Це був справді надзвичайний вияв української сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, малих містечок, що аж кишіли псарями та ловцями, замість ворохобливих та мізерних князів, що купували й перепродували свої міста, виникли грізні села, курені й околиці, пов'язані спільною небезпекою й ненавистю до хижих нехристів. Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків, які щохвилини загрожували їй повною руїною. Королі польські, ставши замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч би й далекими та слабосилими, зрозуміли, чого варте козацтво і яку може дати користь така войовнича вартова сила. Вони потурали йому і улесливо шукали з ним згоди. Під їхньою, хоч і далекою, владою гетьмани, з-поміж козаків таки обрані, єднали околиці й курені в полки та належні округи. Не було це лавне рекрутоване військо, — такого ніхто б і не побачив; та на випадок війни й посполитого рушення за вісім днів, не більше, усе козацтво було вже на конях і при зброї, маючи тільки один червінець платні від короля, і за два тижні набиралося таке військо, якого не набрати жодній рекрутчині. Похід кінчався — усі вояки розходилися по луках та ланах, на дніпровські перевози — ловили рибу, торгували, варили пиво і всі були вільними козаками. Тогочасні чужинці справедливо дивувалися надзвичайним талантам козацьким. Не було такого ремесла, що його не знав би козак: накурити горілки, спорядити воза, натерти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу — загуляти, щоб аж небу було душно, пити й гуляти так, як уміє тільки козак, — усе це було йому до снаги.
Опріч козаків реєстрових, що мали собі за повинність ставати до лави під час війни, можна було кожної пори, у великій потребі, набрати силу-силенну охочекомонних: досить було осавулам перейтися ринками й майданами усіх сіл та містечок і гукнути на повен голос, ставши на воза:
— Гей ви, пивники, броварі! Годі вам пиво варити та лежнями лежати у запічках і годувати своїм салом мух! Гайда слави лицарської та честі здобувати! Гей, плугарі, гречкосії, чабани, бабії! Годі вам за плугом ходити та свої чоботи-сап'янці в землі каляти, та з жінками воловодитись, та свою силу лицарську марнувати! Час козацької слави здобувати!
І цей погук був, мов та іскра, що падала на суху солому. Орач трощив свого плуга, броварі й пивовари кидали свої пивниці та ґуральні і розбивали бочки; ремісник з крамарем слав під три чорти своє рукомесло й крамницю, бив горшки в хаті. І геть усі сідали на коней. Тут козацька вдача набувала шаленого, могутнього розмаху і дужої постави.
Тарас був із корінних полковників давнього гарту: весь він удався на бойове завзяття і відзначався крицевою щирістю своєї вдачі. За тих часів вплив польщизни пішов уже й проміж українську шляхту. Багато вже було таких, що переймали польські звичаї: заводили розкоші, пишну обслугу, соколів, ловчих, обіди, палаци. Тарасові було це не до шмиги. Він кохався у простому побуті козацькому й пересварився з усіма своїми товаришами, які пнулися до панських звичаїв і прихилялися до варшавської сторони, взиваючи їх підніжками лядських панів. Вічно невгамовний, мав себе за покликаного оборонця віри православної. Досить було йому довідатись, що в якімось селі люди терплять утиски від орендарів, що набавляють податки з диму, — і він самовладне з'являвся там зі своїми козаками й чинив розправу. Він узяв собі за правило, що в трьох випадках завжди треба братися за шаблю, а саме: коли комисари не поважали старшину і стояли перед нею, не скинувши шапки; коли глумилися над православною вірою й не шанували прадідівських звичаїв і, нарешті, коли ворог був бусурмен чи турчин, супроти яких він вважав конче потрібним усяк час уживати зброї на славу християнства.
Тепер він наперед тішився думкою, як він з двома синами з'явиться на Січ і скаже: "Ось дивіться ж, яких я вам хлоп'ят привів!";
як покаже їх усьому старому, в боях гартованому товариству; як пишатиметься першими лицарськими їхніми вчинками і на війні, і на бенкетах, які він теж вважав за дуже важливі лицарські достохвальності. Спершу він хотів одіслати їх самих, та побачивши їхню молодість, статурність, могутню природну красу, запалився гордим вояцьким духом і другого ж таки дня наважився їхати з ними сам, хоча спонукою до цього була тільки вперта його воля.
Він уже порався і давав накази, вибирав коней і зброю для молодих синів, навідувався до стаєнь і до комор, призначив козаків, які повинні були завтра їхати з ними. Осавулі Товкачу передав своє старшинство і виявив свою волю — негайно зо всім його полком прибути на Січ, коли він подасть йому про те звістку. Хоч він був трошки й під чаркою і в голові ще шумував хміль, однак він не забув нічого, жодної дрібниці. Навіть наказав напоїти коней і засипати їм у ясла найдобірнішої, найкращої пшениці. Зробивши всі розпорядження, він вернувся аж зморений від турбот.
— Ну, діти, тепер час уже й спати, а завтра зробимо те, що Бог дасть... Та не стели нам постелі! Не треба нам постелі. Ми будемо спати надворі.
Ніч тільки що оповила небо; але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, вкрився кожухом, бо вночі було холодненько, та він таки й любив поніжитись у теплі, коли бував удома. Бульба швидко захропів, а за ним і весь його двір: усе, що лежало по різних його закутках, захропіло й заспівало; а найперше заснув вартовий, бо з нагоди приїзду паничів більш за всіх насмоктався горілки.
Лише бідна мати не спала. Припала вона до узголів'я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала їхні молоді, буйно скуйовджені кучері й зрошувала їх сльозами. Вона дивилася на них, дивилася всім своїм єством, вся обернувшись на зір, і не могла надивитись. Вона вигодувала їх своїми грудьми; випестила й викохала їх — і тепер тільки на одну хвильку бачить їх перед собою.
— Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Яка ваша доля? — шепотіла вона, і сльози набиралися в зморшках, що змінили її колись прекрасне обличчя. Вона й справді була дуже нещасна, як і кожна жінка того завзятого сторіччя. Одну лишень хвильку вона жила коханням, тільки за першого шалу пристрасті, за першого шалу юності, а вже суворий коханець покидав її задля шаблі, задля буйного товариства. Вона бачила свого чоловіка два-три рази на рік, а тоді кілька років не мала про нього навіть звістки. Та коли й бачила його, коли вони жили вкупі, — що то було за життя? Вона терпіла наругу, навіть стусани, ласку бачила тільки з милості; була вона чимось зайвим серед цієї громади нежонатих лицарів, яким гуляще Запорожжя надавало суворого чару. Безутішна молодість промайнула перед нею, і її прекрасні свіжі лиця й груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Усе кохання, всі почуття, все, що тільки є в жінки ніжного, палкого, — все обернулося в неї на одне материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, як та степова чаєчка-небога, схилилася над своїми дітьми. Її милих, коханих соколят тепер беруть від неї — беруть на те, щоб ніколи, ніколи вона їх більше не побачила! Хтозна, може, в першім бою татарин зрубає їм голови, і вона не буде навіть знати, де лежатимуть їхні білі тіла, покинуті на поталу хижому птаству; а за кожну краплину крові їхньої вона віддала б себе всю. Слізьми дрібними умиваючись, дивилася вона в їхні очі, які почав уже стуляти всевладний сон, і думала: "А може, Бульба, прокинувшись, перемінить свій рішенець і зажде ще кілька днів; може, він надумався так швидко їхати тільки через те, що забагато випив".
Місяць з високого неба давно вже осяяв увесь двір, що спав глибоким сном, густу купу верб і високий бур'ян, що в ньому потонув обведений кругом двору частокіл. А вона все сиділа в головах у своїх любих синів, не зводячи з них очей і не думаючи про сон. Вже коні, зачувши світанок, перестали пастися й полягали в траві; залопотіло листя на вершечках верб і помалу це лопотіння тихо спустилося до самого низу. Вона пересиділа так до самого світанку, не почуваючи ніякої втоми і в думках бажаючи, щоб ця ніч тяглася якомога довше. В степу десь далеко залунало дзвінке іржання лошати; червоні пасма яскраво заблищали на небі.
Бульба раптом прокинувся і зірвався ноги. Він дуже добре пам'ятав усе, що вчора наказував.
— Ну ж бо, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напувайте коней! А де ж стара? (Так він звичайно називав свою жінку.) Швидше, стара, готуй нам чого-небудь попоїсти — їхати не близький світ!
Бідна старенька, втративши останню свою надію, у відчаї подалася до хати. Тим часом, як вона, вмиваючися слізьми, готувала сніданок, Бульба віддавав свої накази, метушився в стайні і сам вибирав для синів своїх найкраще убрання.
Учорашні бурсаки раптом перемінилися: замість брудних чобіт — червоні сап'янці зі срібними підківками; шаровари, як Чорне море завширшки, з силою складок і зборок, обперезані золотим очкуром; до очкура начеплено було довгі ремінці на люльку з китицями та всякими брязкальцями. Кармазинові жупани, з блискучого, як вогонь, сукна, підперезані мережаним поясом; турецькі, золотом биті, пістолі були засунуті за пояс; шабля бряжчала при боці. Їхні лиця, ще не дуже засмаглі, здавалося, покращали й пояснішали; молодий чорний вус тепер наче яскравіше відтіняв їхню білизну і дужий, могутній цвіт юності; вони були прегарні під чорними смушковими шапками з золотим верхом.
Бідна старенька мати! Як побачила вона їх у цьому вбранні, то не змогла промовити й слова, і сльози застигли в її очах.
— Ну, сини, все готове! Нічого гаятись! — промовив Бульба. — Тепер за християнським звичаєм присядьмо на дорогу.
Усі посідали, навіть хлопці, що поштиво стояли при дверях.
— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Благай Бога, щоб фортунило їм на війні, щоб вони повсякчас боронили свою честь лицарську, щоб стояли довіку за віру Христову, а коли ні — хай краще пропадуть, щоб і духу їхнього не було на світі!.. Підійдіть, діти, до матері: молитва материна із морського дна вертає й на землі спасає.
Мати, слабосила, як мати, обняла їх, вийняла два малих образки й, ридаючи, наділа їм на шиї.
— Нехай хоронить вас...