Він простував усе далі, а Формозанта не гаяла й хвилини, щоб їхати за ним.
Так проїхали вони всю Німеччину. Вони захоплювалися поступом, який філософія й розум зробили на півночі; усі володарі були освічені люди, усі визнавали свободу думки. Виховувати їх не доручали людям, що могли б обдурити їх чи що самі помилялись; їх виховували в повазі до загальнолюдської моралі й зневазі до забобонів. В усіх цих державах знищили безглуздий звичай,[483] що знесилював і винищував людність у багатьох південних країнах, а саме – ховати за життя у величезних в'язницях[484] незчисленну кількість людей обох статей, навіки розлучаючи їх і змушуючи присягатися, що вони не стрічатимуться більше. Це страшне божевілля, віками освячене, спустошувало землі, наче найлютіші війни.
Північні володарі зрозуміли нарешті, що, коли хочеш мати кінський завод, не треба відокремлювати найдужчих жеребців від кобил. Вони знищили ще й інші звичаї, не менш чудні й не менш згубні. Одне слово, у цих величезних країнах люди зважувалися бути розумними, тимчасом як в інших уважали, що людьми можна правити тільки тоді, коли вони дурні.
VII
Амазан приїхав до Батавії.[485] У засмученім своїм серці відчув він солодку втіху, знайшовши тут якусь подобу до щасливого краю ґанґаридів: волю, рівність, охайність, чемність, терпимість. Але жінки в цій країні були такі холодні, що жодна не спокушала його, як то було з ним скрізь; йому не було потреби опиратися. Коли б Амазан звернув увагу на цих жінок, він переміг би їх одну по одній, дарма що жодна не кохала б його, але він був дуже далекий від того, щоб гадати про любовні перемоги.
Формозанта трохи не настигла його в цього дивного народу. Вона спізнилася на якусь хвилину.
У батавів Амазанові так хвалили острів Альбіон,[486] що він вирішив сісти зі своїми однорогами на корабель, який за допомогою східного вітру за чотири години доніс його до берегів краю, уславленого більше, ніж Tip[487] чи острів Атлантида.[488]
Прекрасна Формозанта, що їхала за ним до берегів Дунаю, Вісли, Ельби і Везеру,[489] приїхала нарешті до гирла Рейну, що котив свої швидкі води в Німецьке море.
Вона дізналася, що її коханець поплив до берегів Альбіону. Їй здалося, що вона бачить його кораблі, і вона закричала від радості, збентеживши тим усіх батавських жінок, які не уявляли, щоб якийсь юнак міг бути причиною такої радості. Щодо фенікса, то вони не дуже дивувалися з нього, бо гадали, що, мабуть, його пір'я не можна продавати так добре, як пір'я качок і гусей з їхнього болота. Вавилонська царівна найняла чи зафрахтувала два кораблі, щоб переїхати з усіма своїми людьми на цей щасливий острів, на якому скоро буде гостем предмет усіх її бажань, душа її життя, кумир її серця.
Тієї хвилини, як вірний і нещасливий Амазан ступив ногою на землю Альбіону, раптом зірвався бурхливий західний вітер. Кораблі вавилонської царівни не могли відчалити. Гіркий сум, глибока скорбота охопили Формозанту; серце їй стислося. З журби вона лягла в ліжко, чекаючи, поки переміниться вітер, але він шалено й люто віяв цілих вісім днів. Протягом тижня, що тягся як вік, Ірля читала вголос романи Формозанті. Це не значить, що батавці вміли їх писати, але оскільки вони були всесвітніми посередниками, то вони продавали розум інших народів так само, як і їхній крам.
Царівна наказала купити у Марка-Мішеля-Рея[490] всі казки, написані в авзонійців[491] і вельхів,[492] де поширення цих казок було мудро заборонено, щоб таким чином збагатити Батавію. Царівна сподівалася, що знайде в цих казках якісь пригоди, подібні до її пригод, які б зменшили її сум. Ірля читала, фенікс висловлював свою думку, а царівна ні в "Селянині-підпанку",[493] ні в "Софі",[494] ні в "Чотирьох факарденах"[495] не знайшла нічого схожого з її пригодами. Вона щохвилі перебивала читання, щоб запитати, звідки віє вітер.
VIII
Тим часом Амазан був уже на шляху до столиці Альбіону в своїй кареті, запряженій шістьма однорогами, і мріяв про царівну. Він побачив екіпаж, який перекинувся в канаву. Слуги порозбігалися, шукаючи допомоги, а хазяїн спокійнісінько сидів в екіпажі, не виявляючи й найменшої нетерплячки, розважаючи себе тим, що курив, бо тоді люди вже курили. Звали його Mylord What-then, що в перекладі означає приблизно: мілорд "Ну так що ж".
Амазан поспішив допомогти йому. Він сам підняв екіпаж, бо був дужчий за інших людей. Мілорд "Ну так що ж" задовольнився тим, що сказав: "Оце так силач!"
Прибігли сусідні селяни і, розгнівавшись, що їх даремно потурбували, накинулися на чужинця. Вони лаяли його, називали "чужоземним псом" і хотіли бити.
Амазан схопив у кожну руку по два чоловіки і відкинув їх за двадцять кроків. Інші відчули до нього повагу, привітали його й попросили на горілку. Він дав їм грошей більше, ніж вони бачили їх за все життя. Мілорд "Ну так що ж" сказав йому:
– Я поважаю вас. Їдьмо пообідаємо зі мною в приміському домі, що не більш як за три милі звідси.
Він пересів у карету Амазана, бо його екіпаж від падіння геть зламався.
По чвертьгодинній мовчанці він глянув на Амазана й сказав йому:
– How do you do? – що буквально означає: "Як ви робите?", а в перекладі: "Як ви поживаєте?", що будь-якою мовою не має жодного сенсу. Потім він додав: – У вас шестеро гарних однорогів. – І почав знову курити.
Амазан сказав, що ці однорога завжди до його послуг, а сам він приїхав з країни ґанґаридів. Він скористався з нагоди, щоб розповісти про вавилонську царівну й фатальний поцілунок, який вона дала єгипетському фараонові. На це мілорд не відповів нічого, дуже мало турбуючись про те, чи є в світі якийсь єгипетський фараон і якась вавилонська царівна. Знов минуло чверть години в мовчанні, після чого він перепитав у свого супутника, "як він робить" і чи їдять rost-beef (ростбіф) у країні ґанґаридів. Мандрівник із властивою йому чемністю відповів, що на берегах Ґанґу не їдять своїх братів, і виклав йому вчення, що через багато століть стало вченням Піфагора, Порфіра та Ямвліха.[496] У відповідь на це мілорд задрімав і хропів, аж поки вони приїхали додому.
Жінка в нього була молода й вродлива. У неї була жива й чутлива душа, тоді як у її чоловіка була душа, байдужа до всього. Того дня до неї на обід було запрошено чимало вельмож Альбіону. Тут були люди найрізноманітніші, бо країною мало не завжди правили тільки чужинці, і родини тих, хто приїздив з цими володарями, приносили й свої звичаї. Серед присутніх були й люди дуже ґречні, і люди високого розуму, і люди вчені.
Господиня дому не мала зовсім того соромливого й суворого вигляду, тієї вимушеності й манірності, які закидали тоді жінкам Альбіону. Не маючи чого сказати, вона не приховувала цього зневажливим виглядом чи підкресленим мовчанням. Не було привабливішої за неї жінки. Вона зустріла Амазана з властивою їй чемністю й грацією. Її одразу дуже вразили надзвичайна краса цього молодого чужинця й контраст між ним та чоловіком.
Подали обід. Вона посадовила Амазана поруч із собою і, дізнавшися, що ґанґариди не їдять нічого, що дістало від богів священний дар життя, частувала його різними пудингами. Краса Амазана, його сила, звичаї ґанґаридів, розквіт мистецтва, релігія і урядування – ось що становило об'єкт розмови, однаково приємної й повчальної, протягом обіду, що тягся до ночі. Мілорд "Ну так що ж" пив багато, а не промовив і слова.
По обіді, поки міледі наливала чай і пожирала очима молодика, він розмовляв з членом парламенту, бо кожен знає, що ще тоді там був парламент, який звався Witten-agemot, що означає "Збори мудреців". Амазан розпитував про конституцію, закони, армію, звичаї, мистецтво, про все, що так уславило цю країну. І пан сказав йому таке:
– Ми довго ходили голі, хоч підсоння в нас не тепле. З нами довго поводилися, як з рабами, різні люди, що приходили із старої землі Сатурна,[497] яку зрошують води Тібру. Але ми самі зробили собі більше лиха, ніж зазнали його від перших своїх переможців. Один із наших королів[498] дійшов до того, що оголосив себе підданцем одного жерця, що живе на березі Тібру, і його називають "Старцем із семи горбів".[499] Цим семи горбам довгий час довелося панувати над великою частиною Європи, де жили тоді варвари.
Після часів занепаду прийшли століття здичавіння й анархії. Земля наша, бурхливіша за моря, що її оточують, руйнувалася й заливалася кров'ю від наших суперечок. Кілька коронованих голів загинули від кари на смерть. Понад сто владарів королівської крові страчено на ешафоті. Всім їхнім спільникам видирали серця й били ними по щоках. Писати історію нашого острова більше личило б катові, бо саме він кінчав усі великі справи.
Щоб довершити цей жах, ще недавно кілька чоловік, що носили чорні плащі,[500] й інші, що носили поверх камзолів білі сорочки,[501] немов покусані собаками, заразили божевіллям цілу націю; усі громадяни стали або вбивцями, або жертвами, або катами, або скараними на смерть, або грабіжниками, або рабами, – і все це в ім'я неба й Господа.[502]
Хто повірив би, що з цієї жахливої прірви, з цього хаосу усобиць, жорстокості, неуцтва й фанатизму виникне чи не найдосконаліша форма правління. Шановний і багатий король, що має повну владу робити добро й не має права робити лихо, стоїть на чолі вільного, войовничого, торгового й освіченого народу. Знатні люди, з одного боку, і міські представники, з другого, поділяють з монархом законодавчу владу.
Ми бачили, як з дивною фатальністю громадянська війна, анархія й злидні руйнували країну, коли королі мали повну владу. Спокій, багатство, громадський добробут запанували в нас тільки тоді, як володарі відмовились від необмеженої влади. Все руйнувалося, коли сперечалися про незрозумілі речі, і все йшло на добре, відколи на них перестали звертати увагу. Наш переможний флот розносить славу по всіх морях, а закони оберігають наші статки. Жоден суддя не має права самовільно тлумачити закони, ніколи не може трапитися невмотивованого арешту. Ми покарали б, як убивць, тих суддів, що наважилися б засудити на смерть громадянина, не маючи доказів, що стверджують, і закону, що засуджує його.
Правда, у нас увесь час існують дві партії,[503] вони воюють перами та інтригами, але завжди об'єднуються, коли треба братись до зброї, щоб захищати батьківщину й свободу.