх напрямках. Відколювались великі скиби криги зо два метри завтовшки. Вода знизу тиснула з жахливою силою. Море з хряскотом жбурляло крижані уламки під льодове, поле, мов ото гравець спритно підсовує карти під скатертину. На мілизні крижини здиблювались, громадилися одна на одну так, що нижчі досягали дна. До того ж, бурею та течією нанесло цілих плавучих крижаних гір. Вони величаво пливли серед пінястих хвиль і наближалися до крижаного поля. Часом така величезна гора зненацька безпорадно зупинялась, перекидалася і, бризкаючи водою, щезала в безодні. Слідом за нею рушала друга гора, менша й нижча; вона насувала на рівну поверхню, розриваючи рівний лід, і, розкидаючи довкола себе тисячі уламків, проорювала борозну на цілу милю, аж поки щось її затримає в дорозі.
Одні крижини рубали, як сокири, другі били, немов обухом, треті кружляли вихором, і ця руїнницька робота чинилася на всій північній, скільки сягало око, частині крижаного поля. Хоч місце, де йшли Котуко з дівчиною, було далеко від льодолому, він щохвилини наближався до них. Підлітки чули глухі вибухи, що нагадували гарматні постріли в туманну погоду. Крига, за всіма ознаками, сунула на південь, до них.
— Ніколи такого не бувало,— сказав Котуко.— Ще не прийшла пора. Як же міг початися льодолом?
— Ходімо за нею,— мовила дівчина, показуючи на примару, що плигала поперед них.
Вони з останніх сил тягли санчата. Вже навколо них тріскався лід, і щілини роззявляли пащі, як вовки. Страшна примара зупинилася на крижаній горі. Та гора підносилася над рівниною метрів на чотирнадцять і стояла нерухомо.
З неймовірним зусиллям Котуко кинувся наперед і потяг за собою дівчину.