– А оце хіба не дірка для ключа, Біліно? – і вона показала на глибокий круглий отвір з одного боку дверей.
– Звичайно. Якби тільки ми мали ключ, то могли б відімкнути їх і подивитися, що там усередині, – відповіла Руда Курка. – Може, там скарбниця, повна діамантів та рубінів, або купи блискучого золота, або…
– Це мені нагадало про той золотий ключ, що я підняла на березі, – сказала Дороті. – Як ти гадаєш, Біліно, підійде він до цієї дірки?
– Спробуй, то й побачиш, – відказала Курка.
Дороті пошукала в кишені на своєму платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дірку й повернула, щось різко клацнуло, а потім із суворим рипінням, від якого в дівчинки по спині пробіг мороз, кам'яна плита відхилилась уперед, ніби двері на завісах, і відкрила маленьку темну комірчину в скелі.
– Ненечко! – скрикнула Дороті, сахнувшись назад, скільки давала змогу вузька стежка. Бо в тісній кам'яній комірчині стояла людська постать – чи принаймні щось таке, що в сутіні скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Дороті, і тулуб у нього був круглий, ніби м'яч, а зроблений із начищеної міді. Голова, руки й ноги теж були мідні й причеплені чи підвішені до тіла досить своєрідно: суглоби захищали металеві накривки, ніби в обладунках стародавніх рицарів.
Воно стояло нерухомо і тільки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало світло.
– Не бійся, – сказала Біліна зі свого сідала. – воно неживе.
– Я бачу, – відказала дівчинка, перевівши дух.
– Воно зроблене з міді, як старий казанок у оборі в нас удома, – провадила Курка, повертаючи голову то в один, то в другий бік, щоб той предмет могли роздивитись обоє її круглих очей.
– Колись, – сказала Дороті, – я знала чоловіка, зробленого з бляхи, дроворуба на ймення Дік Рубач. Але він був живісінький, як і ми, бо народився справжньою людиною й дістав своє бляшане тіло потроху – зразу ногу, тоді палець, потім вухо – бо в нього часто траплялись нещані випадки з сокирою і він рубав сам себе дуже необережно.
– Гм, – чмихнула Курка, ніби не вірила в те, що почула.
– Але цей мідний чоловік, – провадила Дороті, дивлячись на нього зачудовано, – взагалі неживий, і мені цікаво, нащо його зроблено і чому його замкнули в такому чудному місці.
– Це загадка, – зауважила Курка, повернувши голову, щоб поправити дзьобом пір'я на крилах.
Дороті ввійшла до комірчини, щоб обдивитися мідного чоловіка з усіх боків, і раптом побачила картку, що висіла в нього між лопатками на мідному гачку. Вона зняла ту картку з гачка, вернулася на стежку, де було видніше, й сіла на кам'яну брилу прочитати, що там написано.
– Ну, що там? – цікаво спитала Курка.
Дороті прочитала картку вголос, вимовляючи довгі слова не без натуги. І ось що вона вичитала:
"Коваль, Бляхар і К°
Механічна людина патентованої подвійної дії, з надшвидкою реакцією, здатна думати й бездоганно говорити.
Споряджена нашим спеціальним годинниковим механізмом.
Думає, говорить, діє, робить усе, тільки нежива.
Виготовляється виключно на наших заводах у Евні, країна Ев.
Будь-які пошкодження переслідуються законом".
– Ото диво! – сказала Руда Курка. – І ти гадаєш, що все це правда, люба моя?
– Не знаю, – відказала Дороті; вона ще не дочитала. – Слухай далі, Біліно.
"Вказівки для користування:
Для думання: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під лівою пахвою (позначено "№1").
Для говоріння: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під правою пахвою(позначено "№2").
Для ходіння й дій: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір посеред спини (позначено "№3").
Примітка: гарантія бездоганної роботи протягом тисячі років".
– Ну, чудово! – вигукнула Руда Курка в подиві. – Якщо мідний чоловік уміє робити хоч половину цього, то він таки дивовижна машина. Але я гадаю, це все шахрайство, як усі патентовані вироби.
– Можна накрутити його, – запропонувала Дороті, – та й побачимо.
– А де ж ключ від механізму? – спитала Біліна.
– Висить на гачку, де була картка.
– Ну, тоді випробуємо його, – запропонувала Курка, – та й побачимо, що він уміє. Гарантія, кажеш, на тисячу років? Але ж ми не знаємо, скільки років він простояв у цій скелі.
Дороті вже зняла ключ із гачка.
– Що накрутити спочатку? – спитала вона, знову прочитавши вказівки на картці.
– Та, мабуть, номер один, – порадила Курка. – Тоді він почне думати, адже так?
– Атож, – погодилась Дороті й накрутила механізм номер один, що під його лівою пахвою.
– Щось нічого не видно, – критично зауважила Курка.
– Певне що ні: він же тільки думає, – сказала Дороті.
– Цікаво, про що ж він думає.
– Зараз накручу його мову, тоді він, може, розповість нам, – сказала дівчинка і накрутила механізм номер два. Механічний Чоловік, ворухнувши тільки губами, промовив:
– Доб-ро-го ран-ку, дів-чин-ко. Доб-ро-го ранку, на-ні Кур-ко.
Голос був трохи хрипкий і рипучий, слова вимовлялись моторошно, без зміни виразу; але й Дороті, й Біліна чудово зрозуміли їх.
– Доброго ранку, пане, – відповіли вони чемно.
– Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, – провадив Механічний Чоловік тим самим монотонним голосом, що звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський міх. Отак іграшкові ягнята й коти пищать, коли їх надавити.
– Нема за що дякувати, – сказала Дороті. А потім спитала про те, що її найдужче цікавило: – А чого це вас замкнули у такому місці?
– Це дов-га іс-то-рія, – відповів Мідний Чоловік. – Але я роз-по-вім її ко-рот-ко.
Мене ку-пив у фір-ми "Ко-валь, Бля-хар і Комна-нія", що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Король краї-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку заби-вати сво-їх слуг до смер-ті. Та мене він не зміг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. To-му все йо-го бит-тя ме-ні не шко-дило, а тіль-ки на-чи-щало моє мід-не ті-ло.
Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину і де-ся-тьох пре-гар-них ді-ток: п'я-тьох хлоп-чи-ків і п'ять дів-ча-ток, – але в на-паді люті він про-дав їх усіх Ко-ролю Номів, а той сво-їми ча-рами обернув їх у ін-ші по-доби й по-ста-вив у сво-єму підзем-ному на-лаці як при-красу по-коїв.
По-тім Ев-ський Ко-роль пошко-дував за цим жор-стоким учин-ком і нама-гався вер-нути дру-жину й ді-тей від Ном-ського Ко-ро-ля, але мар-но. Тоді він з роз-пачу за-мкнув мене в цій ске-лі, за-кинув ключа в оке-ан, сам стриб-нув услід і вто-пився.
– Яке страхіття! – вигукнула Дороті:
– Атож, – погодився Механічний Чоловік. – Ко-ли я по-бачив, що ме-не ув'яз-нено, я кри-чав "ря-туй-те", по-ки не скін-чився го-лос; а по-тім хо-див по цій ко-мір-чині, по-ки не скін-чилась дія; а потім сто-яв і ду-мав, поки не скін-чилось думання. Далі я вже не пам'я-тав ні-чого, аж поки ви на-кру-тили мене знов.
– Дивовижна історія, – сказала Дороті, – і вона показує, що країна Ев справді чарівна, як я й гадала.
– Зви-чайно, – відповів Мідний Чоловік. – Нав-ряд чи таку доско-налу ма-шину змог-ли б зробити десь не в ча-рів-ній кра-їні.
– В Канзасі я не бачила жодної такої, – сказала Дороті.
– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб відімкнути ці двері? – спитав механічний голос.
– Знайшли на березі: мабуть, його винесло туди хвилями, – відповіла вона. – А зараз, добродію, коли не заперечуєте, я накручу вашу дію.
– Мені буде дуже при-ємно, – відказав Механічний Чоловік.
Дороті накрутила пружину в отворі номер три, і зразу Мідний Чоловік трохи незграбно, смикаючись, вийшов із кам'яної печери, скинув свого мідного капелюха й чемно вклонився, а тоді став перед Дороті навколішки. І промовив:
– Від-тепер я ваш по-кір-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жіть, я все охоче зроб-лю – аби тільки ви мене на-кру-чували.
– А як тебе звати? – спитала Дороті.
– Тік-Так, – відповів він. – Так мене назвав мій пер-ший ха-зяїн, бо го-дин-нико-вий ме-ханізм у мені весь час цокає.
– Я й зараз його чую, – озвалась Руда Курка.
– Я теж, – сказала Дороті. – Але годин ти не вибиваєш? – спитала вона трохи занепокоєно.
– Ні, – відповів Тік-Так. – І бу-диль-ника в мені не-має. Прав-да, я можу голо-сом ска-зати, котра го-дина, а що я ні-коли не сплю, то можу розбу-дити вас уранці о будь-якій го-дині, коли тільки на-ка-жете.
– Дуже мило, – сказала дівчинка, – але я ніколи не хочу вставати вранці.
– Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, – озвалась Руда Курка. – А тоді, коли я закудкудакаю, Тік-Так знатиме, шо час будити тебе.
– А ти несешся дуже рано? – спитала Дороті.
– О восьмій годині, – відповіла Біліна. – І, помоєму, на цей час уже всім годиться вставати.
ДОРОТІ ВІДКРИВАЄ ВІДЕРЦЕ З ОБІДОМ
– А тепер, Тік-Так, – сказала Дороті, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосіб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
– Ко-ле-су-нів боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тік-Так, вимовляючи слова повільніше, ніж звичайно.
– А чому? – спитала вона.
– Бо вони грі… грі… гр-р-р-р…
Він загарчав, чи заклекотів, і враз замовк, махаючи руками, а потім застиг нерухомо, одну руку піднявши вгору, а другу простягши вперед і розчепіривши віялом мідні пальці.
– Ой! – злякано зойкнула Дороті. – Що з ним сталося?
– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокійно відказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила її не до кінця.
– Я ж не знала, скільки треба накручувати, – виправдалась дівчинка. – Другого разу накручу краще.
Вона зайшла за спину Мідному Чоловікові, щоб зняти ключ із гачка, але ключа там не було.
– Нема! – в розпачі скрикнула Дороті.
– Чого нема? – спитала Біліна.
– Ключа.
– Мабуть, упав, коли він кланявся тобі так низько, – здогадалася Курка. – Подивись, може, знайдеш.
Дороті стала дивитись, Курка теж допомогала, і врешті дівчинка відшукала ключ, що впав у розколину між камінням.
Вона зразу накрутила Тік-Таків голос до кінця.
Це було нелегко, як ви самі можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але перші слова Механічного Чоловіка запевнили Дороті, що тепер його вистачить принаймні на двадцять чотири години.
– Ви на-кру-тили мене дуже мало, – спокійно пояснив він, – а я ще роз-по-вів вам довгу опо-відку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож і не диво, що я зупи-нився.
Потім Дороті накрутила ще механізм дії, і тоді Біліна порадила їй носити ключ від Тік-Такових механізмів у кишеньці, щоб не загубити його знову.
– А тепер, – сказала Дороті, докінчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотів сказати про Колесунів.
– Та їх нема чого боя-тись, – відповів Механічний Чоловік. – Вони тіль-ки при-ки-даються перед людь-ми, буцім такі страш-ні, а на-справ-ді ті Коле-суни зовсім не не-без-печні ні для кого, хто насміє би-тися з ними.