Тобі подобалася Юкі-цян?
— Подобалася, — спокійно відповів Саяма.
— Тобі було незручно переді мною, а інакше міг би ще не видавати її заміж... Ліпше побула б вона в нас ще три-чотири роки. Я й не гадала, що стане сумно, — так само спокійно мовила Токіе.
— Що не кажи, а це жорстокість — видавати дівчину заміж.
— Шкода... Якби вона частіше бувала на людях до шлюбу, якби ліпше знала Вакасуґі, то не було б так тяжко на душі...
— Можливо.
— Рідній дитині не хочу нікого радити. Хай сама когось покохає. Хай віддається з любові.
Старшою дитиною Саями була дочка.
На третій день Саяма прийшов у новий дім Вакасуґі та Юкіко, які вже повернулися з подорожі, щоб разом з молодими, як велить звичай, піти вклонитися сватові. Але тут на нього чекала несподіванка — в кімнаті сидів Неґісі й кричав на Юкіко.
Неґісі накинувся й на Саяму, мовляв, чому він видав Юкіко заміж без його відома. Певний час Неґісі був вітчимам Юкіко, це так, але Юкіко не вписана в його родинну книгу, та й Таміко розлучилася з ним, отож з усіх сторін його домагання незаконні.
Неґісі вліз у машину й сказав, що разом з ними поїде і до родичів Вакасуґі і до свата. Саяма, щоб позбутися його, зупинив машину перед якоюсь кам'яницею й покликав у підвал на розмову. Коди повернувся, Юкіко в машині не було. Він подумав, що вийшла на кілька хвилин, та хоч скільки чекав, вона не приходила.
Він подумав, що вона могла втекти до нього, Саями, тож порадив Вакасуґі повернутися додому.
Але того вечора Юкіко не прийшла і до Саяминого дому.
Чи вона щезла зі страху, що Неґісі не дасть спокою цій новій сім'ї? Чи не наклала на себе руки?
Саяма подзвонив найближчій шкільній приятельці Юкіко.
— Так, перед весіллям я отримала від неї довгого листа...
— Листа? Що вона пише?
— Чи слід говорити?
— Кажіть.
— А-а, я напевне не знаю, але чи не була вона в когось закохана?
— Що? Закохана? В кого?
— Не знаю... Але вона написала: мама її навчала, що ні шлюб, ні щось інше не може вбити першого кохання, та вона вирішила вийти заміж, як їй велять, і так далі.
— Що?
І тут Саяма заплющив очі, не випускаючи трубки з рук.
Наступного дня Саяма прийшов на кіностудію, бо мав спішну справу, а тут на нього вже з самого ранку чекала Юкіко.
Сказати, що то з його дурості чи з необачності? Але він вирішив тепер цього не торкатися.
— Неґісі-сана вже можна не боятися.
— Та він тут ні до чого.
— Щось інше тебе гризе... Токіе сказала тобі, що як буде несолодко, то вертайся...
Юкіко втупилась у вікно.
— Тоді я думала, що ваша дружина щаслива.
Це було єдине зізнання Юкіко в коханні, єдиний докір Саямі.
Саяма й сам не знав, чи везти Юкіко до Вакасуґі, чи ще куди?
У Саямине серце блискавкою вдарило сліпуче кохання, яке від Таміко перейшло на Юкіко.
[1] Дзабутон — подушка, на якій сидять на підлозі в японському домі.
[2] Дерев'яне пуделко, в якому японці беруть із собою в дорогу чи на роботу рис із приправами та ін.; їжа, яку беруть із собою.