Не досить гарні їм лише слова казати,
І опинитися тут можна мимохіть
В становищі, коли доводиться платить
За їх поклонництво утратою чесноти.
Тож не втішайтеся ви з марної марноти,
Одкиньте гордощі фальшиві і пусті,
Не всіх-бо те, що вас, чарує у житті.
Коли б ми заздрили на ваші перемоги,
То, певне, вашої гляділи б і дороги
І не зосталися б, повірте, без отих Палких зальотників, коли б хотіли їх.
Селімена
Чудесно! Чом же ви іще не завели їх?
Чому живуть вони лише у ваших мріях?
Не гайтесь…
Арсіноя
Покладім кінець розмові цій:
І так ми вже зайшли далеко надто в ній.
Давно б уже її належало урвати,
Та на карету я ще мушу зачекати,
Селімена
О, прошу! Рада я, що гостю бог послав,
І поспішати вам зовсім нема підстав.
А як стомилися ви од моєї мови,
То випадок стає в пригоді нам чудовий:
Альсест он, бачите, ступив через поріг —
А він би вже то вас розважити не зміг!
ЯВА 6
Альсест, Селімена, Арсіноя.
Селімена
Альсесте, маю я записку певну скласти,
Щоб неприємностям великим не підпасти,
Тож мушу вас удвох із гостею лишить…
Надіюсь цим її не вельми розгнівить.
ЯВА 7
Альсест, Арсіноя.
Арсіноя
Як добре, що удвох ми, пане, на розмові!
Хоч наші зустрічі, звичайно, випадкові,
Але признаюся: я завжди рада їм —
Єсть люди, що до їх любові та пошани
Усяке сповниться, хто тільки оком гляне.
І в вас, добродію, є риси чарівні,
Що будять співчуття і щирість у мені.
Шкода лише, що двір немов недобачає
Того, хто дивними чеснотами сіяє
І слави вищої давно вже заслужив.
На думку цю мене пече нестримний гнів.
Альсест
Я, пані? Та чи ж я тієї вартий слави?
Що я зробив таке для трону, для держави?
Де подвиги мої? І чи прийшла пора,
Щоб домагався я заплати від двора?
Арсіноя
Не всі ж бо й подвиги нечувані чинили,
Хто при дворі засяг і нагород, і сили;
Аби лиш випадок щасливий допоміг
Добути…
Альсест
Залишіть чесноти ви, на бога!
Чи ж цікавішого не має двір нічого,
Що мусив би зректись усіх своїх турбот
Для марних розшуків захованих чеснот?
Арсіноя
Високий, пане, дух і сам себе появить!
Не треба й доказів тому шукати навіть:
Розумних і значних стрічала я осіб,
Що похвали мої подвоїти могли б.
Альсест
Ех, пані, та кого ж тепер не хвалять люди?
Здається, й місця вже немає для огуди!
Великі нині всі, і кожен — ідеал!
І мав би я з таких пишатися похвал?
Всі очі, всі уста вихвалюванням дишуть,
Про льокая мого і то в газетах пишуть!
Арсіноя
Проте хотіла б я, щоб двір вас постеріг…
Я знаю декого, хто вам би допоміг
Скажіть лише мені, що маєте бажання,
А я зумію вже де треба натякнуть
І вторувати вам легку й приємну путь.
Альсест
Навіщо це здалось? Я вдачі не такої!
Дороги не терпів ніколи я вузької!
Що мав би, пані, я робити при дворі,
Де все збудоване на хитрощах, на грі?
Таж я серед вельмож, що стали біля трону,
У вчинках і речах збивався б тільки з тону!
В суворій щирості — єдиний мій талан,
І не родився я для лесток та оман.
Коли не вміє хто думки свої таїти,
У колі вищому той не повинен жити,
А хай своїм шляхом одважно, скромно йде,
Хоч пишних титулів він там і не найде.
Зате, одрікшися всіх тих надій облудних,
Він не смішитиме збіговищ велелюдних,
Не буде змушений образи й глум терпіть,
Лихенькі віршики такого-то хвалить,
Такій-то фіміам палити слів чудових
І зносить витівки маркізів безголових!
Арсіноя
Гаразд. Облишмо це, звернім на інший шлях.
Признаюся: не раз і сум бере, і жах,
Коли я здумаю про ваші почування.
Кому, кому своє ви віддали кохання?
Як ви засліплені, то вже прозріти час:
Ви варті кращої, вона — не варта вас.
Альсест
Та ви ж у приязні з особою тією,
Що неприхильно так говорите про неї!
Арсіноя
Так. І проте душа мовчати не велить
Об тім, що низько вас обманюють щомить.
Не можу стерпіти, хоч стерпіти б і рада,
Що вся любов її — лише омана й зрада.
Альсест
Що ж! Піддаєтеся ви добрим почуттям,
І чути річ таку — приємно завжди нам!
Арсіноя
Нехай я друг її, але сказати мушу,
Що узяла вона в полон шляхетну душу,
Лукаво вийшовши на ошуканський шлях!
Альсест
Не знаю… Тяжко нам читать в людських серцях…
Та вашій добрості немовби й не пристало
Хотіти, щоб мене зневірення опало!
Арсіноя
Коли волієте зостатись ви сліпим,
То годі, пане мій! Цю тему залишім!
Альсест
Ні, хочу правди я! Адже в сердечних справах
Немає гіршого від сумнівів лукавих,
І хоч болить мене і мучить думка ця,
Та прагну знати все до краю, до кінця!
Арсіноя
Усе сказали ви. Як ваша воля, пане,
То правда в вічі вам несхована загляне.
Вам досить лиш мене додому провести —
І осягнете ви жаданої мети.
Є вірні докази невірності у мене,
І зрозумієте ви серце Селімени,
А там… коли мине ошуки злої час…
Хтось, може, знайдеться, що заспокоїть вас.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
ЯВА 1
Еліанта, Філінт.
Філінт
Ну, та й удався ж він натурою завзятий!
Нелегка річ була його переконати!
Уже повертано ту справу й сяк і так,
Але свого зректись він не хотів ніяк.
Ніколи ще, мабуть, не чули ті панове,
Мирити взявшися, чуднішої промови.
"На все погоджуся, — казав він, — все прийму,
А присуду свого назад я не візьму!
Де ображатися вбачає він причини?
Хіба писати зле — ганебно для людини?
Таж може, — думати я так принаймні звик, —
З лихого автора буть чесний чоловік.
Нема тут жодної для самолюбства рани:
У всьому гідний він поваги і пошани,
Порядний, сміливий, справдешній дворянин, —
Проте обстоюю: поет поганий він.
Хвалю його за все від щирого я серця:
За вправність на коні, у танцях чи на герці,
А за поезії… даруйте вже на тім!
Тоді б лише простив охоту я до рим,
Якби загрозою кривавої відплати
Його примушено ті віршики писати!"
— Вмовляли всі його, як тільки-но могли,
Нічого більшого, проте, не досягли,
Як того, що сказав Оронту він: "Шкодую,
Що так суворо я поезію ціную;
Радніший був би смак я зовсім інший мать
І щиро ваш сонет довершеним назвать".
Тут їх примусили обнятися прилюдно,
І справа та чудна так закінчилась чудно.
Еліанта
Щоправда, він усіх дивує не на жарт,
Зате ж великої він і пошани варт.
Ця щирість, хоч її ми бачити й незвичні,
Душі показує прикмети героїчні,
Високі пориви прекрасного ума, —
І шкода тих мені, у кого їх нема.
Філінт
А я що більше з ним стрічаюся, признатись,
То все дивую більш: як міг він закохатись?
З такою вдачею і з розумом таким
Чи можна ж почуттям даватися палким?
А надто розгадать хотілось би причину,
Чому закоханий у вашу він кузину?
Еліанта
Отож, як бачите, для ніжних почувань
Різнота душ і вдач — ніяк не певна грань,
І не в характерах однакових там сила,
Де серця людського любов заговорила.
Філінт
Він любить, певна річ. А любить же вона?
Еліанта
Ну, справа зовсім тут, мій пане, не ясна!
Як я могла б сказать про неї, чи кохає,
Коли сама вона того, мабуть, не знає
І в шумі лестощів та в галасі розмов
Любов’ю гру зове і грою зве любов!
Філінт
Боюсь: мій приятель од вашої кузини
Повік щасливої не матиме години!
Коли б же він, як я, на цей поглянув світ,
То іншу подругу для днів своїх і літ,
Для палу чистого і вірного кохання Обрав би.
Говорю про вас, ласкава пані.
Еліанта
Не буду критися; адже в таких речах
Найкраще простий нам собі обрати шлях.
До ніжних любощів Альсеста й Селімени
Немає жодної ворожості у мене,
І навіть помогла б йому я залюбки її жаданої добитися руки.
Але якби йому судилося зазнати
Усіх солодких мрій болючої утрати
І серце іншому б кузина віддала,
То, може б, я його утішити могла,
Його освідчення без роздуму прийнявши
І в спільну, дружню путь з ним рушивши назавше.
Філінт
До почуття, яке вам серце облягло,
Так само не бере й мене найменше зло,
І ви б могли самі Альсеста розпитати,
У чому я хотів його переконати.
Проте як Гіменей з’єднає руки їм,
Як інша, а не ви, до шлюбу стане з ним,
Дозвольте важити на той вінець щасливий,
Котрим його чоло прикрасити ладні ви: —
Не маю кращої серед найкращих мрій,
Ніж гадка смілива про любий дар такий.
Еліанта
Та ви жартуєте!
Філінт
Ні, пані: щире слово
У мене вирвалось зовсім не випадково,
Бо марив я давно освідчитися вам,
Яким до вас горю глибоким почуттям.
ЯВА 2
Альсест, Еліанта, Філінт.
Альсест
Вас, пані, вас молю: мені ви поможіте
Тяжку й гірку мою навік образу змити!
Еліанта
Чим ви стурбовані і що вас так болить?
Альсест
О, легше міг би я всі кари пережить,
Радніше б витерпів шалений гнів стихії,
Ніж цей страшний кінець найкращої надії!
Любов моя… Ні! Ні!.. Немає в мене слів!
Еліанта
Та заспокойтеся ж і поясніть ваш гнів!
Альсест
О! Чи небесний дар сполучуватись може
З лукавством і гріхом в одній істоті, боже?
Еліанта
Скажіть же…
Альсест
Сповнилась душа моя ущерть!
Усім надіям край! Отрута! Зрада! Смерть!
Вона, кому любов присвячена безмірна, —
Вона обманює, вона мені невірна!
Еліанта
А чи ж доведена провина ця тяжка?
Філінт
Могли узяти ви — бо вдача в вас така —
За щиру правду те, що виросло з уяви!
Альсест
А! Не втручайтеся не до своєї справи!
(До Еліанти).
Певніших доказів, я думаю, нема
За лист, де зрадниця підписує сама
Рукою власною собі нехибний вирок.
Так! До Оронта лист! Чи треба ж перевірок,
Вагань і сумнівів? Оронт! Я з-між усіх
Найменше думати на нього, пані, міг!
Філінт
Писанню ви цілком повірили, Альсесте,
А це до помилки якраз могло призвести.
Альсест
До біса! Я вже раз, добродію, казав,
Щоб тільки-но своїх ви пильнували справ!
Еліанта
Нащо доходити до гніву вам такого?
Адже…
Альсест
У вас одній знайшов би я підмогу.
Скажу не криючись: до вас я і прийшов,
Щоб ви помстилися за зганьблену любов,
Щоб зрадницю тяжким ударом покарали
І ніжною мені утішницею стали.
Помстіться! За страшне лукавство відплатіть!
Еліанта
Я, пане? Як же це?
Альсест
Любов мою прийміть,
На все життя мені подайте вірну руку!
Таж западе вона в страшну, смертельну муку,
Як буде бачити, що іншу я люблю,
Що погляд іншої з шанобою ловлю,
Що в іншій я найшов утіху і розраду,
Що серце" вам своє кладу під ноги радо!
Еліанта
Я співчуваю вам у хвилі цій тяжкій,
А серце ваше — дар почесний і ясний.
Та що, як ранено не дуже вас глибоко?
Як перебільшило усе те ваше око?
З руки коханої ви прийняли удар,
Але для вас її ще не минувся чар,
І хоч сьогодні ви бажаєте помститься,
Узавтра, може, це бажання розлетиться.
Прощає легко той, хто щиро полюбив,
І гнів закоханих — це нетривалий гнів.
Альсест
Ні, пані.