Це мене один мій товариш по школі навчив: коли, каже, не хочеш говорити ні так, ні сяк, то стени плечима — всі подумають, що хотів сказати "так", але поскромничав. Липучка і справді сприйняла мій жест як ствердження.
— Ой! — зраділа вона. — Значить, наввипередки плавати будемо! До того берега й назад. Згода?
Я знову невизначено стенув плечима, бо вмів плавати тільки по-собачому, а всілякі там браси й кролі ще не вивчив: давно збирався, та все відкладав з року в рік.
Річка називалася Білогіркою тому, що в ній віддзеркалювалися і зелений пагорб, і білі будиночки. Липучка навіть запевняла, що вона свій будиночок у воді бачить. Але Сашко не вірив і кепкував з неї:
— А розкладачку свою часом не розгледіла? Чи ти її вдень за шафу ховаєш?
Білогірка досить широка й на вигляд дуже сумирна річка; вона петляє поміж зеленими пагорбами, ніби, втікаючи від когось, хоче замести свої сліди. Над берегом нависла піщана брила іржавого кольору, немов величезний собака простягнув до річки свою кудлату морду. А під брилою (щоб дощ не намочив) лежали акуратно складені чудернацькі розлогі корчі, балки, дошки і колоди різних кольорів: білі — березові, руді — соснові, зеленувато-сірі — осикові.
Тут же валялася стара хвіртка непевного кольору зі зламаними перекладинами.
— Наш будівельний матеріал! — гордо мовив Сашко. — Для нашого флоту.
— Не флоту, а плоту, — уточнив я. Липучка засміялася:
— В риму сказав! В риму!
І почала примовляти: "Не флоту, а плоту! Не плоту, а флоту!.."
Трохи віддалік стояв зелений намет з хвойних і березових гілок.
— А це склад інструменту й сторожова будка, — пояснив Сашко.
Він обережно, навшпиньках, підійшов до намету, дістав звідти пилку, сокиру, молоток, бляшанку з цвяхами. Потім витяг з намету за передні лапи білого пухнастого пса й почав суворо шпетити його:
— Цілісінький день хропеш, га? Ех, Бергене, Бергене! Та у воєнний час тебе б розстріляли на місці. Одразу б до стінки приставили: заснув на посту! Оце-то сторож! Я всі інструменти забрав, а тобі хоч би що!
Вислухавши все це, пес солодко, із завиваннячком позіхнув, чмихнув, струсив з морди пісок, а тоді підхопився на лапи й ну відважно дзявкати.
— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Сашко. — Ех, Бергене, тільки за старість тобі дарую! Та й артист ти вельми талановитий. — Обернувшись до мене, Сашко пояснив: — Він у нас у "Капітанці" головну роль виконував. Та ще й як! Три рази розкланюватися виходив.
— Як звати собаку? — здивовано перепитав я. — Берген?
— Ой, правда, гарне ім'я? Це Сашко придумав. Незвичне ім'я, правда? — заторохтіла Липучка.
— А що це означає — Берген? — запитав я. — Краще б уже назвали просто Бобиком чи Тузиком. А то Берген якийсь… Мало не "гут морген"!
— Сам ти "гут морген"! — розсердився Сашко. — Ми зі смислом назвали.
— З яким же смислом?
— Не розумієш, ні? Ех, і повільно у тебе казанок варить! Якої породи собака?
— Шпіц, — упевнено відповів я, тому що цю породу не можна було переплутати ні з якою іншою.
— Ясне діло, шпіц. А тепер промов за один раз назву породи і ім'я. Що вийде?
— Шпіц Берген… Шпіц Берген…
Так, певно, Сашко, як і я, марив мандрівками і далекими землями, коли навіть собаку в острів перехрестив. Сашко витяг із намету великий фанерний ящик.
— А це що? — поцікавився я. Він знову спохмурнів:
— Не бачиш, чи що? Ящик з-під цукру. Ми його до плоту приб'ємо — і вийде капітанський місток, з якого я вами командуватиму. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Міг би й сам здогадатися.
Після цього мені, звісно, не дуже хотілося знову Сашка про щось запитувати. Але я таки не стримався:
— А куди ми попливемо? Кудись далеко-далеко? Я давно мріяв…
І ці слова чомусь не дуже сподобалися Сашкові.
— Ач який Христофор Колумб знайшовся! "Попливемо! Далеко-далеко"! Будемо тут, біля пагорба, курсувати — і все.
— У-у!.. — розчаровано протягнув я. — Це нецікаво. Я думав, мандруватимемо…
— Нецікаво-о-о! Не можу я поїхати. Зрозумів?
— Чому не можеш?
— Не можу — та й годі. Таємниця!
— Таємниця? — пошепки перепитав я. Це слово я завжди промовляв пошепки. — Тут, у Білогорську, таємниця?
— Авжеж, уяви собі. Тут, у Білогорську.
— І ти через неї не можеш поїхати?
— Не можу.
Я позаздрив Сашкові: у нього є таємниця! І, мабуть, дуже важлива, якщо через неї він відмовляється від далекої мандрівки. Щоб я більше нічого не вивідував, Сашко одразу ж заговорив про інше.
— Ти, Олімпіадо, годувала Бергена? — з удаваною суворістю запитав він.
Я мимоволі посміхнувся:
— Олімпіада!..
— Чого зуби скалиш? — розізлився Сашко. — Нічого немає смішного. П'єс Островського ніколи не читав? У нього там Олімпіада на кожному кроці.
— Я читав Островського. І навіть у театрі дивився.
— Ой, ти, либонь, щодня до театру ходиш? — вигукнула Липучка, яка зовсім не образилася на мене.
— Не щодня. Але часто…
— Ти й у Великому був?
— Був.
— Ой, який щасливий. Ти, певно, і книжки всі на світі перечитав? Адже у вас там просто на кожній вулиці бібліотеки!
— Так… читаю, звичайно…
Тільки-но до мене почав повертатися гарний настрій, як Липучка все зіпсувала:
— Ой, ти, мабуть, відмінник, га?
І чому їй спливло в голову це дурне запитання? Я тільки й зміг невизначено стенути плечима, як навчив мене товариш у Москві.
— Я так і думала, що ти відмінник!
А Сашко все супився. "Мабуть, хвальком мене вважав, — подумав я. — Але ж я нічого певного не сказав. Я лише стенув плечима. Це ж Липучка розкричалася: "Відмінник, відмінник!" А чому я, справді, маю ганьбити себе і всім про свою двійку доповідати?"
— Ясне діло, у них там відмінником бути нічого не варто, — похмуро сказав Сашко. — Всі книжки перечитаєш, п'єси передивишся — і одразу все знатимеш. Навіть у підручники заглядати не обов'язково.
Від Сашкових слів мені чомусь захотілося нижче нахилити голову й краще роздивлятися камінці під ногами.
— Ну гаразд, — сказав Сашко. — Гайда пліт будувати!
Він пояснив, що ми скріпимо всі балки й колоди поперечними дошками, переплетемо їх дротом, приб'ємо ящик, з якого він, Сашко, нами командуватиме, і спустимо пліт на воду.
— Ти працювати умієш? — сердито, ніби наперед сумніваючись, запитав Сашко.
— А що тут уміти? Подумаєш, хитромудре діло!
Тоді Сашко наказав мені вкоротити дві березові колоди, які були набагато довші від інших.
— Щоб не випирали, — пояснив він і заходився доламувати стару хвіртку.
Я взяв сокиру, закинув її обома руками за праве плече й щосили опустив її на край колоди. Але колода від цього не вкоротилася, а тріснула десь посередині й розкололася.
— Ех, ти! — презирливо кинув Сашко. — Хіба це сокирою роблять? А пилка навіщо? Цілу колоду зіпсував!
Навіть Липучка дивилася на мене так, що я зрозумів: вона не тільки захоплюватися уміє — і своє знамените "ой" по-різному промовляє:
— Ой! — глузливо вигукнула вона. — Сокиру тримати не вміє! Дрова хіба ніколи не рубав?
— А навіщо йому рубати? — відповів за мене Сашко. — У них там у квартирах і газ, і парове опалення… Що завгодно для душі! А ще лементував: "Мандрувати, мандрувати!" На екскурсії тобі їздити, а не мандрувати!
"Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!"
Коли ми поверталися з річки, пагорб уже не був зелений. Та й усе місто можна було назвати швидше не Білогорськом, а Темногорськом. Дорога здалася мені набагато довшою і крутішою, ніж уранці. Я подумав, що літні дні дуже довгі і коли вже встигло стемніти — значить, зовсім пізно. На додачу до всього у мене щось перекочувалося у животі й неприємно посмоктувало під ложечкою.
За цілий день я з'їв усього два немитих гірких огірки і шматок черствого чорного хліба. Все це зберігалося у Сашка в зеленому наметі. Правда, Сашко збігав у місто і приніс звідти миску гарячого супу, але віддав її шпіцу Бергену. А нам з Липучкою він не дав супу, бо ми, на його думку, повинні були тренувати свої шлунки і загартовуватися, як майбутні моряки.
— Отакої, "загартовуватися"! — скімлив я, заздрісно позираючи на шпіца Бергена, який шумно хлебтав з миски димний, пахучий суп. — Аби далеко попливти, тоді інша справа! А це ж тут, поблизу, будемо крутитися. Навіщо ж нам гарт?
"Сам, либонь, наївся досхочу, коли шпіцу по їжу бігав!" — так я зі зла думав про Сашка, піднімаючись на пагорб і від голоду відчуваючи слабість у ногах. Що б сказала мама, якби довідалася про сьогоднішній день! Адже вона скільки разів повторювала: "Ти повинен поправитися, ти повинен поправитися! І їж в одні й ті ж години — це найголовніше!" Слухаючи мамині слова, я тільки посміхався, а от зараз я відчув, що їсти вчасно — це, може, й не найважливіша справа, але, в усякому разі, дуже важлива.
Згадавши про маму, я з жахом згадав і про те, що досі не надіслав телеграму. А мама ж перед від'їздом наказувала: "Перш за все дай телеграму. Перш за все! Бо ми всі тут збожеволіємо. Пам'ятай, адже у бабусі хворе серце!"
"Мабуть, усі вже давно збожеволіли!" — подумав я і подався на пошту.
У Білогорську все близько, і пошта теж була зовсім поряд із дідусевим будинком.
Напівкруглі віконця на пошті були вже закриті фанерними дощечками, і тільки одне світилося: там приймали телеграми. Біля віконця з бланками в руках стояло кілька чоловік.
Я ще жодного разу в житті не посилав телеграм, але знав, що телеграма повинна бути зовсім короткою. "Це добре, — подумав я, — менше помилок нароблю". До того ж у мене болів середній палець: від пилки на ньому вискочив біленький, ніби гумовий, пухирець.
Текст телеграми я придумав одразу: "Приїхав поправляюсь Шурко". Ніби коротко і ясно? Та виявилося, що не так уже й ясно. Два питання одразу почали мучити мене: "приїхав" чи "пріїхав", "поправляюсь" чи "направляюсь"? Я намагався змінити телеграму, щоб у ній не було жодної ненаголошеної голосної. Але в мене нічого не виходило. Боячись, щоб телеграфістка, як Андрій Микитович, не вліпила мені двійку, я удався до свого старого, випробуваного способу: написав сумнівні літери так, щоб не було зрозуміло: "и" це чи "і", "а" чи "о". "Одне слово, важко бути двієчником з рідної мови, — сумовито подумав я. — Навіть телеграму по-людськи не напишеш!"
В останню мить я раптом згадав, що мама ж ніколи не називала мене Шурком. Закреслив "Шурко" й написав "Сашко". І як це мене за один день уже привчили до нового імені?
Біля віконця залишилося тільки двоє.