Будинки по обидва боки авеню майоріли прапорами й були всіяні публікою, і, коли ми марширували колоною по чотири, кожен горлав "Роббінс!" або "Привіт, Віллі!". За все своє життя я не бачив людини знаменитішої за Віллі. Він мав щонайменше сім чи вісім орденів і медалей, дипломів і відзнак на фасаді свого мундира. Він засмаг до кольору вичиненої шкури, і йому, безперечно, було чим пишатися.
На вокзалі нам сказали, що о пів на восьму в будинку суду спалахне ілюмінація і що в готелі "Люкс" будуть промови й урочистий обід. Міс Дельфіна Томпсон мала прочитати оригінальну поему Джеймса Уїткома Райяна, а констебль Хукер обіцяв салют з дев'яти рушниць, конфіскованих ним того дня.
На площі рота почала розходитися. Тут Віллі й каже мені:
— Хочеш трохи прогулятися зі мною?
— Можна,— відповідаю,— якщо тільки недалеко, щоб звідти було чути, коли вщухнуть крики й гармидер. Я голодний,— кажу,— аж умираю, так хочеться з'їсти чогось домашнього, але я піду з тобою.
Віллі повів мене бічними вуличками, аж поки ми пройшли до білого будиночка на новій ділянці, де був газон розміром двадцять на тридцять футів, прикрашений битою цеглою та клепками від старих бочок.
— Стій,— кажу я до Віллі.— Невже ти не впізнав цієї халупи? Джо Гренберрі збудував це кубельце ще до свого одруження з Майрою Еллісон. Чого тобі там треба?
Але Віллі вже відчинив хвіртку. Він пішов цегляною доріжкою до ганку, я — за ним. Майра сиділа на веранді у кріслі-гойдалці й шила. Волосся у неї було ніби поспіхом зачесане назад і зібране у вузол. Раніше я не помічав, що вона веснянкувата. Джо стояв обіч веранди в самій сорочці без комірця й непоголений і намагався видовбати серед уламків цегли та бляшанок з-під консервів ямку, щоб посадити фруктове деревце. Він подивився на нас, але не сказав жодного слова. Майра теж промовчала.
Віллі, безперечно, мав дженджуристий вигляд — мундир, груди в орденах і медалях, а при боці шаблюка з золотою рукояткою. Ніхто б не впізнав у ньому того білявого шкета, якого дівчата зневажали і з якого насміхалися. Він якусь хвилину постояв, дивно усміхаючись, дивився на Майру, а потім і каже до неї, повільно цідячи кожне слово:
— Хтозна! Може, й мав би, якби захотів!
— Оце й усе, що він сказав. Потім трохи підняв свого капелюха, і ми пішли.
І раптом, коли він сказав ті слова, я пригадав вечірку з танцями, що була перед самою війною, пригадав, як Віллі причісував волосся перед дзеркалом, а Майра просунула голову в двері й кепкувала з нього.
Коли ми вернулися на авеню Сема Хустона, Віллі й каже:
— Що ж, бувай, Бене. Я піду додому, зніму черевики й трохи посплю.
— Ти? — здивувався я.— Що з тобою? Будинок суду набитий людьми, все місто зійшлося туди, щоб ушанувати героя. А два мідних духових оркестри, а декламація, а прапори, а випивка, а закуска, що чекає на тебе?
Віллі зітхнув.
— Ай справді, Бене,— озивається.— Хай йому чорт, я зовсім забув про все це.
— Ось чому я кажу,— закінчив Бен Гренджер,— що ніхто не знає, де починається амбіція, а тим більше, де вона кінчається.
[1] Мається на увазі десятитижнева іспано-американська війна 1898 р., внаслідок якої Іспанія віддала США Пуерто-Ріко, Філіппінські острови та Гуам, а Куба в 1902 р. здобула формально незалежність.
[2] Т а м а л ь — товчена кукурудза з м'ясом і червоним перцем (мексіканська страва).
[3] Свято, останній день карнавалу на масницю.