ще десь у світі місто, яким правило б солом'яне опудало! — казали вони.
А втім, їхнє уявлення про світ було, звичайно, вельми обмежене.
На другий день по тому, як Оз відлетів на повітряній кулі, четверо мандрівників зібралися в тронній залі, щоб обговорити, хто що робитиме далі. Страшило сидів на великому троні, а його друзі шанобливо стояли перед ним.
— Загалом, скажу вам, справи наші зовсім непогані — почав новий правитель. — Цей палац — наш і Смарагдове Місто — теж наше, й ми можемо робити, що нам заманеться. Зважаючи на те, що зовсім недавно я стирчав на жердині посеред кукурудзяного поля, а тепер сиджу на троні и керую прекрасним містом, слід визнати, що доля поставилася до мене дуже прихильно.
— До мене теж, — підхопив Бляшаний Лісоруб. — Я цілком задоволений своїм новим серцем. А зрештою нічого іншого мені й не треба було.
— Та й мені нема на що нарікати: я тепер не поступаюся сміливістю перед іншими звірами, а може, навіть сміливіший за них усіх, — скромно зауважив Лев.
— Якби ще й Дороті погодилася оселитися в Смарагдовому Місті, — повів далі Страшило, — нам для повного щастя нічого більше не бракувало б.
— Але я не хочу оселятися тут! — скрикнула Дороті. _ я хочу повернутися до Канзасу, до тітоньки Ем і дядечка Генрі!
— То як же це зробити? — запитав Бляшаний Лісоруб.
Страшило вирішив випробувати свій новий мозок і почав напружено думати — аж голки й шпильки повитикалися з голови. Нарешті він сказав:
— А чому б не викликати крилатих мавп і не звеліти, щоб вони перенесли вас через пустелю?
— Ой як же це досі не спало мені на думку! — зраділа Дороті. — Прекрасна ідея! Зараз я принесу золотий шолом!
Повернувшись з ним до тронної зали, вона проказала закляття, і крізь відчинене вікно до них умить влетіла вся зграя крилатих мавп.
— Ви викликали нас удруге, — сказав мавпячий Король, уклонившись дівчинці. — Чого ви бажаєте?
— Я бажаю, щоб ви перенесли мене до Канзасу, — відповіла Дороті.
Але мавпячий Король похитав головою.
— Це неможливо. Ми належимо до цієї країни й не можемо залишити її. В Канзасі ніколи не було і, певне, ніколи не буде крилатих мавп, бо там їм не місце. Ми радо зробимо для вас усе, що нам до снаги, але перелітати через пустелю не маємо права. До побачення.
І, ще раз уклонившись, мавпячий Король змахнув крильми й вилетів у вікно, а за ним і вся його зграя.
Дороті мало не заплакала від розчарування.
— Виходить, я надаремне витратила чарівну силу золотого шолома! — вигукнула вона. — Навіть крилаті мавпи не можуть мені допомогти.
— Ой, як же я вам співчуваю! — зітхнув добросердий Лісоруб.
А Страшило знову глибоко замислився, і голова його розпухла так, що, здавалося, от-от лусне.
— Давайте викличемо зеленобородого солдата, — сказав він нарешті, — й послухаємо, що він нам порадить.
Сказано — зроблено. Пам'ятаючи давню заборону, солдат насилу наважився переступити поріг тронної зали.
— Ця дівчинка, — сказав йому Страшило, — хоче перетнути пустелю. Як їй зробити це?
— Не знаю, — відповів солдат. — Ніхто з нас ніколи не перетинав пустелю. Тільки Озові було це до снаги.
— Виходить, ніхто не може мені зарадити? — спитала Дороті.
— Ніхто. Крім, хіба, Глінди.
— А хто така Глінда? — поцікавився Страшило.
— Відьма Півдня, наймогутніша з усіх відьом, правителька ковтачів. її замок стоїть на краю пустелі, то, може, вона й знає, як ту пустелю перейти.
— Глінда — добра відьма, правда ж? — спитала дівчинка.
— Ковтачі вважають її доброю. Кажуть, лиха вона не робила нікому. А ще кажуть, Що Глінда — дивовижна красуня і що вона знає таємницю вічної молодості — через те, мовляв, і не старіє, хоч їй дуже багато років.
— А як дістатися до її замку? — спитала Дороті.
— Шляхом, що веде просто на південь, — відповів солдат. — Але я чув, що на тому шляху на мандрівника чигають страшні небезпеки: треба йти лісом, повним диких звірів, і через гору, на якій живуть дивні люди, що ненавидять чужинців. Тому ковтачі не зважуються мандрувати до Смарагдового Міста.
Страшило відпустив солдата і сказав:
— Схоже на те, що Дороті не має іншої ради, як іти на південь по допомогу до Глінди. Бо якщо вона сидітиме тут, Канзасу їй не бачити.
— Знаєте, я піду разом із Дороті, — сказав Лев. — Це місто мені набридло, хочеться знову в ліс, на свіже повітря. Я ж, зрештою, дикий звір. А крім того, дівчинці в дорозі потрібен захисник.
— Правильно, — підтакнув Лісоруб. — І моя сокира може теж стати їй у пригоді. Я йду з вами у Край Півдня!
— То коли ми вирушаємо? — спитав Страшило.
— Хіба ви теж ідете? — здивовано вигукнули його друзі.
— Авжеж! Якби не Дороті, ким би я був? Безмозким опудалом на жердині посеред кукурудзяного поля! Усім, що в мене є, я завдячую їй і тому розстануся з нею тільки тоді, коли вона повернеться до Канзасу!
— Дякую, — зворушено мивила Дороті. — Всі ви — справжні друзі. Та якщо вже ви зголосилися йти разом зі мною, прошу вас: вирушаймо якнайшвидше!
— Гаразд, ми вирушимо завтра вранці, — рішуче сказав Страшило. — А тепер — нумо як слід лаштуватися в дорогу, бо вона буде довга й нелегка.
БІЙ ІЗ ВОЙОВНИЧИМИ ДЕРЕВАМИ
Наступного ранку Дороті поцілувалася на прощання з гарненькою зеленою дівчиною, потім четверо друзів по черзі потисли руку зеленобородому солдатові, що провів їх до виходу з міста. Вартовий міської брами, побачивши мандрівників, знову неабияк здивувався — невже вони ще раз залишають таке прекрасне місто заради якихось небезпечних пригод? Але він не гаючись познімав із них і сховав до зеленої скрині окуляри, а самим мандрівникам побажав щасливої дороги.
— Вертайтесь якнайшвидше, — сказав він Страшилові. — Адже ви тепер наш правитель.
— Та постараюся, — відповів Страшило. — Але головне для мене зараз — допомогти Дороті дістатися додому.
Дороті ж на прощання сказала добродушному Вартовому міської брами:
— Жителі вашого чудового міста приймали мене так гостинно, що я навіть не знаю, як їм віддячити.
— Пусте, пусте, — відповів той. — Ми, звісно, воліли б, щоб ви залишилися з нами, але нам зрозуміле ваше бажання повернутися додому, тож зичимо вам, щоб воно здійснилося.
По тому старий відчинив зовнішню браму, й мандрівники вирушили назустріч новим пригодам.
Радіючи ясній днині, яскравому сонечку, вони весело перемовлялися й жартували. Дівчинку вела вперед нова надія на повернення додому, Страшило та Бляшаний Лісоруб палали бажанням довести їй свою відданість, Лев з насолодою вдихав свіже повітря і, озираючи широкий простір довкола, задоволено помахував хвостом, а Тото гасав по всьому полю за кониками та метеликами й заливався дзвінким, щасливим гавкотом.
— Що не кажіть, а міське життя — не для мене, — мовив Лев. — Ех, зустріти б зараз якого-небудь звіра, розім'яти б м'язи, показати, який я тепер сміливий!
На мить мандрівники зупинилися, щоб подивитися на Смарагдове Місто, яке вже зникало за обрієм. За зеленим муром удалині бовваніли вежі і стрімкі дахи, а над ними височів шпиль палацу великого Оза.
— А все-таки Оз був непоганий чарівник, — зауважив Бляшаний Лісоруб, у якого саме перекотилося в грудях шовкове серце.
— Ще б пак. Ви навіть не уявляєте, — вигукнув Страшило, — який чудовий мозок він мені дав!
— Якби він сам проковтнув таку порцію сміливості, яку відміряв мені, йому б теж море було по коліно, — зауважив Лев.
Дороті промовчала. Оз не виконав даної їй обіцянки не тому, що не хотів, а тому, що не зміг, — розуміючи це, вона більше не сердилася на нього. "Зрештою, — подумала вона, — Оз — людина добра, от тільки чарівник він кепський. Але він і сам це визнає".
До самого вечора вони йшли порослим зеленою травою й яскравими квітами полем, що з усіх боків облягало Смарагдове Місто. І заночували вони в траві просто неба, а другого ранку, повні снаги, рушили далі і йшли доти, поки не підступили до густого лісу.
Ліс той тягся праворуч і ліворуч, скільки сягало око, тож іти в обхід вони не наважилися, а стали шукати проходу між деревами. Страшило, що вів перед, знайшов нарешті велике розлоге дерево, під вітами якого можна було йти, навіть не нахиляючись. Та тільки-но він ступив під ті віти, як вони опустилися, вхопили його, відірвали від землі й кинули його супутникам під ноги.
Страшило не забився, але від здивування очі в нього стали зовсім круглі.
— Я бачу інший прохід, — гукнув Лев, — ходімо іще сюди.
— Тільки першим пустіть мене, — сказав Страшило. — Нехай ці дерева краще кидаються мною, а не вами — мені ж не боляче.
Друге дерево обійшлося з ним так само нечемно — схопило за барки й відкинуло назад.
— Що ж нам робити, як іти далі? — забідкалася Дороті.
— Видно, ці войовничі дерева нікому не дають проходу, — зауважив Лев.
— Нічого, я їм зараз покажу, — сказав Лісоруб і з сокирою в руці попрямував до першого дерева. Коли велика гілка нахилилася, щоб схопити його, Лісоруб швидко розмахнувся й перерубав її. Дерево затремтіло, неначе від болю, а Бляшаний Лісоруб без перешкоди пройшов під ним.
— За мною! — гукнув він своїм товаришам. — Мерщій!
Дороті, Лев і Страшило успішно пробігли слідом за Лісорубом, але Тото не пощастило: маленька гілка впіймала його і здушила так, що бідолаха аж завищав. Та Лісоруб блискавично відтяв ту гілку й визволив песика.
Інші дерева вже не намагалися перепинити їм дорогу: видно, чинити опір уміли тільки ті з них, що стояли скраю, на узліссі.
Але по той бік лісу на мандрівників чекала нова перешкода: там стояв мур, злагоджений, очевидно, із порцеляни — білий, гладенький, блискучий і такий високий, що подолати його годі було думати.
— А тепер що робитимем? — жалібно спитала Дороті.
— А тепер я змайструю драбину, — відповів Бляшаний Лісоруб. — Бо треба ж якось через цю перепону перелізти.
КРАЇНА ЛАМКОЇ ПОРЦЕЛЯНИ
Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті, втомлена довгою дорогою, спочивала. Поряд із нею, скрутившись калачиком, спали Лев і Тото.
Що ж до Страшила, то він, спостерігаючи, як працює Лісоруб, уголос розмірковував:
— Не розумію: навіщо цей мур тут стоїть, хто його поставив і з чого він зроблений. Як же це так? Мозок маю, а не розумію.
— Та дайте ви спокій своєму мозкові, — сказав нарешті Лісоруб. — От переліземо через мур, і зразу стане ясно, хто й навіщо його спорудив!
За якийсь час драбина — хоч і незграбна, але міцна — була готова.