Але я ще боюся й шукаю, де б заховатись.
З цими словами Вовк побіг далі, а Скляний Кіт, що знав, де та велика галявина, подався туди. Одначе тепер він ішов повільніше, зате його рожевий мозок крутився й перекочувався дуже швидко, бо він думав про дивовижні новини, почуті від Вовка.
Коли Скляний Кіт вийшов на галявину, він побачив там якогось Лиса, і Ягнятка, і Кролика, і Хлопчика-Жвакуна, і гладку Ліснячку, що всі ходили по галявині сюди й туди, наче знічев'я: то вони шукали чорний саквояж із чаклунським знаряддям.
Кіт якусь хвильку стежив за ними, потім вийшов на відкрите місце. І зразу Ягнятко кинулось до нього, вигукуючи:
– Ой, Чарівнику, тут Скляний Кіт!
– Де, Дороті? – спитав Лис.
– А ось!
Хлопчик, Жінка й іКролик теж підбігли вслід за Ягнятком та Лисом, обступили Скляного Кота і всі разом, майже хором спитали:
– Ти не бачив чорного саквояжа?
– Багато разів, – відповів Кіт, – але не останніми днями.
– Він пропав, – пояснив Лис, – і треба його розшукати.
– Ви Чарівник? – спитав Кіт.
– Так.
– А хто інші?
– Я – Дороті, – сказало Ягнятко.
– А я – Лев-Боягуз, – сказав малий Жвакун.
– А я – Голодний Тигр, – сказав Кролик.
– А я Гугу, Король Лісу, – сказала гладка Жінка.
Скляний Кіт сів на свій хвіст і засміявся.
– Оце чудасія! – вигукнув він. – Хто ж то втнув із вами такий жарт?
– Це ніякий не жарт, – відказав Чарівник. – Це була жорстока й лиха штука, і Чаклун, що зробив її, має голову лева, тулуб мавпи, крила орла й золотий ґудз на кінці хвоста.
Скляний Кіт знову засміявся.
– Цей Чаклун, певне, ще кумедніший, ніж ви. А де ж він тепер?
– Десь у лісі, – відповів Лев-Боягуз. – Він видерся на отой високий клен, бо може лазити по деревах, як мавпа, й літати, як орел, а потім зник у лісі.
– А був з ним іще один Чаклун, такий самий, як він, його приятель, – додала Дороті, – але вони, мабуть, посварились, бо перший, лихіший, обернув свого приятеля на Гуску.
– А що сталося з Гускою? – спитав Кіт, озираючись довкола.
– Напевне, пішла шукати свого приятеля, – відповів Гугу-Король. – Але Гуска не може бігати дуже швидко, тому ми могли б легко знайти її, якби захотіли.
– Найгірше з усього, – сказав Чарівник, – те, що пропав мій чорний саквояж. Він зник тоді, коли мене було обернено. Якби знайти його, я б міг легко розвіяти ці чари своїми, і ми б вернулись у власну подобу. Ти допоможеш нам знайти чорний саквояж, друже Котику?
– Аякже, – відповів Скляний Кіт. – Але я гадаю, що той дивний Чаклун заніс його з собою. Коли він справді Чаклун, то знає, що саквояж вам потрібен, і, може, боїться ваших чарів. Тому він, мабуть, забрав саквояж, і ви більш його не побачите, якщо не знайдете самого Чаклуна.
– Це схоже на правду, – озвалось Ягнятко, що було дівчинкою Дороті. – Сьогодні твій рожевий мозок, здається, працює дуже добре.
– Якщо Скляний Кіт має рацію, – сказав поважним тоном Чарівник, – то на нас чекає ще більший клопіт. Той Чаклун небезпечний, і якщо ми наблизимось до нього, він може надати нам подоб, куди непривабливіших за ці.
– Я не бачу, як ми могли б стати ще гіршими, – прогарчав Гугу, обурений тим, що він мусить бути в подобі гладкої Жінки.
– У кожному разі, – сказав Лев-Боягуз, – чогось кращого, ніж знайти Чаклуна й забрати в нього саквояж, ми не придумаємо. Може, пощастить викрасти, а може, умовити його, щоб віддав.
– А чому не знайти спочатку Гуску? – спитала Дороті. – Гуска, певне, люта на Чаклуна і, може, якось зуміє допомогти нам.
– Думка непогана, – відказав Чарівник. – Ходімо, друзі, треба знайти Гуску. Ми розділимось і шукатимемо в різних напрямках, і перший, хто знайде Гуску, хай приведе її сюди, де ми всі зійдемось за годину.
ЧАРІВНИК УЗНАЄ ЧАРІВНЕ СЛОВО
Гуска ж була оберненим старим Коструббо, що колись був Королем Номів, і була вона ще лютіша за Кікі Ару, ніж усі інші, кого він обертав. Номові осоружне було все, пов'язане з птахами, бо птахи несуть яйця, а всі Номи бояться яєць так, як нічого в світі. Крім того, гуси – дурні птахи, і Коструббо страшенно соромився тієї подоби, в якій мусив тепер ходити. А від самої думки, що Гуска може знести яйце, він аж здригався.
Тому Ном боявся самого себе й усього довкола. Коли яйце торкнеться його, він може бути знищений, а майже кожен звір, якого він зустріне в лісі, легко подужає його. І це буде кінець старого Коструббо-Нома.
Проте, крім усіх цих страхів, він був сповнений люттю на Кікі, якого сподівався спіймати в пастку, хитро вивідавши в нього чарівне слово. Той хлопчисько, певно, навіжений, що отак зіпсував усе, але Коструббо розумів, що Кікі налякало прибуття Чарівника, і він не шкодував, що хлопець обернув Чарівника й Дороті, зробивши їх безсилими.
Його тільки дратувало власне перетворення, і він просто казився, бігаючи по лісу й розшукуючи Кікі, щоб дістати кращу подобу й таки вмовити юнака виконувати його задум підкорення країни Оз.
Кікі Ару не відлетів дуже далеко, бо був спантеличений тим, що зробив не менше інших і не знав, що діяти далі.
Коструббо-Ном був владний і хитрий, і Кікі знав, що довіряти йому не можна; але Ном умів укладати плани й інтригувати, а Юнакові-Верхотурові бракувало розуму на це, і тому, коли юнак глянув крізь гілля вниз і побачив, що там чалапає Гуска, та почув, як вона кличе: "Кікі-Ару! Ґел-ґелгел! Кікі-Ару!" – він озвався неголосно: "Я тут!" – і спустився на найнижчу гілляку.
Гуска глянула вгору й побачила його.
– Як жахлива ти все перепсував! – вигукнула вона. – Нащо ти це зробив?
– Бо так мені захотілось, – відповів Кікі. – Ви поводилися, наче я ваш раб, а я хотів показати лісовому народові, що я могутніший за вас.
Гуска тихо засичала, але Кікі не почув.
Старий Коструббо швидко отямився й промурмотів сам до себе: "Хоч подобу гуски маю я, але розум гусячий у цього хлопчиська. Поки що я буду з ним лагідний, та коли потрапить мені до рук, хай начувається!" А вголос промовив до Кікі:
– Гаразд, віднині я визнаватиму тебе за старшого. Ти перепсував усе, як я вже казав тобі, але ми ще можемо підкорити Оз.
– Як? – спитав хлопець.
– Спочатку верни мені подобу JIe-Мав-Ора, і тоді поговоримо в кращих умовах, – сказав Ном.
– Ну, зачекайте, – відказав Кікі й видерся по дереву вище. Там він прошепотів чарівне слово, й Гуска обернулась на Ле-Мав-Ора, яким була раніше.
– Гаразд, – сказав Ном цілком задоволено, коли Кікі сплигнув до нього з дерева. – А тепер знайдімо спокійне місце, де можна поговорити так, що звірі не підслухають.
Вони подались на пошуки й ходили по лісу туди й сюди, поки знайшли місцину, де дерева були не такі високі й росли не так густо, а серед цих рідко розкиданих дерев була ще одна галявина, менша за ту, на якій збиралися звірі.
Стоячи на краю цієї галявини й дивлячись на другий край, вони помітили, що там на деревах повно мавп, які джерготіли без упину про те, що побачили на зборах.
Старий Ном шепнув Кікі, що не треба виходити на галявину, хай мавпи не бачать їх.
– А чому? – спитав юнак, відступивши назад.
– Бо ці мавпи мають стати нашим військом – тим військом, що підкорить Оз, – пояснив Ном. – Сядь біля мене, Кікі, й сиди спокійно. Я розповім тобі про мій задум.
Але ні Кікі Ару, ні Коструббо не помітили, що всю дорогу від того дерева, де Гуска обернулась на JIe-Мав-Ора, за ними скрадається хитрий Лис. Бо той Лис, що насправді був Чарівником з Озу, підгледів, як обернулась Гуска, і тепер вирішив стежити за змовниками й з'ясувати, що вони робитимуть далі.
Лис може рухатись по лісі дуже тихо, навіть не шелеснувши, тому Чарівникові всі вороги й не підозрювали, що він тут. Та коли вони сіли біля галявини поговорити, Чарівник у них за спинами не міг вирішити, що краще: підкрастися ближче й підслуховувати, що вони казатимуть, ризикуючи, що його помітять, чи сховатись і чекати, коли вони рушать далі.
Поки він зважував, як бути, йому впало в око одне велике дерево поблизу, що мало велике дупло, до якого вела кругла дірка стіп на три від землі. Чарівник-Лис вирішив, що безпечніше буде сховатись у дуплі, й заліз туди так, що очі його визирали над нижнім краєм дірки і він міг бачити обох Ле-Мав-Орів.
– Ось що я надумав, – говорив Ном до Кікі так тихо, що Чарівник чув тільки звук його голосу, а слів не розрізняв. – Коли вже ти можеш обертати що завгодно на що завгодно, ми обернемо цих мавп на військо і цим військом підкоримо людей країни Оз.
– Яке там військо з мавп! – заперечив Кікі.
– Нам потрібне військо велике, але не численне, – відказав Ном. – Ти обернеш кожну мавпу на Людину-Велетня, вдягнену в гарний мундир і озброєну гострим мечем.
Он там є п'ятдесят мавп, а п'ятдесят Велетнів – саме таке військо, як нам треба.
– А що вони робитимуть мечами? – спитав Кікі. – Адже людей ніщо не вб'є.
– Правда, – сказав Коструббо. – Озминських людей неможливо вбити, але їх можна порубати на маленькі шматочки, і хоч кожен шматочок буде живий, та ми можемо так їх порозкидати, що вони будуть безсилі. Тому люди боятимуться наших мечів, і ми легко підкоримо їх.
– Здається, думка непогана, – схвально зауважив хлопець. – Тоді нам нічого й морочитися з іншими звірами.
– Атож. Ти перелякав звірів, і вони тепер не погодяться допомагати нам у підкоренні Озу. Але оті мавпи дурні, і коли вже їх обернемо на Велетнів, вони робитимуть те, що ми звелимо, й слухатимуться наших наказів. Ти можеш обернути їх усіх зразу?
– Ні, тільки по одному, – відповів Кікі. –Але п'ятдесят мавп я можу обернути приблизно за годину. Лишайтеся тут, Коструббо, а я оберну на Велетня з мечем першу мавпу – оту, що ліворуч, на кінці гілляки.
– Куди ти йдеш? – спитав Ном.
– Я не можу вимовляти чарівне слово при іншій людині, – пояснив Кікі, що твердо вирішив не допустити, щоб його зрадливий спільник заволодів його таємницею, – і тому я піду туди, звідки ви не зможете мене чути.
Коструббо-Ном відчув розчарування, але ще надіявся заскочити хлопця непомітно й підслухати чарівне слово.
Тому він лише кивнув своєю лев'ячою головою, а Кікі підвівся й відійшов недалечко в ліс. Там він побачив дуплаве дерево, і волею випадку то було саме те дерево, в якому сховався Чарівник з Озу, що був тепер у подобі Лиса.
Коли Кікі підбіг до дерева, Лис пригнув голову й сховався весь у темному дуплі, а потім Кікі уткнув туди обличчя й зашепотів:
– Я хочу, щоб ота Мавпа на гілляці ліворуч обернулась на Людину-Велетня п'ятдесят стіп заввишки, вбрану в мундир і з гострим мечем – пірзкщгл.
Мавпа зразу обернулась на Велетня, і той Велетень був такий здоровезний, що, стоячи на землі, сягав головою вище за вершечки дерев.