До того ж це був гостинний палац, де влаштовувалися розкішні свята; поважний, зігнутий у дугу майор Уорд з дружиною. Ось адвокат Ріверсон, поважна персона, що недавно приїхав сюди здалека; ось місцева красуня в супроводі зграйки гарненьких дівчаток, виряджених у батист і стрічки. Ось юні клерки5, напомаджені поклонники жінок: вони, посмоктуючи свої тростинки, півколом стояли у вестибюлі, поки повз них не пройшли всі до одної дівчата. І останнім прийшов Віллі Меферсон, зразковий хлопець, який дбайливо оберігав свою матір, ніби вона була кришталева. Він завжди проводив її до церкви, і всі матері ставили його в приклад синам. А хлопці — всі до одного — ненавиділи його за те, що він такий вихований, а головне за те, що його цнотою раз у раз їм "у носа тикають". З кишені у нього, як завжди в неділю, ніби випадково, стирчав кінчик носовика. У Тома носовичка зовсім не було, і тих, хто мав хусточку, він вважав за франтів.
Коли вся церква наповнилася людьми, знову прогудів дзвін, підганяючи ледарів, і в церкві запанувала урочиста тиша, яку порушувало тільки хихотіння і перешіптування хору на галереї. Хор завжди хихотів і шепотів протягом усієї служби. Був колись один такий церковний хор, який поводився пристойно, тільки я забув, де саме. Це було щось дуже давно, і я майже нічого про нього не пам՚ятаю, але, по-моєму, це було не в нас, а десь за кордоном.
Священик прочитав гімн завиваючи, як люблять у цім краю. Він починав на середніх нотах і поступово дерся вгору і залазив на більшу височину, робив сильний наголос на передостанньому слові і потім раптом летів униз головою, ніби в воду з трампліна:
Невже на небо я зійду, на квітах спочивать,
Тоді, як інші в боротьбі примушені страждать!
Священика вважали за чудового декламатора. На церковних зборах завжди просили його почитати вірші, і коли він кінчав декламувати, дами підіймали вгору руки, потім опускали їх безвладно на коліна, закочували очі, похитували головами і зітхали, ніби бажаючи сказати: "Ніякими словами не передати нашого захвату. Це занадто чудесно, занадто гарно для цієї грішної землі".
Проспівавши гімн, вельмишановний містер Спрег перетворився в місцеву газету і прочитав цілий ряд повідомлень про майбутні мітинги, бесіди, збори тощо, і здавалося, що цей довжелезний список триватиме аж до страшного суду…
Потім священик почав молитву. Молився він з багатьма подробицями. Він благав бога за цю церкву; за маленьких дітей церкви; за інші церкви містечка; за саме містечко; за округу; за штат; за чиновників штату; за Сполучені Штати; за церкви Сполучених Штатів; за конгрес; за президента; за міністрів; за бідолашних моряків, які блукають по бурхливих морях; за тих, що не мають очей, щоб бачити, і ушей, щоб чути; за жителів далеких островів у морі. Він закінчив усе це благанням, щоб слова його дійшли до престолу всемогутнього бога і були подібні до зерна, що впало на добрий грунт, і дали багатий урожай добра. Амінь!
Зашелестіли вбрання, і парафіяни посідали на лави. Хлопець, що його історію ми розповідаємо в цій книжці, не відчував ніякої насолоди в молитві, він тільки терпів її, як неминучу нудоту. Йому не сиділося на місці: він не вдумувався у зміст молитви, а лише підраховував пункти, які згадувалися у ній, не слухаючи слів, бо здавна звик до цієї знайомої дороги, але, тільки-но священик вводив у молитву яку-небудь нову подробицю, Томове вухо відразу помічало її, і все його єство обурювалося; він вважав будь-яке затягування цієї молитви нечесним вчинком, шахрайством.
Під час молитви на спинку передньої лави сіла муха. Ця муха просто-таки вимучила його; вона так спокійно терла свої лапки, обхоплювала ними голову і полірувала її так старанно, що голова її ледве не відривалася від тіла, і видно було тоненьку ниточку шиї; потім задніми лапками вона чистила й шліфувала крильця і розгладжувала їх, ніби то були поли фрака, щоб вони щільніше прилягали до тіла; і весь свій туалет вона робила поволі, спокійно й упевнено, ніби знала, що їй нічого не загрожує. Та й насправді їй нічого не загрожувало, бо хоч як свербіли руки в Тома, але він не наважувався зловити муху під час молитви, бо вірив, що одразу погубить свою душу. Але тільки-но пастор виголосив останнє слово, рука Тома сама собою простяглася вперед; а коли пролунало "амінь", муха вже була в полоні. Та тітка помітила цей маневр і змусила Тома випустити муху.
Священик виголосив цитату з біблії і монотонним гугнявим голосом почав проповідь, таку нудну, що незабаром слухачі закуняли, хоч проповідник загрожував грішникам киплячою смолою й сіркою, а число обраних, яким обіцяне було довічне блаженство, зводив до такої мізерної цифри, що виходило: такої жменьки праведників, мабуть, і не варт рятувати.
Том перелічив сторінки проповіді. Він завжди знав, скільки сторінок у проповіді, і майже ніколи не знав нічого з їхнього змісту. Але цього разу дещо зацікавило його. Священик намалював величну і зворушливу картину того, як настане царство боже на землі і зберуться всі народи, що населяють всесвіт, і лев ляже поруч з ягням, і малесенька дитина поведе їх уперед. Пафос і мораль цього величного видовища нітрошки не зворушили Тома; він думав тільки про те, яка це важлива роль буде для дитини та ще на очах усіх народів. Він спіймав себе на думці, що хотів би бути на місці тої дитини… якщо лев смирний. Але незабаром знову пішли сухі міркування, і Томові муки поновились.
Раптом він згадав, який скарб у нього в кишені, і поспішив витягти його. То був великий чорний жук з міцними щелепами — "жук-кусака", як називав його Том. Жук був схований у коробочку з-під пістонів. Коли Том відкрив коробочку, жук насамперед укусив його за палець. Природно, що хлопець швидко відкинув його геть і сунув палець у рот. Жук покотився по церкві, впав на спину і безпорадно борсався, не вміючи перевернутись. Том дивився на нього і прагнув схопити його знов, але жук був далеко. Зате він послужив розвагою для багатьох інших, які не цікавилися проповіддю.
Та ось до церкви забрів пудель — сумний, вимучений літньою спекою і тишею; йому надокучило сидіти на одному місці, він прагнув розваг і нових вражень. Побачивши жука, він одразу підняв хвоста догори і радісно закрутив ним. Пудель довго вивчав свою здобич, кружляв навколо неї, здалеку нюхав її; потім насмілився, підійшов ближче; потім роззявив пащу, схотів схопити жука — і промахнувся; повторив цю спробу ще і ще; очевидно, це йому сподобалося; він ліг на живіт, поклавши лапи обабич жука, і провадив далі свої досліди. Нарешті це йому набридло; він став байдужий і неуважний, почав куняти; поволі голова його схилилась на груди, і нижня щелепа його торкнулася ворога, а той не забарився вчепитися в неї. Пудель заскавучав, закрутив головою, жук відлетів на два кроки і знову впав на спину. Ті, що сиділи поблизу і бачили це, тіпалися від німого сміху; багато облич сховалося за віялами й носовичками, і Том був цілком щасливий.
У пуделя був збентежений вигляд — очевидно, він сам почував, що пошився в дурні. Але серце його сповнювали образа й жадоба помсти. Тому він підійшов до жука і знову став обережно атакувати його: стрибав на нього з усіх боків, майже торкаючися ворога передніми лапами, клацав на нього зубами і крутив головою так, що вуха ляпали. Але зрештою йому й це надокучило. Тоді він спробував розважитися мухою, проте й це здалося йому нецікавим; постежив за мурашкою, нишпорячи носом по підлозі, але й тут незабаром занудьгував; позіхнув, зітхнув, зовсім забув про жука і спокійнісінько сів на нього. Розляглось несамовите скавучання, і пудель почав гасати по церкві; перед самісіньким вівтарем перебіг на другий бік, прожогом кинувся до дверей, від дверей — назад, не перестаючи скавучати, бо жук, уп՚явшись йому в живіт, не розтуляв своїх щелепів; що більше пес гасав, то нестерпніший ставав біль, і зрештою собака перетворився на якусь вкриту шерстю комету, що кружляла по своїй орбіті з швидкістю світла. Нарешті очманілий нещасний пудель скочив на коліна своєму хазяїнові, а той викинув його у вікно: жалісне скигління чулося дедалі тихше і нарешті завмерло в далечині.
Усі в церкві сиділи червоні, засапані, ледве стримуючись щоб не розреготатися. Навіть проповідь довелось перервати. І хоч проповідник відновив свою промову, але тепер він уже шкутильгав і запинався. Нічого було й думати про її моральний вплив: навіть найсуворіші фрази парафіяни зустрічали приглушеними вибухами нечестивого реготу, неначе проповідник сказав щось неймовірно смішне.
Всі зітхнули полегшено, коли ці тортури закінчилися, і проповідник благословив свою паству.
Том Сойєр повертався додому веселий, вирішивши, що можна знайти задоволення й у молитві, коли тільки внести в неї деяку різноманітність. Одне лише псувало йому настрій: він нічого не мав проти того, що пес погрався з його жуком, але навіщо було забирати жука з собою? Це вже нечесно.
Розділ шостий
Том знайомиться з Беккі
В понеділок уранці Том Сойєр почував себе дуже нещасним. Так завжди бувало з ним у понеділок, бо з цього дня починався тиждень нових страждань у школі. Він навіть шкодував, що вчора було свято, бо після волі повертатись у рабство ще важче.
Том лежав і думав. Раптом йому спало на думку, що добре було б захворіти, тоді він залишиться вдома і не піде до школи. Це був деякий вихід. А справді, чи не можна захворіти? Він уважно оглянув себе. Ніде нічого не боліло. Обмацав себе ще раз.
Цього разу йому здалося, що в нього починається легенький біль у животі, і він зрадів, сподіваючись, що біль збільшиться. Але, навпаки, живіт незабаром зовсім перестав боліти. Том знову почав міркувати. І раптом виявив, що у нього хитається зуб. Це було до речі. Він уже збирався застогнати, але вчасно збагнув, що коли скаже про зуб, то тітка просто вирве йому зуба,— а це дуже боляче. Тому він надумав залишити зуб про запас і пошукати чогось іншого. Деякий час Том нічого не міг винайти; потім пригадав, як лікар розповідав про якусь хворобу, що уклала пацієнта в ліжко на три тижні й загрожувала йому втратою пальця. Хлопець похапцем вийняв ногу з-під ковдри і почав досліджувати хворий палець.