Вавилонська царівна

Вольтер

Сторінка 6 з 14

Двісті пташок, сто пастухів і сто пастушок давали їй концерт. Солов'ї, чижики, очеретянки, зяблівки співали з пастушками на перший голос, пастухи співали альтами і басами, і все це було прекрасно, як проста природа. Царівна визнала, що коли у Вави-лоні більше пишноти, то природа в ґанґаридів у стократ приємніша. Але поки лилася ця заспокійлива й пристрасна музика, вона проливала сльози й говорила своїй товаришці, молодій Ірлі:

– Пастухи й пастушки, солов'ї і чижики – усі вони кохаються, а я не бачу ґанґарида-героя, гідного моїх найніжніших і найпалкіших бажань.

Поки вона так вечеряла, захоплювалася й плакала, фенікс говорив матері Амазана:

– Пані, вам не можна відмовлятися побачитись з вавилонською царівною, ви знаєте…

– Я знаю все, – сказала та, – аж до її пригоди в готелі на бассорськім шляху; сьогодні вранці мені все розповів чорний дрізд, і цей лихий дрізд спричинився до того, що мій син мало не збожеволів од розпачу й покинув батьківську оселю.

– То ви не знали, – обізвався фенікс, – що царівна воскресила мене?

– Ні, люба моя дитино, я дізналася від дрозда, що ви померли, і була невтішна; мене так вразила ця втрата, чоловікова смерть і раптовий від'їзд сина, що я зачинила для всіх свої двері, але раз вавилонська царівна зробила мені честь, завітавши до мене, то швиденько приведіть її; я маю їй сказати дещо дуже важливе й хочу, щоб ви були тут.

І вона відразу ж вийшла в другий покій, назустріч царівні.

Їй не легко було ходити, бо цій жінці було близько трьохсот років, але в ній збереглися ще рештки вроди й видно було, що близько двохсот тридцяти – двохсот сорока років тому вона була чарівна.

Вона привітала Формозанту з благородною пошаною, змішаною з цікавістю й сумом, що дуже вразило царівну.

Спочатку Формозанта висловила їй своє співчуття з приводу чоловікової смерті.

– Леле! – сказала вдова. – Ця втрата мусить обходити вас дужче, ніж ви гадаєте.

– Звичайно, це мене дуже смутить, – сказала Формозанта, – він був батько того…

Сказавши це, вона заплакала.

– Через багато небезпек приїхала я сюди тільки для нього. Я покинула для нього батька й найпишніший на світі двір. Мене полонив єгипетський фараон, якого я зневажаю; визволившись од грабіжника, я прилетіла сюди, щоб побачити того, кого кохаю, і ось він утік од мене. – Сльози й ридання не дали їй змоги говорити далі.

Тоді мати сказала їй:

– Ваша величність, не пам'ятаєте ви, коли вас полонив єгипетський фараон, коли ви вечеряли з ним у готелі на бассорськім шляху, коли своїми прекрасними руками наливали ви йому шіразького вина, чи не літав у тій кімнаті дрізд?

– Справді, ви оце нагадали мені, тоді я не звернула уваги, але, зібравшись тепер з думками, я дуже ясно пригадую, що коли єгипетський фараон підвівся з-за столу, щоб поцілувати мене, дрізд, гостро зойкнувши, вилетів у вікно й уже не повертався.

– Леле, пані, – сказала мати Амазана, – ось хто головна причина нашого лиха; мій син вирядив цього дрозда довідатися про ваше здоров'я і про все, що відбувається у Вавилоні. Він гадав швидко повернутися, кинутись до ваших ніг і присвятити вам усе своє життя; ви не знаєте, як надмірно й ревно кохає він вас. Усі ґанґариди вміють кохати й бути вірними, але мій син найпристрасніший і найвірніший з усіх. Дрізд натрапив на вас у готелі, ви весело пили з єгипетським фараоном і бридким жерцем; він бачив, як ви ніжно поцілували того державця, що вбив фенікса, а мій син почував до того царя неймовірну огиду. Дрізд, охоплений справедливим гнівом, вилетів, проклинаючи ваше згубне кохання, повернувся сьогодні й усе розповів. Але в яку хвилину, о праведне небо! – саме тоді, коли мій син оплакував зі мною смерть свого батька й фенікса, саме тоді, як він дізнався від мене, що він ваш двоюрідний брат.

– О небо! Мій двоюрідний брат! Чи це можливо, пані? Яким чином? О, яка я щаслива і разом така нещасна, бо образила його!

– Мій син – ваш двоюрідний брат, кажу я вам, – сказала мати, – і зараз я вам це доведу. Але ставши мені родичкою, ви відняли в мене сина. Він не міг пережити горя від того, що ви поцілували єгипетського фараона.

– Ах! Тіточко! – вигукнула прекрасна царівна. – Присягаюся ним і могутнім Ормуздом, що цей згубний, а не злочинний поцілунок був найбільшим доказом кохання, який я тільки могла дати вашому синові! Я їхала до нього від Євфрату до Ґанґу, і, потрапивши до рук єгипетського фараона, я могла втекти, тільки одуривши його. Хай будуть свідками цього прах і душа фенікса, що були тоді у мене в кишені. Він може виправдати мене. Але як же ваш син, народившися на берегах Ґанґу, може бути двоюрідним братом мені, чий рід править стільки віків на берегах Євфрату?

– Чи знаєте ви, – сказала їй поважна ґанґаридка, – що вашого троюрідного дядька Альдея скинув з царства батько Бела?

– Так, пані.

– Ви знаєте, що в його сина Альдея була дочка, царівна Альдея, вихована при вашому дворі. Переслідуваний вашим батьком, цей цар заховався під іншим ім'ям у нашій благословенній країні; він одружився зі мною, і в мене народився син – Амазан, найкращий, найдужчий, найодважніший, найчесніший із смертних, а тепер ще й найбожевільніший. Наслухавшись про вашу вроду, він поїхав на свято до Вавилона; відтоді він ревно кохає вас, і я, може, більше не побачу свого любого сина.

Тут вона наказала розкласти перед царівною всі документи Альдейового роду, але та на них ледве глянула.

– Ах, пані, – сказала вона, – хіба перевіряють те, чого бажають? Моє серце вірить вам! Але де ж Альдей-Амазан? Де мій родич, мій коханий, мій цар, де моє життя? Якою дорогою поїхав він? Я шукатиму його по всій земній кулі, яку створив Вічний і найбільшою окрасою якої є Амазан. Я шукатиму його на зірках Канопи, Шіти, Альдебарану; я мушу переконати його в своїм коханні й своїй невинності.

Фенікс ствердив, що царівна не вчинила злочину, в якому винуватив її дрізд, – ніби вона, кохаючи, поцілувала єгипетського фараона. Але треба було скинути облуду ще й з очей Амазана і повернути його. Фенікс вирядив пташок на всі дороги, туди ж спровадив і гурт однорогів; нарешті йому доповіли, що Амазан рушив шляхом на Китай.

– Гаразд! їдьмо до Китаю, – сказала царівна. – Подорож не триватиме довго; я сподіваюся, що найпізніш як за два тижні я поверну вам вашого сина.

Скільки сліз пролилося від цих слів у матері ґанґарида й вавилонської царівни! Які були обійми! Які сердечні зізнання!

Фенікс одразу ж замовив коляску з шістьома однорогами. Мати вирядила двісті верхівців і подарувала царівні, своїй небозі, кілька тисяч найкращих на всю країну діамантів. Вражений лихом, якого накоїв нескромний дрізд, фенікс наказав усім дроздам покинути країну, і з того часу на берегах Ґанґу немає дроздів.

V

Менше ніж за тиждень однороги приставили Формозанту, Ірлю й фенікса до Камбали,[468] китайської столиці. То було місто, більше за Вавилон і зовсім іншого вигляду. Нові місця, нові звичаї були б розважили Формозанту, коли б могла вона думати про щось інше, крім Амазана.

Щойно китайський імператор дізнався, що перед міською брамою стоїть вавилонська царівна, він вислав чотири тисячі мандаринів. Усі вони впали ниць перед нею, і кожен підніс їй привітання, написане золотом на аркушикові пурпурового шовку. Формозанта сказала їм, що коли б мала чотири тисячі язиків, то окремо відповіла б кожному мандаринові, але, маючи тільки один, вона просить їх прихильно поставитися до того, що вона подякує їм усім разом. Вони шанобливо підвели її до імператора. Це був найсправедливіший, найчемніший і найрозумніший монарх на землі. Це він перший власними руками обробив невеличке поле, щоб зробити хліборобство почесним для свого народу. Він перший встановив нагороду за чесність, а скрізь по інших країнах закони ганебно обмежувались тим, що карали за злочин. Цей імператор вигнав із держави банду чужоземних бонз,[469] що прийшли із Заходу з безглуздою надією примусити весь Китай думати як вони, і під тим приводом, що провіщають істину, набули вже багатства й шани. Виганяючи їх, він сказав їм слова, записані в літописах імперії:

– Ви могли б накоїти тут стільки ж лиха, скільки накоїли в інших краях; ви прийшли проповідувати нетерпимість до найтерпимішої на землі нації. Я одсилаю вас, щоб не довелося вас карати. Вас з пошаною відведуть до моїх кордонів, вам дадуть усе, щоб ви могли повернутися до берегів тієї півкулі, звідки ви прибули. Ідіть з миром, коли тільки можете бути мирні, і не повертайтеся.

Вавилонська царівна з радістю дізналась про цей його присуд і славу. Вона певна була, що її добре приймуть у імператора, бо сама була дуже далека від нетерпимості. Обідаючи з нею наодинці, китайський імператор був такий чемний, що скасував на той раз усю важку церемонію етикету. Вона познайомила його з феніксом; імператор пестив фенікса, який сидів на спинці його крісла. Наприкінці обіду Формозанта, не соромлячись, довірливо сказала імператору про причину своєї подорожі й просила його розшукати в Камбалі прекрасного Амазана, про пригоди якого розповіла, не затаївши й своєї пристрасті до юного героя.

– Хіба ж я не знаю його? – сказав їй китайський імператор. – Він зробив мені радість, з'явившись до мого двору; він зачарував мене, цей милий Амазан. Правда, він був чимось глибоко засмучений, але він від того став ще зворушливішим. Жоден із моїх улюбленців не має такого розуму, жоден із судейських мандаринів не має таких великих знань; жоден з військових мандаринів не має такого геройського й войовничого вигляду, його молодість надає ще більшої ціни його талантові. Коли б мене покинули Тієн[470] і Чангті,[471] коли б я був такий мізерний, що захотів стати завойовником, я прохав би Амазана стати на чолі мого війська і був би певний, що тріумфуватиму над цілим світом. Дуже прикро, що від горя розум його трохи ослаб.

– Ах, ваша величність, – із сумом, захопленням і докором сказала йому Формозанта, спалахнувши, – чом ви не зробили так, щоб я обідала разом з ним? Ви вбиваєте мене! Пошліть зараз же покликати його.

– Ваша світлість, він виїхав сьогодні вранці і навіть не сказав, у яку країну вирушає.

Формозанта звернулася до фенікса:

– Феніксе, чи ви коли бачили таку нещасливу дівчину, як оце я? Але ж, ваша величність, – вдалася вона знову до імператора, – чому міг він так раптово покинути ваш гостинний двір, де, як на мене, хотілося б прожити ціле життя?

– Ось що сталося, ваша світлість: одна царівна, особа, цілком варта кохання, спалахнула пристрастю до нього й призначила йому опівдні побачення в себе.

1 2 3 4 5 6 7