Кентавр

Джон Апдайк

Сторінка 6 з 49

Вийняв його й простягнув Зіммерманові, а сам гарячково підшукував слова, щоб почати свою розповідь — розповідь, після якої Зіммерман кинеться обіймати його, винагороджуючи за геройські страждання, і по владнім безрозмірнім обличчю владики покотяться сльози розчулення...

— Ось,— сказав Колдуел,— я не знаю, котрий із хлопців...

Зіммерман не виявив бажання торкнутися стріли: відгородившись долонями, начебто блискуче дуло було начинене небезпекою, він хутко поточився назад, перебираючи короткими ногами, в яких і досі відчувалася спритність атлета. Вперше Зіммерман прославився ще в школі, як зірка легкої атлетики: широкоплечий, гнучкий, він завжди брав першість там, де вимагалися сила і швидкість — у киданні диска, в бігу на короткі й довгі дистанції.

— Джордже, я ж сказав вам — пізніше,— повторив він.— Будьте ласкаві продовжити урок. Оскільки мою ранкову програму і так уже порушено, то я посиджу на задній парті — хай це буде мій щомісячний візит. Будь ласка, діти, ведіть себе так, ніби мене немає.

Колдуел жив у постійному страху перед директорськими щомісячними відвідинами. Короткі машинописні відзиви після них — мішанина дрібних уїдливих зауважень і професійного жаргону — завжди вибивала його з рівноваги: якщо відгук був позитивний, Колдуел кілька днів ходив у піднесеному настрої, якщо ж негативний (а вони переважно й видавались йому такими: завжди знаходилось якесь двозначне слівце, що служило ложкою дьогтю), він на довгі тижні впадав у пригнічений стан. І треба, щоб директор нагодився саме тепер — коли він пійманий на гарячому, розгублений, замучений болем і не готовий до уроку!

Вкрадливим котячим кроком Зіммерман шмигнув мимо дошки. Він блазнювато втягував свої широченні картаті плечі, прикидаючись невидимкою, і сів в останньому ряду позад капловухого і прищавого Марка Янгермана. Щойно примостившись, директор кинув оком на Іріду Осгуд, що так само сиділа за останньою партою через два ряди від нього, потопаючи в своїй тупуватій, коров'ячій красі. Зіслизнувши з місця, він умить опинився в сусідньому з нею ряду і, розігравши невеличку шепотливу пантоміму, попросив аркуш із зошита. Схвильована товстунка вирвала аркуша, і, тягнучись за ним, директор нахабно ковзнув поглядом у виріз її шовкової блузки.

Колдуел дивився на все це з благоговійним подивом. Він відчув, як десь унизу заворушились різноколірні плями: Зіммерманова присутність наелектризовувала дітей. Починай. Він раптом забув, хто він такий, який предмет викладає і чому він тут. Підійшов до столу, поклав стрілу і взяв у руки журнальну вирізку, що привела його до пам'яті. ХРОНОЛОГІЯ СВІТОТВОРЕННЯ, СКЛАДЕНА КЛІВ-ЛЕНДСЬКИМ УЧЕНИМ. Налтіі класу Зіммерманове обличчя здавалося велетенським.

— На дошці позад мене,— почав Колдуел,— цифра 5 з дев'ятьма нулями. Це п'ять... чого?

— Трильйонів,— порушив тишу несміливий дівчачий голос. Джудіт Ленджел, так і є. Старається дівчина, але що ж, коли розуму там... Батечко в неї — з отих хвацьких торговців нерухомим майном, переконаних, що їхнім нащадкам належаться титули Королев Весни, Найдостойніших Випускників та Найулюбленіших тільки тому, що такий собі старий Ленджел-лихвар збив на своїх п'яти процентах чималий капіталець. Бідна Джуді — що поробиш, коли розуму там негусто...

— Мільярдів,— поправив Колдуел.— П'ять мільярдів років. Стільки, вважає сучасна наука, існує Всесвіт. Всесвіт, можливо, і старший, але в усякому разі — це майже певно — не молодший. Ну, а хто скаже, що таке мільярд?

— Тисяча тисяч? — тремтячим голосом спитала Джуді. Бідне теля,— і чому їй ніхто не прийде на виручку? Чому всі розумники — от хоча б Кеджерайз — мовчать? Кедже-райз сидів з ногами в проході і розмальовував зошит, усміхаючись сам до себе. Колдуел пошукав очима Пітера, але згадав, що він не в цьому класі. Він буде на сьомому уроці. Зіммерман щось записав і підморгнув Осгудці, котра і не втямила, в чому річ. Дурна. Дурна, як нетесана довбня.

— Тисячу разів тисяча тисяч,— оголосив Колдуел.— Тисяча мільйонів. Ось що таке мільярд. Зараз на світі живе більш як два мільярди людей, а з'явилися вони мільйон років тому, коли вперше якась нерозумна мавпа зіскочила з дерева, роззирнулась довкола і подумала, що ж вона тут робить.

Клас засміявся, а Дайфендорф — один з підміських, які доїжджали шкільним автобусом,— почав чухатися і повискувати по-мавп'ячому. Колдуел удав, що не бачить, бо хлопець був його найкращим плавцем.

— Що ще вимірюється мільярдами, то це наш державний борг,— сказав він.— На сьогодні ми винні самі собі близько двохсот шістдесяти мільярдів доларів. Приблизно триста п'ятдесят мільярдів пішло на те, щоб знищити Гітлера. А ще — зірки. Біля ста мільярдів зірок нараховується тільки у нашій галактиці, яку називають... Як називають нашу галактику?

— Сонячна система? — підказала Джуді.

— Молочний Шлях,— виправив Колдуел.— Сонячна система має лише одну зірку — як вона називається?

Він виразно націлив погляд на задні ряди, але десь на краєчку ока Джуді бовкнула-таки:

— Венера?

Хлопці реготнули: Венера, венеричний, венеричні хвороби. Хтось заплескав у долоні.

— Венера — це найяскравіша з планет,— пояснив їй Колдуел.— Ми називаємо її зорею, бо вона трохи схожа на зірку. Однак єдина справжня найближча до нас зірка — це, звичайно...

— Сонце,— сказав хтось, але хто саме — Колдуел так і не довідався, бо в цю хвилину зосередив свою увагу на тупому напруженому обличчі Джуді Ленджел, намагаючись подумки вмовити її, щоб не давала батькові збивати себе з пантели-ку. Не тужся, дитино, ще прийде твій час. Прийде час, буде в тебе хлопець-ас — отоді ти зробиш пас. І покажеш клас. (Непоганий віршик на день святого Валентина. Вряди-годи на Колдуела находило такого типу натхнення)..

— Правильно,— сказав він.— Сонце. А ось ще одне число.— Він написав на дошці 6 000 000 000 000 000 000 000.— Як його прочитати? — І сам собі відповів: — Шість...— перестрибуючи через кожних три нулі від кінця,— ... тисяч, мільйонів, мільярдів, трильйонів, квадрильйонів, квінтильйонів, секстильйонів. Шість секстильйонів. Що воно позначає?

Німі обличчя, здивовані і насмішкуваті. І знову сам собі відповів:

— Масу Землі в тоннах. А Сонце,— додав, він,— важить ось у скільки разів більше...

Він написав 333 000 і сказав, звертаючись чи то до класу, чи то до дошки:

— Три, три, три,три нулі. Помножимо, і вийде ...— скркк, скряк — на одиницях крейда розкришилась,— ... один, дев'ять, дев'ять, вісім плюс двадцять чотири гусячих яйця.

Він відступив назад і поглянув на дошку: від власної писанини його занудило.

1 998 000 000 000 000 000 000 000 000

Нулі глипали на нього, і кожен був відкритою раною, звідки сочилося слово "отрута".

— Ось вам маса Сонця,— сказав Колдуел.— Але кому вона потрібна?

Класом покотився сміх. Куди він потрапив?

— Деякі зірки більші,— тягнув він далі,— деякі — менші. Наступна найближча до нас зірка — Альфа Центавра — знаходиться на відстані чотирьох світлових років. Світло рухається зі швидкістю один, вісім, шість, три нулі миль за секунду.

Він записав це число на дошці. Місця на ній лишалося обмаль.

— Це шість мільярдів миль за рік.— Витер пальцями п'ятірку у "віці Всесвіту" і вставив натомість 6.— Від нас до Альфи Центавра — двадцять чотири мільярди миль.— Зі шлунка йому вихопилась бульбашка повітря, але він стримав відрижку.— Молочний Шлях, що його вважають стежкою, по якій душі померлих мандрують на небо,— оптична ілюзія: на нього не ступиш. Наче туман, він весь час розпливатиметься довкола вас. Нам здається, що це зоряний туман, коли ми дивимося в глиб галактики, а галактика має вигляд диска, що обертається довкола своєї осі, діаметром у сто тисяч світлових років. Хто той диск туди закинув, я не знаю. Центр його міститься в районі сузір'я, що носить назву Сагіттаріус — Стрілець, як і дехто у тому чудовому класі, що був тут до вас. Є й інші галактики за межами нашої; всього їх у Всесвіті не менше ста мільярдів, і в кожній — сто мільярдів зірок. Ці цифри вам що-небудь говорять?

Дайфендорф сказав:

— Ні.

Колдуел, погодившись, обеззброїв його нахабство. Він провчителював достатньо довго, щоб уміти при нагоді поставити поганців на місце.

— Мені вони теж нічого не говорять. Мені вони нагадують про смерть. Людський розум на щось більше не здатний. Ну і...— тут він згадав про Зіммермана; директор насторожено підвів свою масивну голову,— ... і чорт з ними. Спробуймо перевести ті п'ять мільярдів років у наші з вами масштаби. Скажімо, Всесвіт існує всього три дні. Сьогодні у нас четвер, і зараз ...— він глянув на годинник,—... за двадцять хвилин дванадцята.— Ще двадцять хвилин; треба квапитись.— Отож минулого понеділка ополудні стався гігантський вибух, якого ще не знав світ. Ми з вами і досі мчимось на тій вибуховій хвилі. А дивлячись на інші галактики, бачимо, що вони відбігають від нас. І чим вони далі, тим швидше відбігають. За підрахунками, всі вони повинні були утворитися в одному і тому ж місці близько п'яти мільярдів років тому; всі оті мільярди, трильйони і квадрильйони тонн світової матерії, зведені в квадрат і ще раз в квадрат, були стиснуті в кулю максимально можливої густини, як у ядрі атома; один кубічний сантиметра цього первісного яйця важив двісті п'ятдесят тонн.

Колдуел мав відчуття, що один такий кубічний сантиметр він носить у собі. Він весь просяк астрономією: іноді вночі, коли він, геть виснажений, лягав у ліжко, здавалося, що його власне тіло розростається до неймовірно велетенських розмірів, ховаючи у своїй чорній порожнечі мільярди зірок.

Зіммерман нахилився до Осгудки і щось шепотів, пестячи проникливим оком м'яке пишне вим'я її грудей. Заразливий сморід його похоті перекинувся на клас: по тому, як щулилися плечі Беккі Дейвіс, можна було здогадатися, що Дайфендорф ззаду лоскоче їй шию кінчиком олівця. Беккі — неохайне вуличне дівчисько звідкись з-під Оліндже-ра — мала дрібне біле личко, що трикутником вписувалося в чотирикутну кучму кучериків невиразного кольору. Нікчема і бруднуля.

Колдуел з натугою вів далі.

— Стиск був такий сильний, що матерія не могла існувати; вона вибухнула через одну секунду — секунду не нашого з вами уявного часу, а реальну секунду реального часу.

1 2 3 4 5 6 7