Ти непогана людина. Побачимося завтра ввечері. А твої млинці жахливі.
Відтак пухнасте створіння потрюхикало геть, смугастий хвіст розчинився серед тіней, шерехтіння кроків у траві чулося дедалі слабше, лишаючи мене наодинці з думками та мріями про пані.
Мої думки завжди повертають до неї.
Мрію ж не про неможливе, думав я. Вона – це не надто багато, аби боятись більше її не побачити.
Що сказав би Дональд Шимода, якби сидів цієї ночі під крилом біля мене і якби довідався, що я її ще не знайшов?
Сказав би щось зовсім невигадливе. Дивна річ, але всі його істини були цілком простими.
А якби я розповів йому про свої невдалі пошуки?
Проковтнувши для натхнення балабушку з корицею, він пригладив би долонями своє чорне волосся й сказав би так: "Чи не спадало тобі, Річарде, на гадку, що, носячись із вітрами від міста до міста, ти не тільки не розшукаєш її, а остаточно втратиш?"
Отак просто. А потім він мовчки очікував би моєї відповіді.
І якби Дональд Шимода був тут, я відповів би так: "Гаразд. Літаючи під хмарами, я цього не можу зробити. Нехай. Скажи ж мені, де її розшукати?"
Він би приплющив очі, роздратований, що я шукаю відповіді в нього, а не в самого себе.
– Ти щасливий? Ось зараз чи займаєшся ти тою справою, яка для тебе бажана понад усе на світі?
За звичкою я б мав відповісти ствердно: звичайно, живу так, як мені до вподоби.
Втім, якби у прохолоді сьогоднішньої ночі почув од нього таке запитання... Щось змінилося. Хіба зараз я роблю те, чого бажаю найбільше?
– Ні!
– Дивина! – відповів би Шимода. – Як ти гадаєш, що б це могло означати?
Я моргнув, одігнав видіння й сказав уголос:
– Ну ось, це означає, що я закінчую гастролі! В цю хвилю дивлюся в своє останнє вогнище; той хлопчина з Рассела, що його я катав уже в сутінках, – був мій останній пасажир!
Я спробував вимовити ще раз:
– Гастролі закінчено.
Тихе здивування. Почулися запитання.
Якусь хвилю я смакував свій новий, досі невідомий стан, куштуючи його кінчиком язика. Що мені чинити? Що зі мною буде?
Усвідомлюючи, що надійне заняття гастролями позаду, я відчув нову й дивну насолоду, яка переповнила мене, наче струмінь холодної води з глибоких глибин. Не відав, що робитиму далі!
Коли зачиняються одні двері, мають відчинитись інші. За мною лишилися тільки зачинені двері з написом на них "ГАСТРОЛІ", а по них – коробки та ящики з пригодами, що зробили мене таким, яким я є. А зараз наставав час рушати. Де ж ті щойно відчинені двері?
Якби моя душа була довершеною, спало мені на думку, якби був досконалим я, а не Шимода, то що порадив би сам собі?
Ще мить – і я вже знав, якими словами звернувся до себе. Я сказав би – розглянься довкола, Річарде, й запитай: "Що не так на цій картині?"
Я роззирнувся в сутінках. З небом усе було гаразд. Що могло б трапитись із зорями, з цими діамантами, що вибухають на відстані тисяч світлових років од мене, людини, яка спостерігає за їхніми феєрверками з безпечного місця? Що могло б статися з аеропланом, таким обтіпаним і вірним, як "Фліт", готовим знятись у повітря й летіти, куди тільки мені заманеться?
Все начебто гаразд.
А не те на цій картині ось що: поруч зі мною бракує її. І зараз дещо зроблю, аби все змінити!
Не так прудко, Річарде, – подумки промовив я. – Бодай цього разу не поводься, як завжди, будь ласка, не так швидко! Прошу. Спочатку обміркуй. Старанно.
Ще б пак. У сутінках виринуло ще одне запитання, якого я не задавав Шимоді й на яке теж не отримав би відповіді.
Чому так складається, що самотніми завжди лишаються найбільш довершені люди, чиї вчення, ставши віруваннями, живуть століття?
Чому нам ніколи не траплялись жінки й чоловіки, подиву гідні сучасники, які ділили б свої пригоди й своє кохання? їх оточували б учні, які приходили б за зціленням і просвітленням. Однак чи часто ми бачимо поряд з ними близьких духом людей, позначених славою, всесильних, коханих?.. Деколи? Вряди-годи?
В горлі раптом пересохло.
Ніколи.
Найдосконаліші, – подумав я, – назагал і найбільш самотні!
Байдужий і холодний циферблат – небо – повільно обертався над головою.
А що коли ці досконалі не знаходять близьких за духом людей, бо жили, не відаючи потреб пересічних людей?
Жодної відповіді від блакитної Веги, що виблискувала зоряною лірою.
Досягнення досконалості не стало б моїм завданням, хоч хай би я навіть прожив кілька життів, але дехто вважає, ніби ці люди вказують усім нам шлях. Чи повчають вони, що слід махнути рукою на пошуки близької духом людини, бо такої нема під сонцем?
Цвіркуни неквапно теркотали: а хіба що?., а хіба що?..
Цей кам'яний мур геть зруйнував мій вечір. Якщо вони справді так кажуть, міркував я, то помиляються.
Мене непокоїло, чи погодилася б зі мною вона, хоч би де була в цю хвилю. Люба моя незнайомко, вони помиляються, еге ж?
Хоч де б вона зараз була, відповіді я не діждався.
Поки наступного ранку паморозь скрапала з крил, я вклав на переднє сидіння чохол двигуна, інструменти, коробку з їжею та плитку, старанно вкрив усе це й добре прив'язав. Залишки вівсянки від сніданку лишив для єнота.
Сон приніс із собою відповідь: ці довершені та досконалі можуть що завгодно пропонувати, натякати на все, що їм заманеться, однак приймати рішення я повинен сам. І я вирішив, що не маю наміру прожити життя одинаком.
Я натяг рукавиці, крутнув пропелер, востаннє запустив двигун і влаштувавсь у кабіні.
Що б став чинити, якби побачив її зараз отут, на полі? Я піддався дивному імпульсові, відчув незвичну прохолоду на карку й роззирнувся.
На полі не було ані душі.
"Фліт" заревів і відірвавсь од землі, повернув на схід і приземлився в аеропорту Канкекі, штат Іллінойс. Того ж таки дня я продав свого біплана за одинадцять тисяч доларів готівкою й засунув гроші до спального мішка.
Торкнувшись пропелера, якусь хвилю не міг відірвати руки. Зрештою подякував літакові, попрощався з ним і, не озираючись, пружним кроком вийшов з ангара.
Отак забагатівши й позбувшись даху над головою, я опинився на вулицях планети, заселеної чотирма з половиною мільярдами люду, й, починаючи з тієї хвилі, ввесь свій час присвятив пошукам єдиної жінки, якої, коли вірити найдостойнішим з-поміж людей, взагалі немає на світі.
ДВА
Усе, що причаровує, водночас супроводить нас і захищає. Якщо ми перебуваємо в полоні того, що любимо, – вітрильників, літаків, ідей, – лавина магії спрощує нам шлях уперед, відхиляє правила, резони, суперечливі міркування, підносить нас над урвищами, страхами, сумнівами. Без сили цього почуття...
– Що це ви пишете? – з невимовним здивуванням вона дивилась мені в очі, наче їй ніколи не доводилося бачити людини з ручкою й записником у руках в автобусі, що несе своїх пасажирів на південь, до Флориди.
Коли хтось отак порушує мій спокій, я часом відповідаю, не вдаючись до тлумачень, аби віддякати незваного гостя й примусити його замовкнути.
– Я пишу листа до себе, яким був двадцять років тому: "Те, що я хотів би знати, коли був тобою".
Незважаючи на роздратування, було приємно дивитись у її обличчя, яке світилося допитливістю й одночасно хоробрістю. Глибокі карі очі, водоспад чорного доглянутого волосся.
– Прочитайте трохи, – попрохала жінка безстрашно.
Я прочитав останній уступ листа. Вона спитала:
– Це все правда?
– Назвіть щось таке, що ви любите, – сказав я. – Дрібні вподобання не приймаються. Назвіть те, що породжує всепоглинаючу, непогамовану пристрасть.
– Коні, – одразу відповіла жінка. – Колись я любила коней.
– Коли перебували поряд з кіньми, то чи не змінював своїх барв світ навколо вас?
Вона посміхнулась:
– Еге. Я була королевою Південного Огайо. Мамі доводилося стягати мене з сідла за допомогою ласо, аби забрати додому. Чи я боялася? Ніколи. Піді мною гарцював великий кінь Сенді, – а він був моїм товаришем. І ніхто не міг заподіяти мені нічого поганого, поки кінь був поряд! Я любила коней. Любила Сенді.
Мені здалося, вона все сказала, та жінка докинула:
– Зараз я вже так ні до чого не ставлюся.
Я не відповів, і вона віддалася споминам, повернувшись назад до свого Сенді. А я – до листа.
Без сили цього почуття ми нагадуємо човни, що застигли посеред моря нудьги й мертво...
– А як ви відішлете листа назад у минуле? – запитала жінка.
– Не знаю, – сказав я, дописуючи речення на картці. – А хіба не буде жахливо, якщо настане день, коли ми навчимося посилати будь-що в минуле, а посилати – нічого? Отож я вирішив потурбуватися про вміст посилки. А вже потім поміркую над тим, як її надіслати.
Я часто картав себе, що зле було не відати того чи того в десять років. У дванадцять було б непогано знати набагато більше. І яка втрата, коли розуміння цього приходить із запізненням на двадцять років.
– Куди ви прямуєте? – запитала жінка.
– З погляду географії?
– Так.
– Подалі від зими, – відповів я. – На південь. До Флориди.
– А що у Флориді?
– Не знаю напевно. Думаю зустрітися з подругою, але не відаю, де вона зараз. – Ось він, подумав я, короткий підсумок дня.
– Ви обов'язково її розшукаєте.
Я розсміявся й поглянув на неї.
– Чи знаєте ви, про що говорите, кажучи "ви обов'язково її розшукаєте"?
– Так.
– Тоді поясніть, будь ласка.
– Ні, – відказала жінка й загадково всміхнулася. В її очах з'явивсь темний полиск, і тепер вони видавалися цілком чорними. Гладенька шкіра, засмагла, кольору волоського горіха, без зморщок, жодного натяку на те, що вона за людина. Настільки юна, що її обличчя ще не встигло сформуватись остаточно.
– Отож "ні", – посміхнувся я.
Автобус із гудінням котився пустельною автострадою, обабіч шляху в протилежний бік утікали ферми, справжні палітри осінніх кольорів. На цьому полі міг би сісти біплан, подумав я. Телефонні лінії край поля тягнуться досить високо, але "Фліт" зумів би підринути...
Хто ця незнайомка поряд? Може, усмішка згори у відповідь на мої страхи – випадковість, яку дано мені, щоб погасити сумніви? Можливо. Цілком можливо. Вона могла бути Шимодою у масці.
– Ви літаєте? – недбало запитав я.
– Хіба б я сиділа в цьому автобусі? Сама лише згадка про літаки викликає в мене роздратування, – сказала жінка. – Літаки!... – Вона здригнулася і похитала головою. – Ненавиджу літати. – Тоді відкрила сумочку і сягнула всередину. – Ви не заперечуватимете, якщо я запалю?
Я втиснувся в крісло, інстинктивно зіщулився.
– Чи я не заперечую? Сигарета? Прошу вас, пані!..