Непомітно для себе він розминав і розминав цю грудку, аж поки, мигцем поглянувши на неї, не помітив, що його пальці виліпили з глини голову, що формою скидалася на голову Нецилії!
Цього виявилося більше ніж досить, аби пробудити його цікавість. Набравши ще глини на березі, Клаус прийшов додому, озброївся ножем і дерев'яною паличкою та відразу ж узявся до роботи. Він працював швидко та вправно, і безформна купка глини дуже скоро набувала обрисів: ось довгі кучері, що вкривали голову Нецилії, ось плаття з дубового листя, а з-під нього визирають сандалії...
Глина— матеріал дуже м'який, і Клаус, побоюючись пошкодити тоненьку ліпку, працював дуже обережноо.
"Нічого, — міркував він, — поставлю іграшку на сонце, вона висохне і зробиться твердою". Так він і вчинив: поставив фігурку на рівну дощечку та залишив її на осонні.
Поки глина сохнула на сонці, Клаус фарбував оленя. Він так захопився роботою, що геть-чисто забув про глиняну фігурку. Згадав він про неї аж наступного ранку, коли вона трапилась йому на очі. Фігурка вже висохла на сонці, затвердла, наче камінь, і її сміливо можна було брати в руки.
Клаус ретельно розфарбовував фігурку, намагаючись зробити її схожою на справжню Нецилію. Він навів темно-сині очі, білі зуби, рожеві губи і каштанові, з червонуватим полиском, коси. Плаття Клаус зробив того ж кольору, що й листя дуба, і коли фарба підсохла, він не міг відвести від фігурки зачарованих очей. їй було далеко до справжньої Нецилії, та не забуваймо, що то була найперша глиняна іграшка. Клаус дивився на неї, як на взірець досконалості.
А вранці наступного дня до Клауса на білому поні приїхала Бессі-Веселунка. Вона отримала обіцяну іграшку, і якби ви бачили, як засвітилися дитячі очі від побаченої глиняної німфи!.. Дівчинка нестямно закохалася в іграшку і міцно, як мати дитину, притиснула її до себе.
— Клаусе, а як її звати? — поцікавилась вона.
На той час Клаус добре знав, що німфи не люблять, коли смертні згадують їх у своїх розмовах, тому він не сказав, що іграшка, яку Бессі тримає в руках, — це глиняна фігурка німфи. Та спробуйте обійтися без назви, коли перед вами нова іграшка, і Клаус, який щосили намагався щось придумати, схопився за перше, що спало на думку.
— Сонечко моє, — сказав він дівчинці, — ця іграшка зветься лялькою.
— Я зватиму її: "моя Крихітка", — промовила Бессі, ніжно цілуючи іграшку. — Я пильнуватиму її і дбатиму про неї так, як моя нянька дбала про мене. Велике тобі спасибі, Клаусе, ти навіть не уявляєш собі, якая щаслива, і все це завдяки твоєму подарункові!
Сказавши так, Бессі-Веселунка попрощалася з добрим майстром і поспішила додому, міцно притискаючи іграшку до грудей. А Клаус, побачивши, скільки радості подарувала дівчинці його лялька, сказав собі, що зробить ще одну, не гіршу, ніж перша, а можливо, ще кращу. Він сходив до струмка і приніс ще трохи глини.
Бессі назвала свою ляльку Крихіткою, тому другу ляльку Клаус вирішив зробити у формі дитини. Для такого майстра, як він, це було не надто складною справою, тому незабаром фігурка дитини вже сохла на сонці. Оскільки залишалося ще трохи глини, то Клаус вирішив зліпити фігурку самої Бессі-Веселунки.
Та це було не так просто, як могло видатися, бо спробуйте відтворити за допомогою глини шовкове плаття лордової дочки. Клаус гукнув на підмогу фей і попросив їх принести трохи кольорового шовку, щоби було з чого виготовити одяг для глиняної ляльки. Феї з радістю взялися допомогти йому і ще завидна наповнили його майстерню шовками, мереживами та навіть золотими нитками.
Клаусу страх як кортіло закінчити нову ляльку, тож він не став чекати ранку, коли зійде сонце, а поклав глиняну фігурку просто в камін та присипав зверху гарячими попелом. Коли він вранці витяг іграшку з попелу, вона вже висохла і затвердла так, неначе цілий день її тримали під палючим сонцем.
Так Клаус став не тільки іграшковим майстром, а й ляльковим кравцем. Він накраяв бузкового шовку і зшив із нього симпатичне, з мереживним комірцем, платтячко для ляльки, а потім ще й зробив рожеві черевички.
Обпалена глина має світло-сірий колір, тож Клаус спершу розфарбував обличчя ляльки тілесною фарбою, а тоді намалював такі самі, як у Бессі, карі очі, золотаве волосся і рожеві щічки. Нова іграшка вдалася на славу, вона б неодмінно сподобалась комусь із малюків.
Поки Клаус сидів та милувався лялькою, у двері легенько постукали, і до хати увійшла крихітка Мейрі. Личко дівчинки було сумне, а очі аж почервоніли від сліз.
— Радосте моя, тебе хтось образив? — запитав Клаус, беручи дівчинку на руки.
— Я... я... я розбила свою кицю! — ридаючи, промовила Мейрі.
— Як? — Клаус спантеличено кліпнув очима.
— Вона... випала мені з рук, і в неї відбився хвіст... А... а... а потім вона знову впала, і відламалося вушко! І... і... тепер вона вся зовсім не така... вся зіпсована!
Клаус розсміявся.
— Мейрі, золотце, нічого страшного не трапилося, — заспокоїв він дівчинку. — А якщо я дам замість кота оцю нову ляльку?
Мейрі побачила вдягнену у шовкове плаття ляльку, і від здивування очі її широко розплющилися.
— О, Клаусе! — аж сплеснула руками дівчинка. Радості її не було меж. — Яка гарна принцеса! А можна її взяти?
— Подобається? — запитав Клаус.
— Ще й як! — зізналася Мейрі. — Ще більше за кицю!
— Що ж, радосте моя, бери, тільки дивися, не розбий.
Із радістю, що межувала із трепетом, Мейрі взяла ляльку, і всю дорогу, поки дівчинка ішла додому, з її обличчя не сходила щаслива усмішка.
Розділ шостий
АУГВАСИ ТА ЇХНІ ЗЛІ ЖАРТИ
А тепер я повинен розповісти вам про аугвасів — лихе плем'я, яке добряче поморочило нашого добряка Клауса і через яке діти всього світу ледь не втратили свого найкращого друга. Мені дуже не хотілося говорити про цих аугвасів, та вони — невід'ємна частина нашої розповіді, а слова з пісні, як відомо, не викинеш. Аугваси не були ані смертними, ні безсмертними, а чимось середнім між першими та другими. Для звичайних людей вони зоставалися невидимими, але тільки не для безсмертних. Аугваси швидко літали і могли за лічені хвилини перенестися куди завгодно. Була в них ще одна властивість: капосні на вдачу аугваси вміли підкоряти собі людську волю, та так, що людина навіть кроку не могла ступити без їхньої команди.
Аугваси були велетенські на зріст, мали жорстокі, вічно викривлені від злості обличчя. Одного погляду на таку мармизу було досить, щоб зрозуміти їхнє ставлення до всіх людей. Про те, що таке совість, вони взагалі нічого не знали. Єдине, що вони любили,
так це коїти всякі підлоти. Жили ці почвари у самому серці Скелястих гір, звідки й вирушали у широкий світ щоразу, як тільки їм забагнеться скоїти якесь неподобство.
Той із аугвасів, хто був здатен на найбільший підступ, зазвичай ставав їхнім королем, а всі решта повинні були коритися йому. Деякі з аугвасів доживали до кількох сотень років, проте найчастіше вони гинули у лютих бійках, чогось не поділивши між собою. Ті, що гинули, вже не оживали, як і будь який смертний.
Коли аугваси налітали на людей, ті просто безпорадно опускали руки. Безсмертні ж дратувалися на саму згадку про цих почвар і як могли уникали зустрічі з ними. Ось чому аугваси стільки часу безкарно хазяйнували на землі, всюди сіючи зло, і не було на них ніякої ради.
Мені приємно вам сказати, що цих почвар давно вже й на світі білому немає, проте у ті часи, коли Клаус починав майструвати найперші іграшки для дітвори, вони ще гайворонням літали над землею, наганяючи страх на все живе.
Одним із найулюбленіших занять аугвасів було розпалювання лихих бажань у серцях малих дітей, аби вони сварились одне з одним і навіть бились навкулачки. Це вони спочатку підмовляли хлопців їсти недозрілі фрукти, а потім тішилися, бачачи, як діти мучаться від болю. Це аугваси, і ніхто більше, крім них, нашіптували дівчаткам не слухатися батьків, а потім буйно веселилися, бачачи, як дівчаток карають за непослух. Не беруся судити про те, що змушує дітей вередувати в наші дні, а от коли ще жили аугваси, то всі чи майже всі дитячі капості робилися за їхніми намовлянями.
Коли ж Клаус почав дарувати іграшки, влада аугвасів над дітьми помітно похитнулася. Воно й зрозуміло, бо навряд чи захоче маленький власник іграшки, яку подарував йому сам Клаус, прислухатися до чиїхось лихих намовлянь.
Тому не дивно, що дуже скоро їхнім королем став один аугвас, який хотів понищити всі Клаусові іграшки, а самого Клауса— ізолювати, відгородити від дітей.
— Ви всі чудово знаєте, що відколи у Веселій Долині об'явився цей Клаус, отой лялькороб-самозванець, діти майже забули про капості, — говорив новообраний король аугвасів, сидячи натронній скелі. Він замовк, оглянув вовкуваті мармизи своїх підданих, а тоді продовжив: — Ви тільки уявіть— Бессі-Веселунка за цілий місяць ані разу не тупнула ніжкою, а малий брат Мейрі не дав своїй сестриці жодного ляпаса і жодного разу не скупав її цуцика у бочці з дощовою водою. А голопуцьок Вікум учора навіть не писнув, коли його купали, бо мати, бачте, пообіцяла йому, що дозволить узяти до ліжка дерев'яну "кицю"! Тьху! Браття, скільки можна терпіти цю наругу над аугваським плем'ям?! Чи можемо ми повернути собі владу над дітьми? Можемо, але для цього треба зробити так, щоби Клаус навіть поткнутися не міг до людей!
— Правильно! Правильно! — загаласували величезні потвори, гучно плескаючи у долоні. їм припали до душі слова нового короля аугвасів.
— То що ж нам з ним робити? — запитав якийсь аугвас.
— А от що, — сказав осоружний Король і повідав аугвасам, що він зробить з ненависним Клаусом...
Того вечора, йдучи до ліжка, Клаус відчував небувале піднесення. Як же було не радіти, коли він змайстрував за день аж чотири іграшки. Це означало, що завтра ще чотири малюки стрибатимуть від радості. Та поки він спав, його ліжко оточила зграя невидимих аугвасів, які спеленали його міцними путами. Зробивши свою чорну справу, вони підхопили Клауса та й полетіли разом із ним у самісіньке серце найтемнішого лісу, що ріс у далекому-далекому Етхопі. Опустивши Клауса на землю, аугваси полетіли геть.
Важким було пробудження для Клауса. Він лежав тут сам-самісінький, а навколо на тисячі миль простягалися дикі нетрі тропічного лісу, і він був в'язнем цього лісу.
Просто над ним, звисаючи з гілки, погойдувався величезний пітон.