А якийсь нікчемний кінокритик, що приходив на кіностудію в своїх справах, запаморочив їй голову, нібито зробить рекламу, і спокусив його наречену.
Таміко народила дитину й поїхала в село, там доглядала чоловіка до самої його смерти.
Саяма був у розпачі від втрати коханої й мало не плакав, коли в трамваї чи автобусі його рука торкалася кімоно молодої, як і Таміко, сімнадцяти-вісімнадцятирічної дівчини.
А коли повертався з роботи, то вже нікуди не йшов, бо сподівався, шо ось зараз до нього повернеться вона.
І от тепер, понад десять років опісля, Таміко сидить перед ним. А він вже не має й крихти бажання спізнати жінку, що подібна на до решти зужиті вичавки.
Таміко каже, що ввесь час згадувала його, а в душі просила прошения, і навіть своїй доньці, Юкіко, розповідала про нього як про дорогу людину. Але ж хто з них зрадив кохання?
А все через те, що Таміко впала в біду, а Саяма, як вона каже, "досяг багато". Це хіба що розрада в горі — у своєму смутку й жалю вона живе мріями про Саяму, бо гадає, якби вийшла за нього, то тепер була б щаслива.
А коли й так, навіть попри її непевні сподівання, йому раптом спало на думку, що вона принаймні пронесла через усе життя те кохання й не дала згинути почуттям юности.
Зерно кохання, посіяне й забуте, таки дало плід, хоч не дуже гарний. Як же зібрати це прив'яле жниво?
І тепер Саяма подумав, що тоді, націлившись на все життя Таміко, він від самого початку спровадив її на шлях поневірянь. Скільки втратив він від того, що покохав її, зазнав зради, суму й забуття?
...Саяма посидів і пішов.
Вони провели його.
Дорога йшла вділ. Юкіко ступала трохи осторонь, понад канавою.
— Юкіко? — покликала мати, але дочка знову не підійшла.
4
"Мама Таміко померла. Юкіко".
Така телеграма надійшла в квітні наступного року.
— Юкіко... Отже, телеграму дала Юкіко. Дитина залишилася сама, тепер їй буде тяжко. Чи не поїдеш допомогти? — сказала Токіе.
Ті п'ять звуків, "Юкіко", чомусь запали йому в душу.
Цікаво, що мала на гадці дівчинка, надсилаючи йому звістку про смерть матері. Адже в тому домі на Адзабу він був тільки раз, а потім від них не було ні слуху ні духу.
— Хтозна, коли похорон... А якщо йти до похорону, то, певно, треба взяти трохи грошей.
— Ну, що вдієш... але невже ти аж так... — роздратовано заговорила дружина. Що ж, вони не мають перед небіжкою обов'язку-ґірі, який треба виконати, але, — дружина схаменулася: — Нема ради. Назвемо це останнім громадянським обов'язком, так? Несподіване лихо, — мовила вона трохи усміхнено й принесла йому жалобне вбрання.
У домі Таміко були якісь люди, мабуть, сусіди, та хтозна, чи хтось із них знав його. Тому він покликав:
— Юкі-цян, Юкі-цян!
Вибігла Юкіко. Така метка, аж не подумаєш, що в неї померла мама.
Вона побачила його й наче дуже здивувалась, але в ту ж мить її обличчя засяяло невимовним щастям, а потім личко зашарілося.
— О-о, добре, що прийшов, — Саяма аж відітхнув.
Він мовчки підступив до фігури Будди, а Юкіко за ним.
Саяма поставив свічку.
Юкіко сіла в головах матері, схилилася й мовила:
— Мамцю, — тоді підняла біле рядно над лицем небіжки.
У ту мить над усе його вразила поведінка Юкіко. Вона сповістила матір про його прихід і показала йому її лице.
Саяма дивився на спокійну, жовту, як віск, Таміко.
— Гарне лице, — тихо мовив Саяма. Юкіко кивнула головою.
— Мамця...
— Що — мамця?
— Просила, щоб я вас не забувала, — раптом залилася сльозами дівчина й затулила лице обома руками.
— Тому ти дала телеграму?
— Так.
— Добре зробила, дякую тобі, — Саяма поклав руку на її плече. — Юкі-цян, не плач, не треба. Як будеш плакати, то людям буде прикро.
Вона кілька разів згідно кивнула головою й втерла очі.
Він накинув на лице покійної біле рядно.
Вже увімкнули світло.
Саяма не міг так відразу піти, але й стояти тут було незручно, бо опиниться в непевному становищі. Він підступив у куток кімнати, щоб трохи оббутись. Юкіко тут же принесла йому і дзабутон, і чай, і попільничку. Вона кріпилася з усіх сил, але догоджала тільки йому, інших гостей мовби й не бачила. Дівчина вже не така мала, то що скажуть люди? З такою думкою Саяма попросив її вийти з ним надвір.
Але він не знав, як сказати Юкіко, що в печалі їй не личить опікуватись тільки ним, хоч вона це чинить несвідомо.
— Хто ті люди, що допомагають тобі?
— Покликати?
— Ні... Чим почастуєш людей, які залишаться на ніч?
— Не знаю.
— Конче треба щось замовити. Тут є десь ресторан?
— Є.
— То ходім.
Вони йшли вділ темною вуличкою. Саяма був сумний. Юкіко знову трималася краю канави.
— Йди посередині.
Юкіко стрепенулася і підійшла впритул до нього.
— Ой, сакура розцвіла!
— Сакура?
— Ага, он там, — і Юкіко кивнула на огорожу великого особняка.
— Юкі-цян, ти, мабуть, не маєш грошей. — Саяма простяг їй гроші, але вона не брала, мов це було щось страшне. — Може, будуть потрібні! — Він хотів усунути їх їй за пазуху, але дівчина вивернулася й гроші розсипались на бруківці.
Саяма вже схилявся.
— Я підберу! — виразно мовила дівчина, уклякла й залилась гіркими сльозами.
Коли підвелася, то й далі ще плакала.
— То негарно, як ти не перестанеш плакати, коли повернемося додому.
Потім, уже вдома, сусіди в усьому радилися з Саямою.
Мабуть, розважили, що до Саями треба ставитися поважно або й в усьому звірятися на нього.
Із села приїхав старенький батько померлої, вбогий селянин, який одно просив пробачення, мов не знав, що тут діється.
А сусіди, щоб почуватися вільніше, наполегливо радили Саямі піти поспати.
— Юкі-цян, ти також уже втомилася, вчора не спала, то йди відпочинь. Як не поспиш, то завтра зле почуватимешся. В сусідів нагорі є місце, відведи туди дядька.
Юкіко стояла й чекала поруч Саями, то він також пішов до сусідів нагору.
У кімнаті на шість татамі постелили на трьох. Скраю спала якась жінка, то Саяма ліг під стіною.
Посередині раз у раз переверталася з боку на бік Юкіко.
— Не спиться? — озвався Саяма, і дівчина тут же розридалася.
Він на віддалі легко обняв її за шию. Вона схопила його руку і припала до неї лицем.
Коли долоня намокла від її теплих сліз, Саяма вже нітрохи не сумнівався, що це до нього переходить сумне кохання Таміко.
— Не можеш заснути?
— Еге.
— Тобі сумно?
Юкіко похитала головою.
— Моя ковдра тхне, аж зле...
— Що-о?
Саяма нахилився й понюхав. Постіль мала сильний запах чоловічого тіла.
Він раптом відчув у ній жінку.
— То поміняймося. Тут спав хтось із чоловіків.
Вранці в крематорії Юкіко розплатилася грішми, які їй дав Саяма.
5
У день свого весілля Юкіко таки сама приготувала сніданок.
— Юкі-цян, годі! — озвалася Токіе таким тоном, як сварять дітей, аж Саяма прибіг глянути, що сталося. Юкіко лагодила бенто[2] дітям до школи.
— Не турбуйтеся, тітонько. Мені це приємно, бо вже востаннє.
Вона подала дітям бенто і мовила:
— Маєте.
Потім узяла дітей за руки й вийшла з ними з хати. Токіе глянула на них, усміхнулась:
— Це останній громадянський обов'язок, пам'ятаєш?
— Так... до самого шлюбу, це й буде останнім громадянським обов'язком.
— Так?.. А може, це ще не все?
...Вони взяли до себе Юкіко не так від домагань Саями, як від милосердя дружини.
Невдовзі по похороні він написав Юкіко, але лист повернувся з поміткою, що адресат вибув і його адреса невідома.
Одного разу Токіе пішла до універмагу й зустріла там у буфеті Юкіко. Та була тепер офіціанткою.
— Так зраділа, що я її признаю. Шкода, що покинула школу й живе в гуртожитку... Ти б запросив її перебратися до нас.
По тій розмові Юкіко прийшла в їхню родину.
Її послали вчитися в гімназію, а вдома вона щиро бралася до хатньої роботи — від догляду за дітьми до кухні. Дружина й забула, що це дочка давньої коханої чоловіка, і дуже вподобала собі дівчину.
А перед весіллям дівчину записали до родинної книги Саями, щоб надалі вона була їхньою прийомною дочкою, — і це також з ласки дружини.
Один кравець з кіностудії, що для побічного заробітку висватував дівчат, якось побачив Юкіко і приїхав з пропозицією. Токіе зацікавилась.
— Юкі-цян покірна, і це добре, але іноді чомусь сумна, тож добре б було видати її заміж. Та й, мабуть, не личить так довго тримати чужу дівчину, — сказала дружина.
Вакасуґі, за якого сватали дівчину, зо три роки тому закінчив університет і тепер працював у банку. Він не мав близьких рідних, а для Юкіко це була добра пара.
Дівчина відповіла, що цілком звіряється на них.
Уранці в день шлюбу, коли Юкіко мала відходити з дому, по прощальному слові дівчини Токіе, стоячи за врочистим столом, мовила:
— Юкі-цян, якби тобі часом там було несолодко, то повертайся до нас.
Від цих слів з очей дівчини покотились сльози, вона плакала, затуливши лице руками. Потім вибігла з кімнати.
— І нащо таке говорити?
— Ну, якби то рідна дочка, то я б не казала, — відтяла йому Токіе, — але не сказати того їй було б безсердечно.
— Як почнеш...
— Нічого не сталося. Майже кожна молода плаче, як іде з рідного дому. Гадаю, її сльози свідчать, що вона має себе за нашу дочку.
У великому синтоїстському храмі в кварталі Іщабасі від молодого Вакасуґі було чотирнадцять родичів, від молодої Юкіко — тільки двоє та подружжя Саями. У просторій затіненій шлюбній залі панував смуток.
На весільний бенкет, крім двох Саяминих товаришів з дружинами, запрошено ще з десять однокласниць молодої. Ці дівчата в барвистих кімоно дуже скрасили весілля.
Саяма, займаючи місце родичів молодої, сказав:
— Гарна молода, що й казати. Як царівна...
— Справді, коли її вдягали, я сказала, щоб трохи виповнили груди...
— Груди? Що, підмостили?
— Прикуси язика, — буркнула дружина.
Але його обсіли докучливі спогади про Таміко, й він не міг прикусити язика. Навіть озирався на вікна, чи, бува, душа Таміко не споглядає на дочку, яка з неї молода.
— Ти диви! Юкіко їсть усе, що їй подають.
— Ага. Я їй казала, щоб їла. Тепер молоді добре їдять. Думаю, було б гірше, якби не їла.
У весільну подорож вони її не проводжали. Токіе радила провести до вокзалу, але Саяма був проти.
— Родичі молодої не проводжають.
Тяжкий сум огорнув їх у машині, як поверталися з весілля.
Спочатку їхали тихо, ні пари з вуст, а потім Саяма задумливо озвався:
— Весілля було дуже гарне.
— Так... Цікаво, чи цим я вже відбула свій обов'язок щодо Таміко?
— Ах, не жартуй.
— Ет...