Адже так приємно, коли тебе хвалять у присутності улюбленого створіння!
Я, немовби на прохання Принца, відійшов убік. Але в той, де стояла Наташа. І сказав:
— Прочитай! Не обов'язково мені одному. І не обов'язково тихо. Навіщо ж ставати на горло власній пісні?
Ось що він прочитав:
Я збагнув: не виступи й оцінки
В пам'яті лишаються повік.
Алик в день оцей довів усім нам.
Що ділами славен чоловік!
Ми хвалить тебе завжди готові.
Лиш вертай до нас живий-здоровий!
Але й сам Принц Датський ніколи не був боягузом. Він запропонував:
— Хочеш, я піду разом з тобою?
— І я піду, — сказала Наташа.
У її фразі було тільки три слова. І в двох із них було лише по одній літері. Лише по одній! Але слова ці опекли мене (в позитивному розумінні!).
Я не збирався, як Покійник, говорити, що мрію загинути. Навпаки, після трьох Наташиних слів мені схотілося існувати далі, як ніколи досі!
Але так само, як ніколи досі, я ладен був ризикувати собою в ім'я високої мети: врятувати її маму. І всіх наших мам! Татки, мені здавалося, менше потребували порятунку.
На тому останньому привалі я зрозумів, що кохання може надихнути людину на багато що!
— Я розумію ваше бажання поділити зі мною труднощі, — сказав я. — Повірте: мені дуже не хочеться ставати на горло вашій пісні! І народна мудрість говорить: "Один у полі не воїн!"
Тут я подумав, що уже вдруге за якісь п'ять хвилин заходжу в конфлікт із старою народною мудрістю. "Певно, жодна мудрість не годиться на всі випадки в житті!" — вирішив я. Того дня думки й узагальнення буквально обсідали мене.
— В даному разі, — сказав я, — конче потрібно, щоб воїн був у полі один. Але ви весь час будете поруч мене! — Я глянув на Наташу. — Ну, а коли я не повернуся…
— "Лиш вертай до нас живий-здоровий", — сам себе процитував Принц.
— Постараюся, — відповів я.
— Ти йдеш? — тужливо сказала Миронова: вона боялася залишитись без керівництва. Все-таки командиром був я!
— Що ти замислив? — спитала Наташа. — Може, скажеш? Що ти замислив?..
— Я відкрию вам шлях до телефону! Я усуну Племінника!
— Усунеш? В якому розумінні? Фізично? — злякано прошепотів Покійник. — В якому розумінні?..
— В тому розумінні, в якому треба!
— Усунеш? — розгублено сказав Гліб. — Але ж це… він, знаєш… Його всі тут… Як вогню!
"Ти б уже мовчав!" — хотів був відповісти я Глібові. Але стримався: розслідування не було завершене, і я не мав права при всіх його звинуватити, винести йому вирок.
— Отже, ідеш сам? Остаточно? — спитав Принц.
Я відчував, що друзі хочуть відтягти важку хвилину. Вони дивилися так, наче прощалися зі мною назавжди. Це було над мої сили. І я зробив рішучий крок: скинув з себе пальто.
— Ти застудишся, — сказала Наташа.
— Що поробиш? Це необхідно.
Вона простягла руки і взяла моє пальто.
"Коли що… нехай це буде пам'яттю про мене", — хотів я сказати. Але не сказав.
— Коли що… ти кричи, — попрохав Принц.
Він запропонував це, керуючись найкращими намірами.
Але я глянув на нього з подивом:
— Кричати? Нізащо!
— Що ж нам робити? Сидіти склавши руки?
— Сховатися за деревами й чекати мого сигналу! Коли я вихилюся з вікна й непомітно махну рукою, знайте: з Племінником покінчено!
— Назавжди? — спитав Покійник.
— Назавжди чи на час — хіба не байдуже? Важливо, що шлях до телефону буде вільний! Я вам непомітно махну…
— Чому непомітно? Ти махни якнайпомітніше. Бо ми не помітимо, — сказав Принц.
— Будь обережний, — тихо попрохав Гліб.
"Треба було раніше думати!" — відповів я про себе. І сміливим, рішучим кроком рушив до дачі, назустріч ризикові, подвигові й невідомості!
А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Дощ став рясніший. Я знав, що друзі, які пильнували кожен мій рух, бачать, як вітер шарпає мою одежу і як постать моя поступово мовби розчиняється в густій запоні дощу…
Я зайшов у дачу. Серце моє калатало так, що я притримав його рукою. І став підніматися "буркотливо-рипучими" сходами, які не рипіли. Кожен крок наближав мене або до тріумфу, або… Та про це я намагався не думати.
Згори знову долинуло бурмотіння:
— Ах, ви все ще пручаєтеся? В такому разі ми вже вас доб'ємо! Ах, ви так?.. Тоді ми вас — бац! — по карку!
Мені здавалося, що ці слова адресовано мені. І я зупинився. Та лиш на мить. А потім, щоб не залишати собі часу на вагання, швидко вибіг сходами нагору. На порозі колишньої Дачникової кімнати я знову на мить затримався: розстебнув куртку, роздер свою стару сорочку на тих самих місцях, де вона була заштопана, потім і її розхристав, щоб було видно моє голе тіло. І штовхнув двері. Племінник, як і раніше, грав сам з собою "в дурня".
Вигляд у мене був такий мокрий і розтерзаний, що Племінник, мені здалося, в першу мить мене не впізнав. Але потім придивився й підняв своє величезне тіло з-за столу.
— Це ти… хло'?
— Я… — відповів я, дихаючи так, щоб він зрозумів, що я майже задихаюся.
— Крізь стіну пройшов?
— Ні… Я дверима. Тими, що перекосилися й відчиняються тільки трохи-трохи. Скинув пальто і проліз. Бачите, сорочку подер. Але проліз. Інші застрягли й повернулись назад. А я просто до вас!
— Чому ж не ушився?
— Мені вам треба сказати… Повідомити!
— Сміливий ти, я бачу, хло'. А коли я тебе назад туди запхну, як оселедця в банку?
— Запхніть! Будь ласка!.. Я сам охоче запхнуся. Але спершу послухайте. Я мушу вас повідомити…
На його маленькому личку знову не вміщувалося нічого, крім усмішки.
— Я б вас випустив. Трохи згодом. — Він захихикав. — Та коли ви самі хвіст піднімаєте, глядіть мені, гаврики! Адже там написано: "Не підходити!" А ти, хло', підійшов? Начхав, виходить? Запхну я тебе назад. І будеш сидіти тихо, наче мати рідна не народила!
— Запхиіть! Будь ласка! Але спершу послухайте!
— Ну що там?.. — Він махнув на мене, наче на комара.
— Ми знайшли там… винятково цікавий запис! На стільниці. Просто на стільниці, зверху! Ви не помітили, бо цей запис зроблений олівцем і вже трохи стерся. Але зате дуже важливий! І адресований вам особисто!
— Мені?
— Вам особисто! Уявляєте?
— Мені особисто?
— Вам! Не вірите? Можете подивитись!
— На столі?
— Просто на круглій стільниці. Якщо вам за якісь папірці музей оголосив подяку, то вже за стіл з написом… Напевне, портрет ваш у музеї почеплять. І всім екскурсантам розповідатимуть!..
— А може, і грошенятами пахне?
— Заплатять! — упевнено сказав я. — По-перше, за стіл: це ж річ, безпосередньо пов'язана з життям письменника. І його творчістю! Потім, він же лише на трьох ніжках… А в музеї знаєте як? Що старіша річ, що більше поламана, то дужче за неї хапаються. Чули, кажуть: "Музейна рідкість"? Це, значить, щось поламане або роздерте. А по-друге, там же напис, адресований вам! Табличку почеплять: "З особистого архіву…" Я такі читав. І портрет… Ваш портрет!
— Ну, ти не мудруй! Не твого розуму справа, хло'. Веди-но мене. Коли правду кажеш, усіх випущу. А коли набрехав, теж випущу… дух з тебе! Второпав?
Задоволений собою, він розсипав огидний, дрібний смішок. І затопав униз, переступаючи через дві чи три сходинки. Я ледве встигав за ним. "Аби тільки не зірвалося! — думав я. — Ну, а коли зірветься… Я загину в підвалі. І не так, як Аїда і Радамес, що все-таки були удвох. Ні, я закінчу своє життя в темній вогкій самотині! Усе вирішиться буквально через секунду. Ось зараз! Ось зараз…" Я витер з лоба краплини страху. Навіть не дуже досвідчене око могло б безпомилково визначити: я трусився, мов у лихоманці. Як добре, що Наташа була далеко!
Ми зупинилися під дверима, що вели просто у підвал. Племінник ухопився за клямку. Залізо з іржавим скреготом проїхало по залізу. Потім він крутнув головку англійського замка.
— Проходь, хло'…
— Ні, ви перший. Адже ви старший! Я собі не дозволю…
— Чемний ти, хло'! Не люблю чемних.
Він ступив у вогкий морок підвалу.
І ту ж мить двері, які я сміливо й рішуче штовхнув йогою, хряснули. Клацнув замок, до якого ніхто не мав ключа… Про всяк випадок я тут-таки наліг на клямку і закрив її.
— Хло', ти що? — почулося за дверима.
— Не хочу вам заважати, — з погано прихованою зловтіхою відповів я.
— Відчини двері! Відчини-и-и!
— А ви нам відчинили?
— Ну, хло'! Ну. ти в мене…
— Поки що не я у вас, а ви у мене… сидите в підвалі.
— Зараз я твоїх дружків… Я їх усіх! Наче й мати рідна не народила!.. Я їх…
— Спершу знайдіть!
— Та я їх!
— Посидьте удвох із скелетом!
Він загрюкав у двері ногами. Але вони були міцно оббиті іржавим залізом.
— Спробуйте пролізти через інші двері, — порадив я, знаючи, що через них пролізе тільки маленька Племінникова голівка. Або його нога.
— Наб-брехав? Ти мені наб-брехав?
— Ні, я сказав правду. Підійдіть до столу і переконайтеся!
Я почув, як затупотіли його ножиська.
"Ось зараз він зупинився коло столу… — думав я. — А зараз він читає: "Племіннику! Вітай свою тітку!"
— Відчини-и-и! — долинув крик з глибини підземелля, схожий на ревіння циклопа, замкненого в печері.
Почуття законної гордості сповнювало мене! Шлях до телефону відкрито! Наташина мама була врятована!..
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
у якому ми чуємо різні голоси й тупотіння погоні…
— Як тобі вдалося? Як ти це здійснив? Як зробив? Розкажи!
— Головне — результат, — відповідав я на запитання своїх друзів. — Він сидить у підвалі? Сидить! Він репетує в підвалі? Репетує! Все інше, як кажуть, деталі.
— Переможців не судять! І не розпитують!.. — виголосив Покійник.
Йому не хотілося, щоб мною захоплювались, щоб мене розпитували. І хоч наші бажання аж ніяк не збігалися, я теж сказав:
— Нащо оглядатися назад? Краще будемо дивитися вперед!
— Я чув, що у військових заведено аналізувати воєнні операції, що привели до перемог, — сказав Принц Датський. — На них вчаться інші!
Мені не хотілося вголос аналізувати свою "операцію". Адже я перехитрив Племінника… А хитрість, коли дивитися збоку, завжди виглядає не так вигідно, як пряма сутичка, як сміливість, виявлена у відкритому бою. "Коли б вони чули на власні вуха, як Племінник погрожував запхнути мене назад у підвал, наче оселедця в банку, — міркував я, — вони б зрозуміли, що я виявив не тільки кмітливість, а й відвагу. Але вони цього не чули і вже не можуть почути. Нехай же здогадуються самі. А коли Наташа подумає, що Племінник злякався мене, я не буду з нею сперечатися.