Так приємно було, як вони тут воркували.
Вона заходилася збирати постріляних голубів. Хоч Дейвід не мав бажання торкатися їх, а все ж пішов у кінець клуні й підняв першого вбитого птаха за теплуваті ще, тверді, червоні, мов корали, ніжки. Крила враз розгорнулися, ніби досі були зв'язані мотузкою, яку тепер попустили. Голуб був зовсім легенький. Дейвід підняв ще одного з другого кінця клуні, мати зібрала троє тих, що лежали на середині, і вони разом пішли через вулицю на південний схил, що спускався до руїн колишньої тютюнової сушарні. Схил спадав униз надто стрімко, щоб його можна було орати чи косити, в поплутаній траві росли суниці. Мати поклала додолу свою ношу й сказала:
— Треба їх закопати, а то собака зовсім сказиться.
Дейвід поклав своїх двох голубів зверху; тіла з гладеньким пір'ям м'яко лягли одне на одне. Він запитав:
— Принести вам лопату?
— Принеси собі; ти їх сам закопаєш. Ти ж їх побив,— відповіла мати.— І зроби глибоку яму, щоб собака їх не вигріб.
Коли Дейвід пішов по лопату, мати вернулася додому. Вона не глянула ні праворуч на сад, ні ліворуч на луку, як звичайно, а тримала голову напружено, ледь схиливши її, наче дослухалася до землі.
Дейвід викопав яму в тому місці, до по росли суниці, а тоді пильніше оглянув голубів. Він ніколи по бачив голуба так зблизька. Пір'я в нього було ще чудовіше, ніж собача шерсть; кожна пушинка була допасована до цілої пір'їни, а кожна пір'їна, в свою чергу, лягала так, що не порушувала візерунку, досконало виписаному на тілі птаха. Дейвід губився в його геометричних лініях, коли пір'я то розширювалось і твердло, щоб створити відповідну площину для лету, то ставало м'яким і збитим докупи, щоб огріти безживне тіло. А на поверхні безмежно досконалого і водночас простого механізму пір'я вигравали, ніби для забавки, гами кольорів, кожна інакша, виконані, здавалося, у хвилину раптового натхнення, радості, що з усіх боків оточувала творця. А ці ж птахи розмножуються мільйонами, і їх вважають за напасть.
Дейвід опустив у пахучу, свіжу землю голуба, вбраного в яскраве крицево-синє пір'я, а за ним другого, що мінився по всьому тілі бузковими й сірими хвилями. Третій був майже білий, тільки шия полискувала рудуватим кольором. Коли він зверху поклав два останні, все ще гнучкі й м'які, і випростався, з нього спала тверда шкаралупа і ніби якісь невидимі руки, по-жіночому лагідно торкаючись оголених нервів, огорнули його захисною мантією певності, що господь, який так щедро наділив красою навіть цих непотрібних птахів, не захоче знищити всього творіння своїх рук, тому не дозволить йому, Дейвідові, жити вічно.