Танцівниця з Ідзу

Ясунарі Кавабата

Сторінка 4 з 4

Розмахуючи бамбуковою палицею, я стинав волоть осінніх трав. Перед входом до села стояли дошки з написами:

"Жебракам і мандрівним артистам заходити в село заборонено".

VI

Нічліжний будинок "Косюя" стояв у північній частині Сімоди. Вслід за мандрівними артистами я піднявся на другий поверх у кімнату, схожу на мансарду. Коли я сів на підвіконня, моя голова вперлася в дах.

— Плече не болить? — допитувалась жінка в танцівниці,— Руки не болять?

Дівчина граціозно помахувала рукою, як і тоді, коли била в барабан.

— Не болить. Ще можу грати.

— Хвалити бога.

Я підняв барабан.

— Ого, який важкий!

— Важчий, ніж ви думали. Ваш ранець легший,— засміялась Каору.

Мої супутники привіталися з мешканцями нічліжки. То все були мандрівні артисти, торговці й комедіанти. Порт Сімода — гніздо для таких перелітних птахів. Малюкам із нічліжки, що поприбігали до кімнати, танцівниця дала по мідяку. Коли я зібрався йти з "Косюя", вона випередила мене, вийшла в коридор і, рівняючи гета, прошепотіла, наче сама до себе:

— Візьміть мене в кіно, будь ласка.

Якийсь чоловік, схожий на волоцюгу, показав мені та Ейкіті, як пройти до готелю, що його тримав голова міської управи. Там ми скупалися й пообідали свіжою рибою.

— Купіть і від мене квітів на поминки.— Я вручив Ейкіті невеличку суму грошей у пакетику, бо вранці мав відплисти до Токіо. Гроші в мене вже кінчалися, тож я пояснив, що мушу вертатися, бо час до школи.

Після вечері я перейшов через північний міст і видерся на місцеву Фудзіяму помилуватися портом. По дорозі назад зазирнув до "Косюя": мандрівні артисти саме вечеряли.

— Сідайте з нами, не гордуйте,— сказала літня жінка й звеліла Юріко помити для мене чашку й паличку.

За вечерею всі вмовляли мене затриматися ще на день,— адже завтра минає сорок дев'ять днів, відколи померла дитина. Але я не погодився, бо, мовляв, запізнюся до школи.

— То приїдьте хоч на зимові канікули. Ми вас зустрінемо. Тільки повідомте, яким пароплавом прибудете. А про готель і не думайте. Будете жити в нас, — переконувала літня жінка.

Коллд в кімнаті лишилися тільки Тійоко та Юріко, я запросив їх у кіно.

— Я щось погано себе почуваю,— сказала Тійоко. На її блідому обличчі проглядала втома.

Юріко мовчала, опустивши голову. Танцівниця гралася з дітьми надворі. Побачивши мене, вона побігла відпроситися в кіно, але повернулася розчарована й узялася поправляти гета.

— Чому ви не пускаєте її в кіно? — втрутився Ейкіті, але літня жінка не здавалася.

Я теж не міг цього зрозуміти. Коли я виходив з будинку, Каору гладила по голові песика. Вигляд у неї був холодний, байдужий. Здавалося, їй несила навіть глянути на мене.

Я сам пішов у кіно, де при світлі ліхтарика жінка-дик— тор читала текст фільму, але невдовзі повернувся в готель. Зіпершись ліктями на підвіконня, я дивився на темне нічне місто; мені вчувалося, ніби десь далеко без упину вибиває барабан. І мимоволі з очей бризнули сльози.

VII

Коли наступного ранку я сів снідати, знадвору долинув оклик Ейкіті. Святково вдягнений, він, мабуть, прийшов мене проводжати. Дівчат з ним не було. Мені стало сумно. Ейкіті зайшов у кімнату.

— Жінки теж раді б з вами попрощатися, але вони вчора пізно лягли і ще сплять. Просили вибачити. Нагадували, щоб ви обов'язково приїхали в гості на зимові канікули.

Повівав холодний осінній вітер. По дорозі Ейкіті купив мені подарунок: чотири пачки цигарок "Сікісіма", хурми й освіжних таблеток "Каору".

— Бо сестру так само звуть,— всміхнувся він.— На пароплаві не завжди можна купити мандаринів, а хурма добре помагає проти морської хвороби.

— А це від мене.— Я зняв мисливську шапку і нап'яв на голову Ейкіті. Потім вийняв з ранця учнівський кашкет, розгладив його, і ми з Ейкіті весело засміялися.

На пристані я несподівано помітив Каору, що сиділа навпочіпки над самою водою. Поки ми наближалися, вона не зводила з мене очей, потім мовчки опустила голову. Сліди вчорашньої пудри на обличчі зворушили мене. Фарба в кутиках очей надавала їй дитячої привабливості.

— Більше ніхто не прийде? — спитав Ейкіті.

Дівчина похитала головою.

— Ще сплять?

Поки Ейкіті ходив за квитком на пароплав і на шлюпку для переправи, я намагався заговорити з Каору, але вона, втупивши очі в канал, мовчала й тільки кивала головою,

— Бабусю, ось хороший хлопець...— До мене підступив чоловік, з вигляду чорнороб.— Ви, мабуть, їдете до Токіо? Дуже вас прошу, візьміть із собою бабусю. її син працював на срібних копальнях у Рендайдзі, але під час епідемії грипу... чи як там його... помер і він, і його дружина. Лишилося троє сиріток. Ми порадились і вирішили відправити їх у Міто, на батьківщину... Бабуся сама не дасть собі ради... Ви не могли б, як пристанете до берега, посадовити її у трамвай до вокзалу Уено? Ми розуміємо, вам це зайвий клопіт, але не відмовте, дуже вас просимо. Пожалійте бабусю і сиріток.

За плечима в старої було немовля, а обабіч, тримаючись за її руки, стояли дівчатка трьох і п'яти років. З брудного вузлика виглядали рисові балабушки й сушені сливи. Стару проводжало кілька рудокопів. Я охоче погодився допомогти старенькій.

— Щиро дякуємо. Самі розумієте, ми не можемо відвезти її до Міто,— сказали на прощання робітники.

Шлюпку страшенно гойдало. Танцівниця, міцно студивши губи, дивилася вбік. Коли на трапі я озирнувся, мені здалося, наче вона хотіла сказати: "До побачення!", але тільки опустила голову. Зате Ейкіті все махав мисливською шапкою. І лише тоді, коли пароплав був уже далеко в морі, в руках танцівниці замаяло щось біле.

Зіпершись на борт, я не спускав очей з острова Осіма, аж поки він розтав удалині. Мені здалося, ніби я хтозна— як давно розлучився з Каору. Згадавши про бабусю, я заглянув у її каюту й побачив, як незнайомі люди намагаються розрадити стареньку. Заспокоєний, я вернувся в свою каюту. Море коло берегів провінції Сагамі хвилювалося, і пароплав хитало. Обслуга розносила пасажирам металеві тазики. Я підклав під голову ранець і ліг. В голові було порожньо, відчуття часу зникло. З очей покотилися сльози й скапували на ранець. Довелось його перевернути на другий бік.

Поряд на лавці примостився мій супутник, син директора фабрики в Кавадзу. Він їхав у Токіо готуватися до вступу в університет. Побачивши на мені кашкет учня середньої школи вищого ступеня, він зацікавився мною. Коли ми перемовились кількома словами, хлопець запитав:

— Чого ви такі засмучені? Якась неприємність?

— Нічого особливого, просто попрощався з людиною,— признався я. Мені було байдуже, що він бачить мої сльози. Я ні про що не думав.

Над морем опустилися сутінки, в Адзіро й Атамі засвітилися вогні. Стало холодно, до того ж дошкуляв голод. Хлопець розкрив бамбукову коробочку й почастував мене рисом у листках сушених водоростей. Я машинально з'їв. Потім юнак загорнувся в учнівський плащ і ліг спати, я вмостився біля нього. На душі в мене трохи відлягло. "Завтра вранці відвезу бабусю на вокзал і куплю їй квиток на поїзд",— подумав я. Це ж природно. Над світом запанувала тиша й злагода.

Я погасив лампу. Пахло свіжою рибою і морем. Поруч посапував мій сусід. На очі мені знову навернулися сльози. Я весь наче перетворився в чисту, прозору воду, що, витікаючи, залишала в мені солодку, приємну порожнечу.

[1] Касурі — тканина з рідким, у горошок, вибитим візерунком.

1 2 3 4