Маленький Мук

Вільгельм Гауф

Сторінка 2 з 3

Вони були великі й негарні, але його власні черевики вже зовсім зносилися. Муку навіть сподобалось, що туфлі великі: тепер усі побачать, що він уже й справді виріс із дитячих черевичків.

Він швидко скинув свої черевики і взув туфлі. В кутку поряд із туфлями стояла гарна паличка з лев'ячою головою. "Однаково вона тут нікому не потрібна, а в дорозі згодиться", — подумав Мук і взяв її. Мерщій побіг він до своєї кімнати, накинув на себе халатик, надів батьків тюрбан, причепив до пояса кинджал і щодуху помчав сходами вниз і далі вулицями, аж поки вибіг далеко за місто. Тут карлик вирішив трохи перепочити. Він хотів спинитись, але раптом відчув, що не може. Ноги бігли самі, і він ніяк не міг спинити їх. Нарешті Мук збагнув, що в цьому винні його нові туфлі: це вони мчали вперед і тягли його за собою. Він докладав усіх зусиль, щоб зупинитися, вигадував різні хитрощі, та все дарма. Нарешті, зовсім знесилившись і не знаючи, що робити, Мук у відчаї закричав на туфлі, мов на коней:

— Тпру! Тпру! Стій, тпру!

І раптом туфлі зупинились, і карлик з усього маху впав на землю. Він був такий стомлений, що одразу ж заснув. І приснився йому дивний сон. Йому приснилось, ніби маленька собачка, яка привела його в потайну кімнату, підійшла до нього і сказала:

— Любий Мук, ти ще не розумієш, які в тебе чудесні туфлі. Досить тобі тричі крутнутись на каблуку — і вони перенесуть тебе, куди схочеш. А паличка допоможе тобі знаходити скарби. Там, де закопане золото, вона стукне об землю тричі, де срібло — там двічі.

Коли Мук прокинувся, він одразу схотів перевірити, чи правду казала собачка. Він узув туфлі і хотів крутнутись на каблуку, але впав і боляче стукнувся носом об землю. Карлик зробив ще кілька невдалих спроб і зрештою навчився крутитися на каблуку й не падати.

Тоді він тричі повернувся на каблуку й сказав:

— Перенесіть мене в сусіднє місто!

Туфлі відразу підняли його в повітря і з швидкістю вітру понесли попід хмарами. Мук і незчувсь, як опинився на базарній площі великого міста. Там, серед численних крамниць, сновигало безліч людей, які поспішали в своїх справах. Насилу, продираючись крізь натовп, Мук пішов у якусь тиху вуличку біля площі. Знайшовши там затишний куточок, він сів на лавочку і почав міркувати, де б йому добути хоч трохи грошей. Щоправда, в нього була чарівна паличка, але як довідатись, де саме закопано золото чи срібло? Звичайно, щоб урятуватись від голоду, він міг би показувати себе за гроші, але для цього він був надто гордий.

Раптом Мук згадав, що він уміє швидко бігати. "Може, мої туфлі почнуть заробляти на мене", — подумав він і вирішив найнятися до короля в скороходи. Розпитавши людей, як пройти до королівського палацу, Мук за кілька хвилин був уже там.

Перед двірцевою брамою стояв вартовий. Довідавшись, що карлик хоче стати до короля на службу, він одвів його до наглядача за рабами. Мук низько вклонився наглядачеві й сказав:

— Пане наглядач, я вмію бігати швидше від усякого скорохода. Візьміть мене до короля в гінці.

Наглядач окинув його з ніг до голови зневажливим поглядом і сказав:

— У тебе ніжки тоненькі, як трісочки, і ти хочеш стати королівським скороходом! Ану, геть звідси! Я не для того тут поставлений наглядачем, щоб правити теревені з усяким блазнем.

— Пане наглядач, — сказав Маленький Мук, — давайте вашого найкращого бігуна, і ви побачите, що я пережену його.

Наглядачеві ці слова здалися такими смішними, що він розреготався.

— Ну, гаразд, — сказав він, — випробуємо тебе. Готуйся до змагання.

Він повів Мука на кухню і наказав добре його нагодувати, а сам пішов до короля і розповів йому про дивовижного карлика. Король був у гарному настрої. Він похвалив наглядача за те, що той не прогнав Мука, і звелів йому ввечері влаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Тоді король розповів своїм принцам і принцесам про цікаве видовище, а ті розказали своїм слугам, і новина швидко облетіла весь палац. Придворні з нетерпінням чекали вечора, і коли посутеніло, всі, хто тільки міг, помчали на луг подивитись на хвалькуватого карлика.

Коли король з усіма синами й дочками посідали на свої місця, Маленький Мук вийшов насеред лугу і низько вклонився. З усіх боків почувся веселий регіт і вигуки — такий смішний був цей карлик у своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довгих-пре-довгих туфлях. Але Маленького Мука цей сміх не збентежив. Він з гордим виглядом сперся на паличку і спокійно чекав супротивника.

Наглядач з арабами вибрав з-поміж королівських скороходів найкращого — адже Мук сам так просив! Той вийшов і став поряд з карликом, чекаючи сигналу. І коли нарешті принцеса Амарза махнула своїм шарфом, обидва бігуни зірвалися з місця і, як стріли, пущені з лука, полетіли вперед.

Спочатку скороход випередив Мука, але за хвилину вони зрівнялись, а ще за кілька хвилин скороход лишився далеко позаду. Маленький Мук давно вже стояв на призначеному місці, а скороход іще десь біт, щосили працюючи руками й ногами. Здивовані глядачі не вірили своїм очам. Вони сиділи мовчки, затамувавши подих. Король перший заплескав у долоні, і тоді всі заплескали, закричали:

— Хай живе Маленький Мук, переможець у змаганні!

Маленького Мука підвели до короля. Він упав на коліна і сказав:

— О всевладний королю! Я показав тобі лише незначну часточку моєї майстерності. Звели, щоб мені дали місце серед твоїх бігунів.

— Ні, — сказав король, — я призначаю тебе моїм особистим скороходом. Ти завжди будеш при мені і виконуватимеш мої доручення. А за твою службу ти матимеш щедру винагороду.

Маленький Мук дуже зрадів. Йому здалося, що ось, нарешті, він знайшов своє щастя і тепер житиме спокійно та безтурботно.

Король дуже полюбив Мука і давав йому найважливіші й найтаємніші доручення. Мук завжди виконував їх дбайливо і з дивовижною швидкістю. Але королівські слуги були дуже незадоволені тим, що якийсь карлик, що тільки й умів швидко бігати, позбавив їх королівської ласки. Вони всі змовилися проти Мука, щоб якнайшвидше позбутись його, та король і слухати нічого не хотів. Незабаром він призначив Мука своїм обер-лейб-кур'єром.

Маленький Мук знав про всі підступи королівських слуг, але мститися не хотів. Він мав добре серце і прагнув, щоб його всі любили. Та він не знав, як йому привернути до себе цих гордих панів.

Раптом згадав він про свою паличку. "Якщо мені пощастить знайти скарб, — міркував він, — то вони перестануть ненавидіти мене". Маленький Мук уже не раз чув про те, що на цю країну колись давно напав ворог, і старий король, батько теперішнього, щоб урятувати свої скарби, закопав їх десь у землю, але помер, так і не розповівши синові своєї таємниці. Тепер Мук тільки про це й думав. Він цілими днями ходив по саду з паличкою в руках і розшукував золото старого короля.

Якось увечері він гуляв у віддаленому кутку саду, куди ще ніколи не заходив. Раптом паличка в його руках затремтіла і тричі стукнула об землю. Мук одразу збагнув, що це означає. Він витяг свій кинджал і зробив на деревах позначки. Тоді побіг до палацу, знайшов заступ і став чекати вечора.

Коли стемніло, Мук непомітно вислизнув з палацу, побіг до того місця, де паличка стукнула об землю, і почав копати. Заступ був дуже великий і важкий для маленьких рученят карлика, і за дві години Мук викопав яму завглибшки з які-небудь піваршина. Довго ще трудився Маленький Мук, поки нарешті його заступ ударився об щось тверде. Він почав копати ще швидше і незабаром побачив якусь залізну кришку. Мук скочив у яму і підняв кришку. Під нею стояв горщик, повний золотих грошей. Мук хотів витягти горщика нагору, але не міг — бракувало сили. Тоді він напхав у кишені й за пояс стільки золота, скільки міг донести, а решту дбайливо загорнув землею і пішов до палацу. Непомітно прослизнув він у свою кімнату, сховав золото в ліжко під перину і ліг спати.

На другий день Мук прокинувся і подумав: "Тепер усе зміниться, мої вороги мене полюблять і стануть моїми друзями". Бідолашний карлик, він ще не знав, що справжніх друзів не можна знайти за гроші! І от він почав роздавати золото направо й наліво, але слуги тільки ще дужче стали йому заздрити. Головний кухар Агулі сказав:

— Цей Мук — фальшивомонетник! Ахмет, наглядач за рабами, гадав інакше:

— Він видурив золото у короля.

А скарбник Архаз, найбільший ворог карлика, який уже давно час від часу запускав руку до королівської казни, впевнено сказав:

— Він обікрав короля!

Щоб довідатись напевне, звідки у карлика гроші, вони домовились між собою, як діяти. Одного разу Корхуз, королівський виночерпій, прислуговуючи за столом, прибрав такого скривдженого, нещасного вигляду, що король мимоволі звернув на нього увагу.

— Що з тобою сьогодні, Корхузе? Чого ти такий смутний? — спитав він.

— Ах, — зітхнув хитрий Корхуз, — я смутний через те, що король позбавив мене своєї милості.

— Що це ти базікаєш, друже Корхуз? — сказав король. — Відколи це сонце моєї милості перестало сяяти над тобою?

— Відтоді, ваша величносте, як до нас поступив ваш оберлейб-кур'єр, — відповів Корхуз. — Ви обсипаєте його золотом, а нам, вашим вірним слугам, не даєте нічого,

І він розповів королю, що в Маленького Мука з'явилось багато грошей і він роздає їх наліво й направо.

Король дуже здивувався і звелів покликати до себе скарбника й наглядача за рабами. Змовники підтвердили все, що сказав Корхуз, і натякнули, що карлик десь, певно, тягне з казни, — таке пояснення було дуже вигідне для скарбника. Тоді король звелів непомітно стежити за Маленьким Муком, щоб спіймати його на гарячому.

Як на те, саме в цей день у карлика закінчилося все золото, і він вирішив поновити свої запаси. Коли смеркло, він узяв заступ і подався в сад до своєї схованки. Він не бачив, що назирці за ним ішла варта, яку вели Агулі, головний кухар, і Архаз, скарбник. І ось, у ту саму хвилину, коли Мук наповнив золотом свій халатик і хотів уже йти додому, вартові напали на нього, зв'язали йому руки і повели до короля. Той дуже не любив, коли його турбували серед ночі. Він сердито подивився на горщик з грішми, заступ і Муків халатик із золотом, що їх поклали до його ніг. Тим часом скарбник доповів, що вони застукали карлика саме тоді, коли він закопував горщика із золотом.

— Це правда? — звернувся король до Мука. — Звідки в тебе стільки золота?

— Ваша величносте, — відповів карлик, — я ні в чому не винен.

1 2 3