А як будуть уже там, ви зможете вернути їм їхню звичайну подобу!
– Ви можете це зробити, Чарівнику? – жалібно спитав Капітан Біл.
– Гадаю, що можу.
– І з корінням разом? – спитала Тропа.
– Ну, коріння ж тепер частина тебе, і коли тебе обернути на джмеля, то ти обернешся на нього вся й визволишся з цього жахливого острова.
– Чудово! Зробіть це! – закричав моряк.
Тоді Чарівник промовив повільно й виразно:
– Я хочу, щоб Тротта й Капітан Біл стали джмелями – пірзкщгл!
На щастя, він вимовив чарівне слово точно так, як треба, і вмить Тротта й Капітан Біл зникли з очей, а високо вгорі над тим місцем, де вони щойно сиділи, забриніли два джмелі.
– Ура! – в захваті закричала Дороті. – Врятовані!
– Певне, так, – сказав Чарівник, не менше зраділий.
Джмелі на мить зависли над плотом, а тоді полетіли через річку туди, де чекали Лев і Тигр. Чарівник ухопив весло й погнав туди ж плота так швидко, як тільки міг. Коли вони допливли, Дороті й Чарівник сплигнули на берег, і маленький чоловічок нетерпляче спитав:
– А де джмелі?
– Джмелі? – перепитав Лев, який весь той час куняв і не знав, що сталось на острові Чарів.
– Так, їх було два.
Одного з'їв я, а другого Лев-Боягуз.
– О ненечко! – жахнулась Дороті.
– Малувато було на сніданок, – зітхнув Тигр, – але ми більш нічого не змогли спіймати.
– Яке страхіття! – ридала Дороті, заламуючи руки в розпачі. – Ви з'їли Тротту й Капітана Біла!
Але в ту ж мить над головою в неї загуло і на плече їй сіли два джмелі.
– Це ми, – сказав їй у вухо тонесенький голосок. – Я Тротта, Дороті.
– А я Капітан Біл, – озвався другий джміль.
Дороті мало не зомліла з полегкості, а Чарівник, що стояв поряд, почувши тоненькі голоски, засміявся й сказав:
– Ви не єдині джмелі в цьому лісі, але я вам раджу не підлітати близько до Лева й Тигра, поки не вернетесь у попередню подобу.
– Зробіть це зараз, Чарівнику! – порадила Дороті. –Бо вони такі маленькі, що з ними може трапитися що завгодно.
Чарівник виголосив наказ і вимовив чарівне слово, і в ту ж мить Тротта й Капітан Біл стали біля нього такі самісінькі, як були до початку їхньої небезпечної пригоди. Вони вже не були маленькі, бо Чарівник замість джмелиної подоби дав їм ту, якою колись наділила їх природа. Бридке коріння на ногах зникло під час перетворення.
Поки Дороті пригортала до себе Тротту, а та тихо плакала від щастя, Чарівник тиснув руку Капітанові Білу й поздоровляв його з порятунком. Старий моряк був такий радий, що потиснув лапу Левові, тоді скинув капелюха й уклонився Мавпочкам у клітці.
А потім Капітан Біл почав робити щось чудне. Він підійшов до великого дерева, дістав з кишені ножа й зрізав великий шматок товстої кори. Тоді сів на землю, знайшов у кишені клубочок міцної шворки – в його кишенях, здавалося, було все, що завгодно, – й заходився прив'язувати той шматок кори до підошви своєї здорової ноги, поверх шкіряної підметки.
– А це нащо? – спитав Чарівник.
– Не люблю ловити облизнів, – відповів моряк, – і тому вертаюсь на острів.
– Щоб знову пустити коріння? – несхвально вигукнула Тротта.
– Ні, цього разу я ухилюсь від чарів острова. Я помітив, що моя дерев'янка не прилипла, чи не пустила коріння, як і скляні лапи Скляного Кота. Чари можуть упіймати тільки те, що зроблене з живої плоті – чи то людської, чи то тваринної. Наші черевики шкіряні, а шкіра виробляється зі шкур тварин. Наші панчохи сплетені з шерсті, а шерсть зістрижена з вівці. Тому, коли ми вийшли на острів Чарів, наші ноги пустили там коріння й приросли до землі. А моя дерев'янка – ні. Отож я приладнав дерев'яну підкладку до моєї другої ноги, і чари мене не зупинять.
– Але нащо вам вертатися на острів? – спитала Дороті.
– Хіба ти не бачила Зачарованої Квітки в золотому вазоні? – відказав Капітан Біл.
– Звичайно, бачила, вона гарна й дивовижна.
– Ну, так Тротта і я вирушили в путь, щоб добути цю Чарівну Рослину як подарунок Озмі на день народження, і я хочу забрати її з собою до Смарагдового міста.
– Гарно було б, – із запалом вигукнула Тротта, – коли ви гадаєте, що можна зробити це безпечно!
– Я певен, що з корою на підошві ніякої небезпеки нема, – відказав моряк, – а коли все ж таки застрягну, то, гадаю, Чарівник визволить мене знову.
– Мабуть, таки визволю, – погодився Чарівник. – Що ж, коли хочете спробувати, Капітане, пливіть туди, а ми дивитимемось.
Моряк знову зійшов на пліт, погріб до острова Чарів і пристав там по змозі ближче до золотого вазона. Решта дивилась, як він іде по острову, бере обома руками вазон, легко піднімає його. Потім він переніс вазон на пліт і дуже обережно поставив там. На Квітку це начебто не вплинуло, бо коли Капітан Біл піднімав вазон, вона цвіла жовтими нарцисами, а поки він доніс її до плота, вона встигла розцвісти ще й тюльпанами та гладіолусами. А поки моряк веслував через річку туди, де його чекали друзі, на Чарівній Рослині по черзі з'явилося ще сім різних видів квіток.
– Мабуть, той чарівник, що поставив її на острові, ніколи не думав, що хтось її звідти забере, – сказала Дороті.
– Він вважав, що Квітка привабить тільки людей, а кожна людина, що попаде на острів, буде спіймана чарами, – додав Чарівник.
– А тепер, – зауважила Тротта, – ніхто більше не зацікавиться островом, і він уже не буде пасткою.
– Ну ось, – сказав Капітан Біл, переможно винісши Зачаровану Рослину на берег річки. Якщо Озма дістане на день народження кращий подарунок, то я б хотів знати, що воно таке.
– Так, звісно, це її дуже здивує, – озвалась Дороті, що стояла в шанобливому подиві перед пишними квітами й дивилася, як там жовті троянди змінюються на фіалки.
– Та вона здивує кожного в Смарагдовому місті! – палко запевнила Тротта. – І це буде подарунок Озмі від мене й Капітана Біла.
– А я гадаю, що в цьому і моєї є трохи заслуги, – заперечив Скляний Кіт. – Це ж я знайшов її й привів вас до неї, та й Чарівника сюди привів, коли ви попались у пастку.
– Це правда, – визнала Тротта, – і я розкажу Озмі про нашу пригоду і який ти був славний.
У МАВПОЧОК КЛОПІТ
тепер, – сказав Чарівник, – треба рушати додому. Але як же ми повеземо отой великий вазон? Капітан Біл не може тягти його на собі всю дорогу, це ясна річ.
– Атож, – погодився моряк, – бо він таки важенький. Я міг би нести його потроху, але що кілька хвилин мусив би перепочивати.
– А не можна поставити його тобі на спину? – запитала Дороті в Лева-Боягуза.
– Та я згоден везти його, коли зумієш прив'язати, – добродушно позіхаючи, відповів Лев.
– Коли він упаде, – озвалась Тротта, – то квітка може зламатись і загинути.
– Я прикріплю її, – пообіцяв Капітан Біл. – Я зроблю з оцієї колоди рівну дошку й прив'яжу її Левові на спину, а на дошку поставимо вазон. – І зразу взявся до роботи. Але він мав тільки великого складаного ножа, й робота посувалась не швидко.
Тоді Чарівник вийняв із чорного саквояжа малесеньку пилочку, що блищала, наче срібна, й звелів їй:
Ну, пилочко, пиляй-но, пиляй, і не потрошку:
Для Чарівної Квітки зроби нам рівну дошку.
Пилочка зразу почала пиляти і розпиляла колоду так швидко, що всі дивувалися, споглядаючи її роботу.
Пилочка неначе розуміла, для чого ця дошка потрібна, бо вийшла вона зверху пласка, а зісподу видовбана так, що якраз прилягала до Левової спини.
– Ну, це не те, що моє стругання! – в захваті вигукнув Капітан Біл. – Може, в вас є дві таких пилки, Чарівнику?
– Ні, – відказав той, старанно витираючи чарівну пилку шовковою хусточкою і ховаючи її в чорний саквояжик. – Така пилка є одна в усьому світі, а якби їх було більше, вони б не були такою дивовижею.
Дошку прив'язали на спину Левові – пласким боком догори, – і Капітан Біл акуратно поставив Зачаровану Квітку на неї.
– Щоб чого не сталося, – сказав він, – я йтиму поряд з Левом і придержуватиму вазон.
Тротта і Дороті сіли удвох на Голодного Тигра й поставили між собою клітку з мавпочками. Але Чарівникові, як і Капітанові, довелося тепер іти пішки, тому весь гурточок рухався повільно, і Скляний Кіт невдоволено бурчав, що вони так ще довго не дістануться до Смарагдового міста.
Кіт взагалі спочатку був не в настрої, та не встигли вони далеко від'їхати, як кришталевий звірок знайшов собі гарну забавку. Довгі хвости мавпочок раз у раз вистромлялися між ґратками їхньої клітки, а Скляний Кіт хапав їх тоді пазурами й смикав. Мавпочки вищали, і це надзвичайно тішило Скляного Кота. Тротта і Дороті намагалися спинити цю негарну розвагу, та тільки-но вони відверталися, Кіт знову смикав за хвостики, і був він такий меткий, що мавпочки рідко встигали відскочити. Вони обсипали Кота сердитою лайкою й трогали ґратки своєї клітки, але не могли вирватися з неї, а Кіт тільки сміявся.
Коли мандрівці вийшли з лісу й опинились на рівнині краю Жвакунів, уже смеркло, і їм довелось отаборитися на ніч, вибравши гарненьку місцинку біля струмочка. Своїми чарами Чарівник створив три шатра, поставлених рядочком на траві й забезпечених усім потрібним для вигідної ночівлі. Середнє шатро було для Дороті й Тротти, і в ньому стояли два гарненькі білі ліжечка і два стільці. Ще одне шатро, теж із ліжками й стільцями, було для Чарівника та Капітана Біла, а третє – для Голодного Тигра, Лева-Боягуза, Скляного Кота й клітки з мавпочками. Перед наметами Чарівник запалив багаття й повісив над ним чарівний казанок, із якого скоро почав виймати на вечерю всякі смачні наїдки.
Попоївши й погомонівши якусь часинку під мерехтливими зорями, всі зайшли до наметів, і люди скоро поснули.
Лев і Тигр теж уже куняли, та раптом їх розбуркало вищання мавпочок, бо Скляний Кіт знову смикав їх за хвости.
Голодний Тигр, розсердившись на той гамір, ревнув: "Ну, годі!" – і, побачивши Скляного Кота, підняв важку лапу й замахнувся на нього. Спритний Кіт ухилився від удару, але Тигрові пазурі зачепили клітку й зігнули кілька ґраток.
Потім Тигр ліг знову спати, але мавпочки швидко розібралися, що між зігнутими ґратками можна вилізти з клітки. Але вони не вилізли, а, пошепотівшись, повистромляли між ґратками хвости й принишкли. Скоро Скляний Кіт знову підкрався до клітки й цапнув за один хвостик.
Мавпочки вмить повискакували, і хоч вони були зовсім маленькі, але вдванадцятьох обсіли Скляного Кота й, учепившись йому в лапи, вуха і хвіст, узяли його в полон.
Далі витягли його з шатра й потягли до струмка.