Але доля забажала, щоб чергова думка блискавкою сяйнула мені! Рішучим порухом руки я зупинив його.
— Наташо! — вигукнув я. — Покажи-но свій рукав!
— Слідство потребує речових доказів? — в'їдливо запитав Покійник з виглядом покійника. Він усе ще не вірив, що ми виберемося з підвалу.
Я торкнув Наташин рукав. Серце мені закалатало так, що це почули всі й повернулися у мій бік. А може, їм просто було цікаво, що я виявив на її рукаві? Це я подумав пізніше. А тієї хвилини взагалі ніяких думок у мене не було: я тримав її руку в своїй…
— Алику, нема часу, — сказала вона.
Я не хотів квапитися. Але її слова повернули мене на землю.
Вирішували хвилини! До електрички часу лишалося зовсім мало. Зовсім мало! А на Наташу чекала вдома хвора мама…
Думка моя знову запрацювала: "Якщо ця фарба замазала їй рукав, виходить, слова "Небезпечно! Не підходити!" були написані кимось незадовго до нашого приходу: фарба ще не встигла висохнути. Так, так… І Гліб, здається, гукнув тоді: "Не підходьте!.." Значить, треба негайно підійти!"
Я підбіг до фанерного щита, відкинув його. Точніше сказати, відтягнув… Він затуляв собою двері. Я штовхнув їх, і вони знехотя зарипіли. Старі, перехняблені, вони, видно, не замикалися, — в цьому було наше щастя: Племінник не міг замкнути їх. Двері насилу піддалися, відкриваючи нам шлях на волю!
— Прошу! Виходьте! — вигукнув я.
І глянув на Наташу.
Вона відповіла мені поглядом, сповненим вдячності і навіть… Та, може, це мені здалося.
Покійник кинувся до виходу…
Ледь помітним порухом руки я затримав його:
— Нехай перші вийдуть жінки!
"І діти", — мало не додав я за звичкою.
Світло несміливо просочилося в підвал. Мені здавалося, що це світло нашого цілковитого визволення!
Але як часто життя ставить на шляху несподівані перешкоди!
Підвал не хотів випускати нас з своїх чіпких вогких обіймів. Старі двері, оббиті іржавим залізом, не зачинялися, але й не відчинялися. Із скреготом проїхавши трохи по кам'яній приступці, вони наче вросли в неї і не рухались далі. Просвіт між стійкою і дверима був дуже вузький.
— Треба пролізти, — сказав я. — Перші вийдуть жінки…
І вказав на Наташу.
Вона не сперечалася, не пропонувала поступитися місцем іншим, щоб показати, яка вона добра й благородна. Ні, нічого й ніколи вона не робила напоказ!
Тоненька й струнка, вона не "пролізала", не "протискалася" між дверима й цегляною стінкою, а мовби звільнилася, вирвалася з їхнього полону — і опинилася на вулиці. Вона зробила це красиво, не напружуючись і не бентежачись.
— Тепер Миронова! — сказав я.
Навіть тут вона діяла як відмінниця: розважливо, серйозно, не кваплячись. Спершу зміряла уважним поглядом просвіт між стіною і дверима. Потім огляділа свою постать. Щось прикинула, вирахувала собі… А потім підняла руку:
— Можна мені скинути пальто?
Скинула й полізла… Миронова й тут виконувала наказ: вона старанно долала перешкоду і рапортувала мені як начальникові:
— Лишилося тільки півспини… Лишилося плече! Лишилася рука… Все гаразд: нічого не залишилось!
Перший застряв Покійник. Він виявився найтовстіший, як він сказав, — "найкремезніший" серед нас.
— Забагато їси, — сказав я. — А ще поет!
— У мене неправильний обмін. Це хвороба, — повідомив Покійник.
— То скинь пальто.
Він скинув. Але й без пальта знову застряв.
— Я поможу тобі, — запропонував Принц Датський. І заходився обережно проштовхувати Покійника.
— Щось тріснуло! — зойкнув той. — Здається, не пролізаю…
— То я натисну на двері, — сказав Принц,
Він щосили наліг плечем на іржаве мокре залізо. Двері зрушили з мертвої точки, але тільки ледь-ледь. Хоча дитяча сором'язливість поєднувалася в Принцові з неабиякою фізичною силою, він нічого не зміг зробити.
— Скидай піджак, сорочку, штани! — наказав я Покійникові.
— Хіба це можливо? — промимрив він.
— Ми не маємо часу на роздуми!
— Хіба восени роздягаються?
Від хвилювання він заговорив у своїй улюбленій манері: запитаннями.
— Він застудиться, — сказав дбайливий Принц.
— Краще врятуватись застудженим, аніж загинути здоровим! — вигукнув я.
Покійник роздягнувся. Дівчата відвернулися.
Голий Покійник (тобто майже голий: труси залишалися на ньому) проліз крізь вузький отвір.
— Розігрійся! — порадив з підвалу Принц Датський. — Побігай!
Покійник забігав.
— Спершу вдягнися, а потім уже… — сказав добрий Принц.
Від холоду Покійник тремтів і погано розумів, що йому кажуть.
Наташа й Миронова заходилися натягати на нього сорочку, піджак і пальто. Штани він надів сам.
— Тепер Гліб! — сказав я.
— Я потім… Коли через мене… — тихо сказав Гліб. — Адже все це…
— Розслідування закінчимо потім, — пошепки перебив я його (хоч мені дуже кортіло прямо запитати його: "Навіщо ти все це зробив?"). — Зараз з'ясовувати не час, бо дорогий нам час!
Гліб також скинув пальто й проліз. Принц Датський вказав на отвір:
— А тепер уже ти, Алику!
— Я залишу підвал останній! — сказав я так, немовби був капітаном корабля, що потопає: капітани завжди залишають судно останні.
Принц Датський збентежено розвів свої величезні руки:
— Адже мені теж доведеться… Як Покійникові…
Дівчатка відвернулися.
— І ви теж, — сказав Принц мені, Глібові й Покійникові.
Неабияка фізична сила і досі поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю.
Принц не був гладкий, але м'язи випиналися в нього на руках, на грудях, навіть на животі — і він запросто міг застрягнути у вузькому проході.
По-спортивному швидко він перекинув одіж на вулицю, подолав перешкоду, вдягнувся й сказав:
— Можете дивитися!
Він почав по-спортивному високо піднімати ноги, здійснювати пробіжку по мокрому, порожньому саду. Слідом за ним потюпав Покійник. Вони грілися. А я?..
Я лишився сам один по той бік дверей, у підвалі. З друзями завжди приємніше, спокійніше, а в підвалі й поготів! "А що, коли зараз із других дверей з'явиться Племінник Григорій?" Ця думка підштовхнула мене: я заквапився, скинув пальто. І тут-таки подумав про інше: "Як я буду продиратися крізь вузьку щілину на очах у Наташі Кулагіної?.."
Я завжди боявся постати перед нею в невигідному світлі, в якому-небудь кумедному вигляді. Перукар сказав якось мамі: "У вашого сина ззаду гарна форма голови. Благородна!" І я намагався частіше повертатися до Наташі потилицею… "А зараз вона побачить, як червонітиму й соптиму я, ледве пролазячи між стіною й дверима". Ця думка примусила мене похолоти. Думаю навіть, що мені було холодніше, ніж Покійникові, коли той залишився в самих трусах, бо я похолов внутрішньо!
До того ж виявилося, що мені треба скидати не тільки пальто, а й куртку: виявилося, що я теж не такий уже й худий. А під курткою була стара сорочка, яку мама заштопала в найвидніших місцях. Вона була тепла, і тому я вдягнув її того дня. Мені не хотілося, щоб Наташа бачила цю сорочку. "А все через того Гліба! Нащо це йому було потрібно? Нащо?! — Я, здається, вперше глянув на нього злісно. — І через Племінника! Як би цьому Племінникові віддячити? Хоч трохи! Хоч чим-небудь!.."
Тої ж миті мені сяйнула ідея!
Я намацав у кишені олівець і кинувся назад у темряву підвалу: мені схотілося залишити дещо на згадку Племінникові, які-небудь рядки, що розлютили б його.
— Куди ти?! — зойкнув Покійник так, наче прощався зі мною назавжди. Він боявся без мене залишатись. Це було приємно!
— Не бійся; повернусь! — заспокоїв я Покійника. Підбіг до старого садового столика — і раптом…
З жахом почув я, що від дверей, замкнених на клямку, долинули кроки. Це спускався Племінник Григорій. Він, мабуть, хотів поглузувати з нас: запитати, як ми себе почуваємо, чи не знудьгувалися тут або щось таке. "Коли йому ніхто не відповість, — подумав я, — він одразу збагне, що ми втекли, і влаштує погоню. Вийде у двір і знову захопить усіх!"
Події з карколомною швидкістю змінювали одна одну!
Серце завмерло в моїх грудях, а може, зупинилося зовсім. Кожний крок за дверима, на сходах трагічно відлунював у мене всередині, наче від жаху там утворилася якась порожнеча…
Так і є.
— Агов, гаврики! Чого це ви мовчите, наче мати рідна не народила? Поснули? — гукнув Племінник.
— Так точно. Всі сплять! — голосно відповів я.
— Це ти, хло'?
— Я!
— Знову лізеш наперед?
Він не знав, що вилізли всі інші, а я лишився.
— Куди ж я вилізу, коли ви двері замкнули?
— Посидьте ще трохи! Гартуватися треба. Ти як гадаєш, хло': треба вам гартуватися?
— Ще б пак!
— Адже ти хотів познайомитися з Дачником?
— Іще як!
— Тепер познайомився?
— Атож!
— Ну, от бачиш! Може, і про тебе колись книжку напишуть.
— Якщо я дійду до його стану!
— Отож!..
Він засміявся дрібним таким смішком, наче монети розсипав по східцях.
"Нащо йому потрібно, щоб ми сиділи в підвалі? — міркував я. — Та нінащо! Просто він виконує чуже прохання". Я знав, чиє саме! Але виконував він його радо: йому приємно було когось помучити. Таку мав вдачу.
Племінник протягло позіхнув, наче завив:
— Піду й собі подрімаю…
"А чи не надумає він перед сном погуляти? Вийти у двір?.." — подумав я. І серце знову завмерло у мене всередині.
Все-таки я не кваплячись дістав з кишені олівець і великими літерами написав на стільниці садового столика:
"Племіннику! Вітай свою тітку!" І підписався: "Алик Детектив".
А потім помчав назад — до вузенької смужки світла!
"Як же мені зробити так, щоб Наташа не побачила заштопану сорочку? — думав я. — Мабуть, як Принц з Покійником, роздягнуся догола і попрошу всіх одвернутися!.."
— Що ти там робив? Куди бігав? — накинулися на мене всі, коли я вистромив голову з підвалу.
Скучили! Це було приємно.
— Відверніться! — наказав я.
Було холодно, звідкись із даху падали краплини… Я тремтів усім тілом, протискаючись назустріч волі.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
у якому події знову з карколомною швидкістю змінюють одна одну
Коли ми нарешті вирвалися на волю, треба було негайно бігти, мчати на станцію, але я наче приріс до землі і мружився, хоч сонця не було і навіть почало вже потроху смеркати. Ми відвикли від світла й раділи йому, мов діти!
Несподівані думки заполонили мою голову. Вони наражалися одна на одну, бо їх було багато. Авжеж, життєві випробування роблять людину мудрішою!
Я думав про те, що коли людина кожного дня має самі тільки радощі, вона, виходить. Їх зовсім не має, І про те, що коли вона з ранку до вечора відпочиває, то, мабуть, від цього стомлюється.