Тяглися довго без упину,
Вчувався світок, присмерк, тінь
І не було межі терпінь.
Я стільки мав життя в собі,
Щоб кинуть погляди слабі
На сонця промені останні,
Які ховалися за грані,
У безнадійній вірі в щось,
Що нас примирює чогось
До того, що колись було
Найбільший страх, найбільше зло,
Та неминучістю стає
І може навіть благом є,
Хоча б тоді, коли забагло
Йому навідатися нагло,
Все ж боїмося кожну мить,
Гадаючи, що пощастить.
Його минути, мов капкан,
Якщо уникнути оман,
А часом кличемо в мольбі
І напрямовуєм собі
На серце меч, та й це ие дасть
Полегкости до всіх нещасть, —
У кожнім вигляді воно
Не пожадане все одно.
І дивно так, обранці ті,
Що їм таланило в житті,
Які дознали без журби
Красу і вина, і скарби,
Вмирають легше, аніж бідні,
Що мали спадщиною злидні.
Тому, хто звідав щастя-мить,
Ніщо надія, все лишить,
Йому здається майбуття,
(В якому не людей нових,
А тільки нерви бачить їх),
Не варте туги і знаття.
Убогий вірить безнастань
В закінчення своїх страждань,
Він смерть другинею не зве
І жаль в очах його пливе:
Вона від нього забирає
Жив-дерево, дарунок раю,
Бо завтра дасть йому усе,
За біль розплату принесе,
Бо завтра буде першим днем
Не проклятим, а як едем,
Просвітчастим і не туманним
Омріяних і довгих літ,
Як нагородою за гніт,
Бо завтра дасть владущу сить
Прощать, карати і корить, —
І всі ці заміри безсилі
З'явитись мають на могилі?
XVIII
Далеко обрій вечорів —
А я один серед степів
Лежав на мертвому коні
І щось ввижалося мені,
І вже було в моїх думках,
Що тут змішається мій прах.
Ні, я не мав уже сподій
В замученій душі моїй,
А так хотілося пожить! —
І ще раз глянув я в блакить:
Там ворог-ворон угорі
Кружляв, розкривши пазурі.
Давно побачивши мене,
То сяде він, то знов сплигне.
Все ближче крила чорнопері,
Він готувався до вечері,
його в опоні темноти
Я б міг рукою засягти,
Відчуть в руках тремтіння крил,
Коли б на те хоч трохи сил!..
Моя рука зробила порух,
Вона гребла до себе порох,
Із горла видобувся хрип,
Заледве чутний кілька стіп,
Та досить стало й цих признак
Збудити в ньому переляк.
Востаннє снилася мені
Ясна зірниця в вишині,
Що в темряві тієї ночі
Мої освітлювала очі,
І потемніла, наче дим,
В рухливім сяєві своїм.
Війнуло холодом, натомість
Моя стуманена свідомість
То поверталася, то знов
Приймала мороку покров.
Слабе дихання, радість дум
І мить чекання — в серці струм
Враз увірвав. Огні якісь,
У мозку іскри зайнялись,
Важка задуха, вдар до того —
І, крім зідхання, більш нічого.
XIX
Я опритомнів... Де ж це я?
О бідна голово моя!
Невже це сон, невже це сниться,
Що я у затінку світлиці,
Невже це личенька дівочі?
І в сумніві закрив я очі.
Та це не сон був, не мана —
Висока дівчина, ставна,
Сиділа мовчки під стіною,
Ласкаво стежачи за мною.
Очей проміння осяйне
Найперше вразило мене,
Ті очі чорні і печальні
Струмили погляди благальні.
Я подивився на яву
І зрозумів, що я живу,
А не пожива хижака, —
Примара щезнула тяжка.
Ні, це було вже не ві сні,
Всміхнулась дівчина мені!
Я мовив щось — а слів нема,
Тоді вона прийшла сама,
Із пальця й губ зробивши знак,
Вірніш наказувала так,
Щоб умирив я свій порив,
Нічого їй не говорив.
Ті руки в неї — мов лілеї:
Вона торкалася моєї
Напівобвислої руки,
Підклала вище подушки,
По тому тихою ходою
Пішла до іншого покою
І, прочинивши двері там,
Щось мовила своїм батькам
Солодким голосом... Повіки
Не чув я кращої музики!
Так ніжно плинув милий стан
І кожен крок був, як пеан.
Та їй ніхто не відповів,
Бо сон міцний у козаків.
Тоді, поглянувши з-під вій,
Вона зробила знак новий,
Що всі мені у цій господі
Готові стати у пригоді,
Що тут мені не буде зла,
Щоб я чекав, — і відійшла.
Мене опала самота,
Я був, неначе сирота.
XX
Прийшли за нею батько й мати.
Та що я можу ще сказати?
Не буду стомлювати Вас
У цей лихий незручний час
Своїми довгими згадками,
Як жив тоді я з козаками.
Вони в степу мене знайшли,
В найближчу хату принесли
І до притомності вернули
Любов'ю, догляданням чулим.
О знав би я, що оживу —
Й візьму гетьманську булаву!
Так був я гнаний на коні
У далину широкополу.
Старий безумець! — він мені
Проклав дорогу до престолу.
Забудь свої незгоди злі,
Забудь свої пекельні болі:
Ніхто із смертних на землі
Не відгада своєї долі.
Нехай безсонні вороги
Тепер шугають навкруги —
Ми всі уникнемо погоні
І відпочинуть наші коні
На правім березі Дніпра.
Добраніч, друзі! Вже пора.
Тут стомлений гетьман упав
У пахновинні свіжих трав
На листя дуба та осик.
Постілля зовсім непогане
Тому, хто всюди спати звик,
Де тільки сон його застане.
Та не здивуйтеся, однак,
Що не було йому подяк,
Мазепа добре знав причину —
Король бо спав уже з годину.
1819