Інші мавпи голосно заджерготіли, але, видно, не зрозуміли, що цей Велетень – то одна з них.
– Добре! – вигукнув Ном. – Поквапся, Кікі, оберни й решту!
Кікі знов кинувся до дерева, вткнув обличчя в дупло й прошепотів:
– Я хочу, щоб дальша мавпа зробилась такою, як і перша – пірзкщгл!
І знову Чарівник-Лис почув чарівне слово, ще й уловив достеменно, як його треба вимовляти. Але він і далі сидів у дуплі й чекав, щоб почути слово ще раз – тоді воно закарбується в пам'яті й не забудеться.
Кікі все бігав на узлісся та назад до дупла, аж поки вимовив чарівне слово шість разів і обернув шість Мавп на шістьох Велетнів. Тоді Чарівник вирішив спробувати й самому скористатися з того слова. І коли Кікі біг назад до Нома, Лис вистромив голову з дупла й тихо промовив:
– Я хочу, щоб отой, хто біжить, став ліщиновим горіхом – пірзкщгл!
І зразу Кікі-Верхотур у подобі Ле-Мав-Ора щез, а по землі покотився невеличкий ліщиновий горішок. Покотився та й спинивсь.
Чарівник так зрадів, що вискочив із дупла, а Коструббо саме в ту мить озирнувся поглянути, що там сталося з Кікі.
Ном побачив замість Кікі Лиса й схопився на ноги.
Чарівник не знав, яку силу має цей чудний звір, тому вирішив не ризикувати.
– Я хочу, щоб оте створіння зробилось волоським горіхом – пірзкщглі – сказав він уголос. Але вимовив чарівне слово не зовсім правильно, і Коструббо лишився такий, як і був. Проте Ном зразу дізнався, що чарівне слово – пірзкщгл. – І кинувся до Лиса, вигукуючи:
– Я хочу, щоб ти став Гускою – пірзкщглі Але й Ном вимовив це слово не так, як слід: адже він почув його тільки раз, та й то вимовлене не зовсім правильно. Тому Лис не був обернений, але йому довелося тікати, щоб його не схопив розлючений Ном.
Тоді Коструббо почав вимовляти чарівне слово на всілякі лади, сподіваючись так натрапити на правильний спосіб, і Лис, що сховавсь у кущі, вже трохи побоювався, що йому це вдасться. Проте Чарівник, звиклий до чарів, не розгубився й за хвильку точно пригадав, як саме вимовляв це слово Кікі Ару. Тому він ще раз проказав ту саму фразу, і Коструббо-Ном став звичайнісіньким волоським горіхом.
А Чарівник виліз із кущів і сказав:
– Я хочу вернутись у свою власну подобу – пірзкщгл!
І зразу перекинувся з Лиса на озминського Чарівника, а піднявши з землі ліщиновий та волоський горішки і дбайливо сховавши їх у кишеню, побіг назад на велику галявину.
Дороті-Ягнятко радісно бекнула, побачивши свого давнього друга в його природній подобі. На галявині вже зібрались усі, так і не знайшовши Гуски, гладка Ліснячка, Хлопчик-Жвакун, Кролик і Скляний Кіт обступили Чарівника й почали допитуватися, що сталось.
Перше ніж розповісти про свої пригоди, він обернув їх усіх у їхню природну подобу – крім, звісно, Скляного Кота, – а коли їхня буйна радість трохи вляглася, повідомив, як завдяки випадкові підслухав чаклунову таємницю й спромігся обернути обох Ле-Мав-Орів у таку подобу, щоб вони не могли говорити, а тому не змогли врятуватися самі. І маленький Чарівник показав своїм зчудованим друзям ліщиновий та волоський горішки, аби довести, що каже правду.
– Слухайте! – вигукнула Дороті. – А що сталося з тими Велетнями-Вовками, що були перше мавпами?
– Я й забув про них, – признався Чарівник. – Мабуть, так і стоять у лісі.
САМОТНЯ КАЧКА
ротта й Капітан Біл стояли перед Зачарованою Квіткою, буквально прирісши до землі.
– Ви не голодний, Капітане? – спитала дівчинка, протягло зітхнувши, бо вони простояли так уже багато годин.
– Що ж, – відказав моряк, – я не скажу, що не їв би, якби подали обід, але, мабуть, старі люди не так скоро голодніють, як молоді.
– Щодо цього я не певна, Капітане Біле, – замислено сказала Тротта. – Може, це залежить і від віку, але мені здається, що головне розмір. А що ви вдвічі більший за мене, то, мабуть, і вдвічі голодніший.
– Сподіваюся, що ні, – відказав він, – бо я ще можу трохи потерпіти. А ще сподіваюся, що Скляний Кіт поквапиться, та й Чарівник не забариться прибути до нас.
Тротта знову зітхнула й стала дивитись на Зачаровану Квітку, бо не було чого робити. Саме тоді на ній з'явивсь цілий букет рожевих півоній, але скоро вони зів'яли, і натомість розквітнув оберемок темно-синіх півників. Потім зацвіли жовті хризантеми, і коли вони розгорнули пелюстки й стали вже цілком розпукнутими квітками, то поступились місцем якимсь білим, кулястим у малинових цяточках – таких Тротта ще й не бачила.
– Ох, як мені страшенно набридло весь час бачити квітки, квітки й квітки, – мовила вона нетерпляче.
– Але ж гарні, – зауважив Капітан Біл.
– Я знаю, і якби приходити та дивитись на Зачаровану Квітку тоді, коли захочеться, було б дуже гарно, але як мусиш стояти й витріщатись на неї, хочеш ти цього чи ні, це вже не так приємно. Я, Капітане Біле, хотіла б, щоб на ній хоч часинку росли плоди, а не квітки.
Тільки-но вона це сказала, як білі кулі з малиновими цяточками зів'яли, і замість них з'явилось багато чудових спілих персиків. Тротта скрикнула з подиву й радості, простягла руку, зірвала персик і зразу почала його їсти з превеликим смаком. Капітан Біл трохи розгубився, коли Троттине бажання здійснилося так швидко, і не встиг він зірвати персик, як вони зникли й замість них з'явилися банани.
– Хапайте, Капітане! – вигукнула Тротта і, ще не доївши персика, другою рукою зірвала з куща банан.
Старий моряк ще не отямився. Він справді простяг руку, та було запізно – банани вже зникли, натомість з'явилися цитрини.
– Пхе! – вигукнула Тротта. – Цього їсти не можна.
Почекайте чогось іншого, Капітане.
Далі з'явились кокосові горіхи, але Капітан Біл похитав головою.
– Я не можу їх розбити, – пояснив він, – бо нема нічого, щоб ударити.
– Однаково, зірвіть хоч один, – порадила Тротта, але кокосові горіхи вже щезли, їх замінили якісь темно-лілові, грушовидні, зовсім невідомі їм плоди. І знов Капітан Біл завагався, а Тротта сказала йому.
– Треба було хапати персик і банан, як я. Коли не будете уважний, Капітане, то все проґавите. Нате вам половинку банана.
Поки вона це говорила, Заворожена Рослина вкрилась великими червоними яблуками, що росли на кожній галузці, і Капітан Біл уже не вагався. Він хапнув обома руками й зірвав двоє яблук, а Тротта, поки вони зникли, устигла зірвати тільки одне.
– Дивна річ, – зауважив моряк, жуючи яблуко, – що ці плоди не пропадають, коли зірвані, а коли їх зоставити на кущі – розпливаються в повітрі.
– Та й уся рослина дивна, – відказала дівчинка. – Така може існувати тільки в цій країні, де чари – звичайна річ. О, а це лайми. Не зривайте їх, бо оскома буде страшенна і… О! Вже сливи! – і вона вкинула яблуко в кишеньку фартушка й устигла схопити три сливи – кожна майже з куряче яйце завбільшки – перше ніж вони зникли. Капітан Біл теж зірвав кілька, але обоє були такі голодні, що не могли чекати й зразу почали їсти яблука та сливи, а Зачарована Рослина витворювала й далі всілякі плоди одні за одними.
Капітан перестав їсти, тільки коли з'явились дині-канталупи, таки зірвав одну й затиснув під пахвою, а Тротта, доївши сливи, ще взяла жменю вишень і помаранчу. Та коли на кущі по черзі поз'являлись мало не всі види плодів, цей плодовий урожай скінчився, то на кущі, як і раніше, почали з'являтися квітки.
– Цікаво, чому вона вернулась до квіток, – мовила Тротта спокійно, бо вона вже наїлась.
– Ну, ти ж сама сказала "хоч часинку", – пояснив моряк. – Так воно й вийшло. А якби ти сказала "завжди", то, може, на ній би весь час були плоди.
– Але чому вона кориться моїм бажанням? – спитала дівчинка. – Я ж не чаклунка, не відьма і взагалі ніяка не чарівниця.
– Мабуть, цей острівець – це острів Чарів, – відказав Капітан Біл, – і на ньому кожен, хто може сказати кущеві, що він має родити, він те й родить.
– Ви гадаєте, що я могла б забажати чогось іншого й дістати його? – спитала вона зацікавлено.
– Про що це ти думаєш, Тротто?
– Я думаю: а що як побажати, щоб оце коріння на наших ногах зникло й відпустило нас?
– Спробуй, Тротто.
Вона спробувала, але нічого не вийшло.
– Спробуйте ще ви, Капітане, – попросила вона.
Тоді Капітан Біл виявив бажання звільнитись, але теж марно.
– Ні, – сказав він, – шкода праці. Бажання впливають тільки на Зачаровану Рослину; але я радий, що ми хоч можемо примусити її родити плоди, бо тепер ми певні, що не помремо з голоду, перше ніж Чарівник прибуде сюди.
– Але мені вже набридає стояти тут так довго, – поскаржилась дівчинка. – Якби хоч можна було підняти одну ногу, мені було б легше.
– Отак і мені, Тротто. Я давно помітив: коли мусиш щось робити і не маєш куди дітись, то воно дуже скоро стає докукою.
– Люди, що можуть підняти одну ногу, навіть не цінують такого щастя, – замислено сказала Тротта. – Я досі ніколи не знала, як приємно, коли можна підняти одну ногу, потім другу, як лишень захочеш.
– Люди багато чого не цінують, – відказав моряк. – Коли щось раптом забиває тобі дух, ти зразу думаєш, що легке дихання – найлюбіша в світі річ. Коли людина здорова, вона не відчуває, яке це добро, та коли вона захворіє, то раз у раз згадує той час, коли була здорова. Більшість людей забувають подякувати Богові за те, що дав їм дві добрі ноги, – поки не втратять однієї, як оце я; а тоді вже буває запізно, лишається тільки хвалити його, що зоставив тобі хоч одну.
– Та ваша дерев'яна нога не така й погана, Капітане, зауважила вона, критично дивлячись на неї. – Принаймні не пустила коріння на острові Чарів, як наші живі ноги.
– Та я не нарікаю, – сказав Капітан Біл. – А що це пливе до нас, Тротто? – спитав він, дивлячись через квітку в річкову долину.
Дівчина теж подивилась у той бік і відповіла:
– Якась птаха. Наче качка, але я ще ніколи не бачила такої барвистої качки.
Птаха швидко й граційно пливла до острова Чарів, а коли підпливла близько, її розкішне оперення їх здивувало.
Пір'я мало безліч відтінків, лискучо-зелених, синіх і пурпурових, голівка в качки була жовта з червоним чубчиком, а хвіст – рожевий, білий і фіалковий. Коли качка допливла до острова, вона вийшла на берег і перевальцем, неквапно наблизилась до них, повертаючи голову то в один бік, то в другий, ніби хотіла краще роздивитись дівчинку й моряка.
– Ви чужинці, – сказала птаха, зупинившись біля них, – і острів Чарів спіймав вас і зробив своїми бранцями.
– Так, – підтвердила Тротта. – Ми пустили коріння, але, сподіваюся, не ростимемо.
– Ви меншатимете, – відказала Качка. – Ви щодень меншатимете, поки мало-помалу від вас не залишиться нічого.