– Він подивився на пісок. – До побачення, друже мій Джоне.
– До побачення, Саллі. До зустрічі.
Мовивши це, Джонатан уявив собі величезні зграї чайок на берегах іншого часу і з легкістю, до якої вже звик, усвідомив, що він – не просто кістки та пір'я, він – живий образ волі й польоту, для якого ніде й ні в чому немає межі.
Флетчер Лінд був ще дуже молодою чайкою, та вже знав, що жодний птах, крім нього, не натерпівся таких знущань од Зграї, не зазнав такої несправедливості!
"Мені байдуже, що там вони патякають, – люто думав він, і йому аж темніло в очах, поки він летів до Далеких Скель. – Літати – це щось більше, ніж просто лопотіти крилами, перелітаючи з місця на місце! Так і комар зможе! Один подвійний переворот навколо Старійшини, просто для сміху, – і от я Вигнанець! Та що вони – сліпі? Чи справді нічого не бачать? Чи не розуміють, як ми уславимо себе, коли навчимося літати по-справжньому?
Байдуже, що вони про мене думають. Я покажу їм, що таке політ! Буду нещасним Вигнанцем – ну то нехай, коли вони так хочуть. Я ще змушу їх пошкодувати, та ще й як..."
Голос зазвучав у нього в голові, і хоча голос був дуже тихий, Флетчер так перелякався, що закляк у повітрі.
– Не суди їх надто суворо, Флетчере! Вигнавши тебе, чайки зашкодили тільки собі, і настане день, коли вони це зрозуміють, коли вони побачать те, що ти бачиш зараз. Прости їх і допоможи їм зрозуміти.
На відстані дюйма від кінчика його правого крила летіла осяйна біла чайка, найпрекрасніша у світі, і пливла в повітрі напрочуд легко, не ворушачи жодним пером, хоча Флетчер тримався майже на своїй граничній швидкості.
Молодий птах на мить отетерів. "Що зі мною? Чи я вмер, чи збожеволів? Що це таке?"
Тихий спокійний голос ніби читав його думки і вимагав відповіді.
– Чайко Флетчере Лінд, ти хочеш літати?
– ТАК! Я ХОЧУ ЛІТАТИ!
– Чайко Флетчере Лінд, чи так сильно ти хочеш літати, що зможеш простити Зграю, і навчатись, і колись повернутись до них і передати їм свої знання?
Такій прекрасній, такій розумній істоті Флетчер Лінд не міг збрехати, попри всю свою скривджену гордість.
– Так, – мовив він стиха.
– Тоді, Флетче, – заговорив осяйний птах, і його голос звучав дуже лагідно, – почнемо з горизонтального польоту...
Частина третя
Джонатан повільно кружляв над Далекими Скелями. Він спостерігав. Цей грубуватий молодий Флетчер був майже бездоганним учнем. Він мав і силу, і хист до польоту, і найголовніше – палке бажання учитись.
Щойно він пролетів поруч, мов сірий вихор у хмарі скуйовдженого пір'я, – промчав повз учителя зі швидкістю сто п'ятдесят миль за годину. Ще мить – і він уже виконує іншу фігуру, шістнадцятивитковий повільний переворот, і лічить витки вголос:
– ...Вісім... дев'ять... десять... поглянь, Джонатане, я перейшов за граничну швидкість... одинадцять... я хочу зупинятися так гарно, як ти... дванадцять... чорт забирай, ніяк не можу... тринадцять... ці останні три витки... без... чотирна...а-а-а!...
Флетчер сів на хвіст, і така невдача розлютила його до краю. Він гепнувся на спину, шалено закрутився у зворотному штопорі і, геть задиханий, сяк-так відновив рівновагу на сто футів нижче від учителя.
– Ти просто гаєш час зі мною, Джонатане. Я бовдур! Телепень! Усе одно в мене нічого не вийде!
Джонатан поглянув униз і кивнув.
– Звісно, не вийде, поки ти будеш зупинятися так різко. Флетчере, ти втратив сорок миль іще на початку! Треба спинятися плавно! Чітко, але плавно, зрозумів?
Він спустився до свого учня.
– Ану, спробуймо ще разом. І уважніше, коли зупиняєшся. Починай отак плавно, легенько.
За три місяці у Джонатана з'явилося ще шість учнів. Усі були Вигнанцями, бо їх захопила нова дивна ідея – літати заради того, щоб відчути радість польоту.
Проте їм було легше розучити найскладнішу повітряну фігуру, ніж осягнути її прихований смисл.
– Насправді кожен з нас – це живий образ Великої Чайки, необмежена ідея свободи, – говорив Джонатан вечорами, стоячи на березі моря, – і точність польоту – це крок до вираженим нашого справжнього "я". Усе, що нас обмежує, треба відкинути. Ось навіщо ми маємо опанувати високу швидкість, і малу швидкість, і фігурний політ...
...а його учні тим часом залюбки поспали б, утомлені денними польотами. Їм подобалися тренування, вони насолоджувалися швидкістю й задовольняли жадобу знань, яка зростала після кожного уроку. Але ніхто з них – навіть Флетчер Лінд – не міг повірити, що політ ідей може бути так само реальним, як політ вітру і політ птаха.
– Усе ваше тіло, від кінчика одного крила до кінчика другого, – казав Джонатан іншим разом, – це просто ваша думка у видимій подобі. Розірвіть ланцюги, що сковують вашу думку, і ви розірвете пута своєї тілесної оболонки...
Та хоч би що він говорив, його слова звучали для сонних учнів просто як забавна вигадка.
Минув лише місяць, а Джонатан уже вирішив, що час повернутися до Зграї.
– Ми не готові! – сказав Генрі Келвін. – Нас не приймуть! Ми Вигнанці! Ми ж не можемо присилувати себе летіти туди, де нам не раді?
– Ми вільні летіти, куди захочемо, і бути такими, як є, – відповів Джонатан і, зринувши в повітря, полетів на схід, де жила Зграя.
Учні на хвилю розгубилися, бо Закон Зграї забороняє вигнанцям повертатись, і цей Закон не порушував іще ніхто за тисячу років. Закон велів лишитися; Джонатан закликав летіти; і зараз він летить над морем за милю від них. Досить їм забаритися ще на мить, як він постане один проти ворожої Зграї.
– Чого це ми мусимо слухатися Закону, коли вже не належимо до Зграї? – знічено спитав Флетчер. – А як почнеться бійка, там од нас буде більше користі, ніж тут.
Усе-таки вони прилетіли із заходу вранці – вісім чайок, вишикувані подвійним ромбом, крило до крила. Промайнули над Берегом Ради Зграї зі швидкістю сто тридцять п'ять миль за годину, і Джонатан мчав попереду. Флетчер плавно ковзав біля його правого крила, Генрі Келвін мужньо боров вітер біля лівого. Потім увесь стрій, мов один птах, поволі нахилився праворуч... вирівнявся... перевернувся в повітрі.... і знову полетів рівно, хоч вітер усе дужчав.
Звичайна галаслива чвара на березі вмить ущухла, і запанувала страшна тиша – так, немовби стрій чайок у повітрі був велетенським ножем, що прикував до себе вісім тисяч нажаханих очей. Вісім чайок одна по одній стрімко злетіли вгору, зробили мертву петлю і дуже повільно та рівно спланували на пісок. І Джонатан буденним тоном почав розбір польоту:
– По-перше, – мовив він із лукавою усмішкою, – ви трохи запізно вирівняли стрій...
Одна думка сяйнула усій Зграї, мов грізна блискавка. Ці птахи – Вигнанці! І вони повернулися! Та це... це ж просто неможливо! Флетчер очікував бійки, проте Зграя наче скам'яніла.
– Звісно, це Вигнанці. Ну то й що? – сказав хтось із молодих птахів. – Слухайте, друзі, де це вони навчилися так літати?
Минула майже година, поки Слово Старійшини облетіло всю Зграю: "Не зважати на них!" Чайка, що заговорить із Вигнанцем, стане Вигнанцем також. Чайка, що погляне на Вигнанця, порушить Закон Зграї.
Відтоді до Джонатана були звернені лише сірі спини чайок, та він мовби не помічав цього. Він проводив заняття просто над Берегом Ради і вперше вимагав од учнів, аби вони показали все, на що здатні.
– Мартін! – лунав його голос на все небо. – Ти кажеш, що опанував малу швидкість. Не повірю, поки не доведеш! ЛЕТИ!
І сумирний малий Мартін Вільям, що над усе боявся гніву вчителя, собі на диво став майстром польотів на малій швидкості. При легенькому вітерці він навчився складати пір'я так, що злітав до самих хмар і сідав на берег, жодного разу не ворухнувши крилами.
А Чарльз-Роланд злетів аж на Велику Гору Вітрів, на висоту двадцять чотири тисячі футів, і спустився весь синій від холодного розрідженого повітря, здивований, щасливий, готовий завтра піднятися ще вище.
Флетчер, що більше за всіх любив фігурні польоти, нарешті подолав свій шістнадцятивитковий повільний переворот, а наступного дня побив власний рекорд, зробивши потрійний переворот через крило, і світлі відблиски його крил ковзали по березі, звідки за ним стежило не одне цікаве око.
Джонатан щогодини був зі своїми учнями, весь час показував та пояснював їм щось нове, був вимогливим до кожного і вів усіх за собою. Він літав разом із ними вночі, і в туман, і в бурю – просто так, заради втіхи, а Зграя на березі немічно тулилася до землі.
Коли заняття припинялися, учні відпочивали на піску, і з часом вони почали прислухатися до слів Джонатана. Звісно, його ідеї звучать незрозуміло, а часом просто дико, проте деякі думки все ж таки можна збагнути.
Мало-помалу вночі стало утворюватися інше коло слухачів, трохи подалі від учнів: багатьом чайкам було цікаво послухати Джонатана, і вони годинами сиділи в темряві, ховаючись одна від одної, і квапились щезнути, ледве зорів світанок.
Тільки через місяць після Повернення перша чайка із Зграї переступила межу і попросила дозволу навчатися разом із іншими. За цей переступ Теренс Ловелл став зватися проклятим Вигнанцем – і восьмим учнем чайки Джонатана.
Наступної ночі із Зграї прийшов Кирк Мейнард. Він насилу прошкандибав по березі, тягнучи ліве крило, і впав до ніг Джонатана.
– Допоможи мені, – прошепотів він ледь чутно, наче був при смерті. – Я хочу літати над усе на світі...
– То вперед, – мовив Джонатан. – Піднімайся зі мною в повітря – і почнемо.
– Ти не розумієш. Крило. Я не можу ворухнути крилом.
– Мейнарде, ти вільний бути самим собою, тут і зараз, і ніщо не може тобі завадити. Це Закон Великої Чайки, це – Закон.
– Ти кажеш, що я можу літати?
– Я кажу, що ти вільний.
І так само легко і швидко, як це було сказано, Кирк Мейнард випростав крила і зринув у темне нічне небо. Уся Зграя прокинулася, вчувши його несамовитий крик, що долинав із висоти п'ять тисяч футів:
– Я можу літати! Слухайте! Я МОЖУ ЛІТАТИ!
На світанку близько тисячі чайок зібралися позаду учнів і зачудовано дивилися на Мейнарда. Вони не зважали на те, чи бачать їх інші, і лише слухали слова Джонатана та намагалися бодай щось зрозуміти.
А він говорив дуже прості речі: що чайка має право літати, що свобода – це її істинна сутність, і все, що обмежує цю свободу, нічого не значить – усі забобонні звичаї, усі закони, хоч би які вони були.
– Нічого не значить? – вигукнув хтось у юрмі.