Приєднуюсь! Та в чому ж, скажи на милість, колодязна вода проштрафилася? Пречудова вода! Як лікар, рекомендую і навіть прописую! — І, продовжуючи натягувати черевика, пробурчав: — Сама ж завжди до колодязя бігала! І ніколи, слава богу, не хворіла.
Проте найнеприємніше у маминому листі було далі.
— "Ти, Сашуню, гуляй, грайся з товаришами, — писала мама. — Але тим часом…" — На цьому реченні я спіткнувся і замовк: далі мама писала про мою переекзаменовку і про те, як наполегливо я повинен пихтіти над підручниками.
— Що там "але тим часом"? — запитав дідусь, одягаючи жилетку. — Розібрати не можеш? Адже у Марини, здається, каліграфічний почерк. Не скажеш навіть, що лікарева дочка.
— А у лікарів хіба погані почерки? — запитав я з удаваним інтересом, гарячково метикуючи, що ж робити далі.
— У лікарів почерки препогані: пишуть історії хвороб, рецепти — квапляться. От і виходять закарлючки. Дай-но я тобі допоможу розібрати.
— Та ні, вже все зрозумів, — зупинив я дідуся. І почав-гаряче, просто-таки з натхненням вигадувати: — "Але тим часом ти, Сашуню, повинен дбати про свого дідуся! У всьому допомагати йому. Не забувай, що він уже старий…"
— Що, що? — насторожився дідусь і навіть палицею злегка пристукнув. — Так прямо і написано: "старий"? Дай-но я погляну!..
— Ні-ні, помилився! — знову зупинив я дідуся. — Тут написано не "старий", а "звик"… Значить так: "Не забувай, що він уже звик жити сам, і тому не втомлюй його, не галасуй, не набридай!"
Для правдоподібності я закінчив листа так, як закінчила його сама мама:
— "Цілую тебе, Сашуню. Поцілуй і дідуся. Я нічого не написала йому і про нього, бо ж думаю послати йому завтра окремого листа…"
— Як це — нічого не написала? — здивувався дідусь. — Адже ти щойно читав…
— Забула, напевно, — припустив я. — Просто забула. — І швидше засунув листа під подушку.
Дідусь похитав головою і незадоволено посмикав ланцюжок пенсне:
— Так, пам'ять, бач, препоганою стала. Їй би самій приїхати сюди. Відпочити від гамору, від міста…
Дідусева палиця бадьоро перелічила сходинки ґанку і, торкнувшись землі, ніби втратила голос.
Я залишився у кімнаті один. І відразу, неначе мене підганяв мамин лист, вирішив сісти за підручника. Щоб переконати самого себе, що вчитимусь дуже серйозно, я розклав на столі одразу два зошити, підручник граматики і томик Гоголя. Я вирішив тренуватися на гоголівських текстах, щоб було водночас і корисно, і весело. До того ж вчителька казала нам, що у Гоголя трапляються речення, дуже важкі для двієчників.
"Візьмуся за найважче! І просиджу сьогодні рівно три години десять хвилин. Нізащо в світі не порушу графіка!" — так подумки заприсягся я сам собі. І в ту ж мить почув пронизливий крик:
— Ой, пірати! Пірати! Пірати напали!
ПІРАТИ
По сходинках затупотіли голі п'ятки.
Поки Липучка з'явилася у дверях, я встиг накрити зошити і книжки скатертиною і впіритися очима у стелю. Розчинивши двері, Липучка глянула на мене так, ніби навколо вирувала пожежа, а я сидів собі спокійнісінько, не помічаючи ніякої небезпеки.
— Ой, сидить! Ручки схрестив, мріє! А там пірати напали! Намет розтягують. Біжімо скоріше! Де дідусева палиця?
— Де палиця? — захвилювався я, підхоплюючись зі стільця. — Вона в лікарні… Тобто дідусь у лікарні.
— Ой, погано! А то б ми їх палицею по капелюхах!
— По яких капелюхах?
— Там побачиш. Біжімо!
Сашко був уже на подвір'ї. Між нашим і Сашковим ґанком на вірьовці білою накрохмаленою завісою лопотіла розвішана білизна. Сашко наказав Липучці зняти білизну й віднести її до кімнати.
— Зробимо з вірьовки ласо, — гукнув він, — і накинемо на них, якщо будуть чинити опір. Як у Майн Ріда!
Ми відв'язали від стовпів вірьовку. Сашко швидко й спритно зробив на кінці петлю і покрутив нею в повітрі. Потім ми подались з пагорба вниз, до річки.
Підбігши до берега, ми поховалися в кущах і почали спостерігати.
Піратів було двоє. Замість чорних піратських прапорів вони тримали в руках білі панами і зловісно обмахувалися ними. Обоє вони були в червоних купальних костюмах і з зеленими листочками на носах. Та тільки один пірат — товстий-претовстий, а другий — миршавий, худенький.
Піратська база, у вигляді теплої зимової ковдри і різних баночок-скляночок на ній, розташувалася поблизу нашого намету. Тут лежали і зняті з нього зелені гілки. Обмахнувшись панамами, пірати, ніби нічого й не сталося, продовжували свою розбишацьку справу. Віддираючи широку хвойну гілку, товстий пірат чи, точніше, піратка промовила:
— Не лізь, Венику, ти заскабиш руки голками! Я все зроблю сама. У нас буде чудовий тент. Ми сховаємося під ним від сонця. Інакше може статись сонячний удар!
— Я їх знаю, — ледь-ледь, крізь сміх, вимовив я. — Це ж дикуни! Найсправжнісінькі дикуни!..
— Ясна річ, дикуни, коли в чужий дім залізли, — похмуро погодився Сашко. — Ми будували, а вони ламають… От зараз я на цього бегемота в панамі накину ласо!
Але заарканити Ангеліну Семенівну Сашко не встиг… У таборі піратів раптом зчинилася страшенна веремія. Веник хотів залізти усередину намету і, певно, наступив на лапу шпіцові Бергену, що спав там. Старий пес підхопився, завищав і спросоння цапнув Веника за ногу.
Що тут почалося!
— Покажи мені ногу! Покажи мамі ногу! — зарепетувала Ангеліна Семенівна.
А роздивившись Веникову ногу, вона зарепетувала ще голосніше:
— Боже мій! Це скажений собака! Бачиш, він весь час одвертається від річки, він боїться води! Він боїться води! Він скажений!..
— Сама скажена, а нашого Бергена ображає! — пробурчав Сашко. — Молодець, що цапнув: не будуть чужі речі цупити!
Ангеліна Семенівна раптом замахнулася чимось — ми не розгледіли, чим саме, — і шпіц жалібно вискнув.
— Ну, ось бачиш! — закричала Ангеліна Семенівна. — Я перевірила! Він, звісно ж, боїться води! Чуєш, як вищить?
Піратка згребла свою ватяну ковдру, баночки і скляночки з їжею і, гукнувши Веникові: "За мною! В лікарню!" — почала видряпуватися на пагорб. Спохвату вона навіть не одягла плаття, а так і полізла у своєму червоному купальному костюмі.
— Їй би гладіаторшею у цирку працювати. Биків лякати! — глузливо сказав Сашко.
А Липучка нічого не могла промовити: вона беззвучно реготала, здригаючись плечима і хапаючись за живіт.
Тільки-но ми вилізли зі своєї схованки, шпіц Берген з вищанням кинувся нам назустріч.
— Ой! — скрикнула Липучка. — Вони його поранили!
І справді, вся морда у пса була в крові; кров, стікаючи по довгій білій шерсті, капала на камінці. Сашкове обличчя раптом зблідло і зробилося таке зле, що я навіть злякався. Очі звузилися і стали схожі на металеві смужки, а губи стислися ще щільніше.
— Дожену їх зараз і здам, як справжніх розбійників, у міліцію, — процідив він. Опустився на коліна й почав роздивлятися пораненого пса. Поступово Сашкові губи самі по собі розтулилися, і почали розтягуватися у посмішку. Він зловив на долоню одну червону краплю і злизнув її.
— Ой, що ти робиш? — вражено зойкнула Липучка.
— Морс куштую… Журавлиний морс! Головна піратка облила його морсом, щоб перевірити, чи боїться він води. Зрозуміло?
Липучка знову почала здригатися плечима й хапатися за живіт. Потім потягла пса до річки вмиватися.
— Ну, не впирайся, не впирайся, будь ласка! Ти поводився, як справжній герой: один бився з двома дикунами. І змусив їх тікати. А митися боїшся! Ну, не впирайся! — примовляла вона.
Ми з Сашком почали ремонтувати намет, в якому з'явилися просвіти, схожі на нерівні вікна.
— Добре, що пліт наш по деревинці не розтягли, — бурчав Сашко. — Для "тента" свого… Щоб від сонця ховатися! Хто ж це з нормальних людей від сонця ховається?
Ми поклали колючі хвойні й шерехаті листяні гілки на їхні попередні місця, позакладали усі просвіти.
— Зараз будемо пліт на воду спускати, — оголосив Сашко.
Настала урочиста хвилина. Ми з трьох боків вчепилися за колоди й потягли пліт до річки. Він упирався, чіплявся суччям за каміння. Але ми тягли, тягли — і раптом пліт став легкий, невагомий, він сам потяг нас за собою.
— Ур-ра! Поплив! Поплив! — заверещала Липучка. — Ур-ра! — І перша полізла на пліт.
Ми з Сашком теж полізли, і різнокольорова, збита з колод "палуба" заходила ходором.
Мама завжди каже, що у мене дуже багата уява. Ось, наприклад, я можу собі уявити, що тролейбуси, які скупчилися на кінцевій зупинці, — це стадо величезних тварин з довгими і прямими рогами, що прийшли на водопій. А якось, коли ми з мамою зайшли до посудної крамниці, я уявив собі, що різноманітні чайники, які стояли на поличці, — це одна велика сім'я: найвищий, худий чайник, або точніше сказати, кофейник, — це сухорлявий, підтягнутий батько; найтовщий, у червоних кружальцях, — розчепурена мати, а маленькі різнобарвні чайнички — їхні численні дітки. Пам'ятаю, мама тоді сказала:
"З твоєю уявою можна стати письменником. Але зараз ти, на жаль, можеш видати лише "Повне зібрання орфографічних помилок".
Так чи інакше, уява у мене була дуже багата. І ось, уперше залізши на пліт, я на хвилину примружив очі і уявив собі, що мінлива, лускато-золотава під сонцем вода — це вода океану, який притих і винувато зітхає після бурі. Наш пліт — це все, що залишилося від гігантського корабля, який зазнав аварії. Зелений пагорб — це вулкан, що будь-якої хвилини і без будь-якого попередження може почати виверження. А назустріч нам пливе неминуча загибель у вигляді білого айсберга, з яким ми ось-ось повинні зіткнутися. Айсбергом мені видався білий шпіц Берген, який, не побажавши залишитися без нас на півострові, відважно пустився уплав і наздогнав пліт. Правда, шпіц, який плив по річці, більше нагадував не грізну гору, а дивом вцілілу в ясний сонячний день крижинку, вкриту снігом.
Липучка втягла пса на борт нашого "корабля".
— Приймемо і його до нашої команди, коли вже людей не вистачає, — сказав Сашко.
Він заліз у ящик з-під рафінаду, тобто на капітанський місток, і віддав перше розпорядження:
— Ти, Шурко, будеш помічником капітана, боцманом і стерновим. Бери жердину і слухай мою команду! Липучка буде лікарем і коком. А хто у нас буде просто матросом? Адже повинні бути на кораблі рядові матроси? Ясне діло, повинні.
Раптом Сашко простягнув руку і вказав на пагорб, до вершини якого видиралися дві кумедні постаті в білих панамах, ніби два живих гриби: один на товстій ніжці, другий — на тонкій.
— А якщо нам… худенького пірата матросом зробити?
Я не повірив своїм вухам:
— Веника? Матросом? Та його матуся од своєї спідниці ні на крок не відпустить!
— Не відпустить? А ми його викрадемо, — цілком серйозно сказав Сашко.
— Як це — викрадемо?
— Придумаю як.