І можу засвідчити: це справді блискучий музикант! Навіщо ж знову ходити, навіщо набридати?..
І бабуся, тяжко зітхаючи, відклала своє знайомство з "колишнім лауреатом".
І до музичного інструмента свого Олег почав ставитися значно дбайливіше, ніж досі, з ніжністю і навіть любов'ю. Футляр він завжди тримав закритим, щоб ніхто не чіпав віолончель руками. Він не кидав інструмент абиде, а клав його на спеціальній полиці біля свого ліжка. І навіть бабусі не дозволяв до нього доторкнутися.
— Все-таки навчання у колективі дає свої плоди! — раділа Ганна Степанівна. — Хіба приватний педагог міг навчити його такої акуратності? Нікого навіть близько до віолончелі не підпускає. Береже! Дорожить! І завжди поспішає на заняття, мов на свято! На хвилину не запізнюється! Мистецтво поглинуло його цілком.
Бабуся, проста й скромна жінка, заговоривши про музику, починала раптом промовляти такі гучні, пишномовні слова, які іншим часом нізащо б не спали їй на думку.
Олег вчився у музичній школі навіть по неділях. Ось і цього ранку він обережно зняв із полиці чорний футляр і, попрощавшись з бабусею, вийшов з будинку.
"ГРОБ З МУЗИКОЮ", АБО…
Брянцеви жили на першому поверсі… Вийшовши з парадного на вулицю, Олег відразу попрямував до вікна. Він знав, що бабуся неодмінно визирне на вулицю з вигуком!
— Ох, я зовсім забула!..
Саме в ці півхвилини, за які Олег устигав дійти від дверей квартири до вікна, у бабусиній голові народжувалися найневідкладніші поради й настанови онукові. Якщо ж у неї нічого не народжувалося, то вона просто нагадувала про те, що в Москві дуже бурхливий вуличний рух, водії мчать мов навіжені, отож, переходячи вулицю, "не треба ловити гав". Так було й сьогодні…
Щоб заспокоїти бабусю, Олег механічно кивнув головою, а сам раптом подумав, що вираз "ловити гав" явно вже застарів — за все своє життя він, здається, не бачив у Москві жодної гави. Краще б уже говорили — "ловити голубів"!
— У нас найнебезпечніше перехрестя! — не вгавала бабуся. — Учора мало не задавили одного чоловіка. Будь обережний на перехресті!
Бідна бабуся! Адже вона й гадки не мала, що Олег взагалі не дійде до перехрестя, а, таємниче озирнувшись і переконавшись, що бабуся вже зникла у вікні, зверне у двір.
Вулицею Олег ішов не кваплячись, неуважною і задумливою ходою, як належить музикантові. А подвір'ям він закрокував швидко й зосереджено, як людина, що має певну, термінову і вельми земну справу.
Уважно, по-господарськи мимохідь окинувши оком старий дерев'яний стовп і репродуктор, що поблискував на сонці, Олег зник за дверима чорного ходу.
Темними сходами він піднімався не навпомацки, не спотикаючись на кожному кроці, як Льоня з приятелями, а впевнено і швидко: шлях цей, по всьому видно, був добре відомий Олегові. Ще б пак! Навіть цього недільного ранку він піднімався темними сходами вже не вперше. І навіть кішки на горищі, здається, звикли до нього й не заважали, не плутались даремно під ногами. Сходи були вузькі, і свій громіздкий чорний футляр Олег обхопив обома руками, бережливо притиснувши до грудей.
Скрипнувши дверима, оббитими іржавим залізом, Олег закрокував горищем так само швидко й упевнено, як темними сходами. Раптом чийсь незнайомий голос примусив його зупинитися:
— Васю? Кругляшкін?.. Це ти?
— Хто тут? — запитав у відповідь Олег.
Щуплявий, маленький Владик став навшпиньки й зашепотів Льоньці у саме вухо:
— Це новенький… Я бачу "гроб з музикою"!
— Ну й очиська в тебе! Просто як у кішки! — чи то насмішкувато, чи то із заздрістю мовив Льонька і, відсторонившись від Владика, бридливо витер вухо рукавом курточки.
В цю мить "новенький" якраз підійшов до членів БОБУПІШа. Високий Льонька зверху глянув на міцну, кремезну Олегову фігуру і "гроб з музикою", якого той все ще притискав до грудей. Здавалося, він прикривався чорним щитом від можливого нападу Льоні і його друзів.
Вигляд у Льоньки й справді був дуже войовничий. Він став упівоберта, праве плече трохи вперед, а голову втягнув у плечі, мов боксер, готовий до бою. Худорляве обличчя його порожевіло, на щоках біля носа виступили крапельки поту, а задерикуваті очі виражали стан крайньої напруги, відчайдушного пошуку: чим би дошкулити "новенькому"?
Олег спокійно, начебто нічого й не сталося, опустив свій чорний футляр, підійшов до дверей і почав не кваплячись відкручувати дріт.
— Чому це репродуктор замовк? — суворим, командирським тоном запитав нарешті Льонька.
— Зіпсувався, певно, — не обертаючись відповів Олег.
— Ти бач, "зіпсувався"! Півгодини пограв і вже зіпсувався!..
Тиха Таня смикнула Льоньку за рукав:
— Прийшов у гості — і розпоряджаєшся?
— Хто прийшов у гості?! — пошепки спалахнув Льонька. — Я? Ми?! Це він приїхав до нас у гості з іншого будинку!
Льонька хотів додати щось іще, але стрівся з твердим, спокійно-насмішкуватим поглядом Тані й замовк.
На щастя, у цей час Олег зовсім розкрутив дріт, що заміняв замок.
Тактовний і ввічливий Юхим запитав:
— Можна зайти?
— Можна! Заходь! — відповів Льонька, хоч Юхим звертався зовсім не до нього.
Всі увійшли в недобудовану кімнату з балками замість підлоги, з темним горішнім дахом замість стелі і з голими цегляними стінами.
На саморобному столі, схожому на довгастий дерев'яний верстак, височів радіопідсилювач. По його непоказному верхньому "одягу", що ледве прикривав складне хитросплетіння металевих нутрощів, можна було відразу сказати: підсилювач саморобний. Тут же стояв невеликий мікрофон, саморобний електропрогравач із платівкою на диску. Інші платівки лежали гіркою в картонній коробці. Химерно витягнувши свою тонку шийку, заглядав у вікно електропаяльник. Шматками застиглої лави валялася на столі каніфоль.
Льонька, роззявивши рота, мов заворожений схилився над радіопідсилювачем. На нього дивилися сріблясті алюмінієві патрони конденсаторів, радіолампи; різнобарвні патрончики постійних опорів із хвостиками дротів; круглі, немов з-під вазеліну коробочки змінних опорів; великі котушки трансформаторів…
Отямившись від першого враження, Льонька запитав:
— Ну й що ж тут не в порядку?
— А ти подивись… — відповів Олег. — Може, лампа барахлить. Чи трансформатор пробило…
Льонька з виглядом знавця оглянув сяючі склом і сріблом нутрощі підсилювача і докірливо похитав головою:
— Як це це ви без інструментів живете? Лише паяльник стирчить — і все… Тут без інструментів не обійдешся!
На добродушному, круглому Олеговому обличчі не відбилося ані замішання, ані досади.
— Інструменти? Будь ласка! — незворушно мовив він.
Нахилився і поклав на верстак свій громіздкий чорний футляр. Попорпавшись у потаємній кишеньці штанів, він дістав маленький ключик і відімкнув крихітний висячий замочок (очевидно, власної конструкції) на футлярі.
Олег відкинув чорну покришку — і Льонька завмер від здивування: у глибокому футлярі лежали акуратно розкладені стамески, рубанок, напильники, плоскогубці, мотки дроту і навіть бляшаночки із цвяхами та шурупами.
— А де ж ця сама… віолончель? — тихо запитав Льонька. Всі його приятелі на мить втратили мову.
— Що це в тебе там?.. — прошепотів нарешті Владик.
Тільки Олег залишився, як завжди, незворушний. Він дістав плоскогубці і, мовби не помічаючи здивування друзів, запитав у Льоньки:
— Потрібні?.. А краще орудуй сам. Бери усе що треба!
— Отже… отже, це не "гроб з музикою"? Це…
— Оригінальний музичний ящик з різними немузичними інструментами, — підказав Олег. — Одне слово, берися за діло!
Льонька трохи зашарівся, здивовано покрутив у руках плоскогубці, ще нижче схилився над підсилювачем, для чогось наблизив до нього вухо і поставив твердий діагноз:
— Так, лампа! І трансформатор теж!
Олег мовчки підійшов до підсилювача, перевірив адаптерні гнізда, потім включив електропрогравач — і раптом внизу, на подвір'ї залунала пісня. Та, що години півтори тому примусила Льоньку підхопитися з постелі.
— Сам? Сам, чи що, одужав? — заїкаючись, запитав Льонька.
— А чого йому одужувати? Він і так був цілком здоровий.
— Так, значить… значить, ти…
— Просто хотів узнати, як ти розумієшся на техніці. Оце й усе.
— Мене? Перевіряти?! Як розуміюся? Та вже не гірше від тебе!
— Гірше, Леоніде! Гірше, якщо вже на те пішло, — пролунав раптом ззаду спокійний голос Васі Кругляшкіна.
Вигляд у Васі був по-справжньому святковий. Якби він був неживим предметом, про нього б сказали, певно: "Тільки-но з магазину! Просто з полички!" Вася був чисто поголений, в ретельно випрасуваному темно-сірому костюмі й жовтих черевиках, таких блискучих, що вони могли по-суперничати з новенькими металевими деталями радіо-підсилювача.
— Мене тут спершу з вами сплутали. Васею назвали, — сказав Олег.
— Еге ж! Адже це ти, Васю, все зробив? Обладнав, так би мовити! — Льонька обвів руками довгий дерев'яний верстак. Як сусіда, він називав Васю на "ти". Вася зсунув на потилицю кепку з коротким козирком і похитав головою:
— Чужих заслуг привласнювати не люблю. Помічником був, не заперечую… А головний, коли вже на те пішло, ініціатор і виконавець…
— Та гаразд уже, гаразд! Разом робили! — перебив Олег: Васина похвала, здавалось, була йому неприємна.
Щоб змінити тему розмови, Юхим Трошин несподівано запитав:
— А кому, цікаво, ця кімната належала?
— Самі не знаємо, — відповів Олег. — І звідки вона тут, на горищі, ця цегляна коробка?
— Я довідаюсь! Сьогодні ж довідаюсь! — вигукнув Льонька, якому дуже хотілося хоча б у чомусь проявити себе і взяти реванш.
— Не хвались! Звідки ти можеш довідатися? — тихо спинила його Таня.
Та Льонька не хвалився: він справді-таки міг довідатися.
"МАДАМ ЖЕРІ-ВНУЧКА"
До революції будинок належав акціонерному товариству "Мадам Жері і дочка". Сама мадам давно втекла за кордон. А дочка її довго ще жила на третьому поверсі, у квартирі номер дев'ять. І займала у цій квартирі всього-на-всього одну невелику кімнату, що виходила вікнами на подвір'я.
Після "Жері-дочки" спадкоємців не залишилося, і в її кімнату в'їхала Калерія Гаврилівна Клепальська. Льоня прозвав нову сусідку "мадам Жері-внучка".
На дверях дев'ятої квартири, біля круглого сріблястого дзвінка, висіла табличка, на якій акуратно, чорною тушшю було виведено: "Уткіним — 1 дзвінок, Кругляшкіну — 2 дзвінки, Митрохіній — 3 дзвінки".
А десь збоку зловісно поблискувала маленька чорна кнопочка і поряд, під целофаном, — категоричний наказ: "Тільки Клепальській!"
На всіх мешканців дев'ятої квартири припадав один облуплений металевий ящик з дірочками — "Для листів і газет".