Ти знаєш, що це значить? Любить!
(Схопив її за обидві руки).
Маргарита
Я вся тремчу…
Фауст
О не лякайся! Нехай мій зір,
Хай потиск рук тобі те скаже,
Що словом не сказать.
Віддатись повністю, й блаженства
Зажить, що вічним бути мусить!
Вічним! Кінець його — то був би розпач!
Ні, без кінця! Без кінця!
(Маргарита стискає його руки, випручується і тікає. Він стоїть хвилю в задумі, потім спішить за нею).
Марта
(надходить)
Вже поночі.
Мефістофель
Так, нам додому час.
Марта
Я довше б вас лишитися просила,
Але лихі тут люди в нас.
Неначе їм нема другого діла, —
Вони завсіди
Розглядують, що робиться в сусіди,
І пустять поговір — хоч хай хто як живе…
А наша парочка?
Мефістофель
Десь аж у тій алеї…
Прудкі метелики!..
Марта
Він закохавсь у неї.
Мефістофель
Вона у нього! Діло світове!
Альтанка
Маргарита вбігає, стає за дверима, притуляє пальця до вуст і виглядає крізь щілку.
Маргарита
Іде!
Фауст
(увіходить)
Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,
Узнаєш!
(Цілує її).
Маргарита
(обіймає його й цілує)
Голубе! Я так тебе люблю!
Мефістофель стукає.
Фауст (аж тупнув ногою)
Хто там?
Мефістофель
Свої!
Ну й гад!
Мефістофель
Налюбишся потому.
Марта
(надходить)
Так, пане, пізно вже.
Фауст
Провести вас додому?
Маргарита
Та мама ж… Прощавай!
Фауст
Ти кажеш, щоб я йшов?
Прощай!
Марта
Adieu!
Маргарита
Ми стрінемося знов.
Фауст і Мефістофель виходять.
Маргарита
Мій Боже, що за чоловік!
Він думав, думав цілий вік,
А я ж — дурнісіньке дівча,
Лиш слухаю, як він навча.
О Гретхен, Гретхен, бідна ти,
І що він міг в тобі знайти?
Ліс і печера
Фауст
(сам)
Високий духу, дав мені ти все,[42]
Усе, чого просив я, недаремно
Мені явив ти лик свій пломенистий.
Природу дивну дав мені в уділ,
Дав силу — почувать, зажить її,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таємничі,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безліч животвору,
Навчив мене вбачать своїх братів
В воді, в повітрі, в тихому гаю.
Коли в бору реве-бушує буря
І падає стовбур'я дужих сосон,
Ламаючи і тлумлячи сусідів, —
Аж хряскотом одгримує од гір,
Ведеш мене ти в затишок печери
Й показуєш мені мене самого —
Які дива таяться в мене в грудях.
А як засяє місяць-білозір —
Леліють в блиску лагіднім навколо,
На брилах скель і у гіллі вологім,
Часів прадавніх постаті сріблисті, —
Ох, для людей ніщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,
Що до богів мене все ближче зносить,
Супутника, що став вже необхідним,
Хоч він зухвало й холодно знижає
Мене в моїх очах і обертає
Одним слівцем твої дари унівець.
Роздмухує в мені він ярий пломінь
До видива прекрасного того.
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолоді я жаги жадаю.
Мефістофель
(приходить)
І хто-таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобі це все обридне!
Раз спробувать — воно іще догідне,
А там розшукуй щось нове.
Фауст
Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи більше нічого робить?
Мефістофель
Ну, ну, не буду більш, не буду,
Бо ти ладен вже бучу збить.
Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.
Розстанемось — то небагато втрачу.
Кручусь-верчусь для тебе день при дні,
А що тобі у лад, що ні —
Того тобі по носу не побачу.
Фауст
Ти що ж, за витівки всі злі
Од мене й дяки ще б хотів?
Мефістофель
А як, злиденний син землі,
Без мене б ти і животів?
Чи ж од уяви злої тлі
Я не зцілив твоїх чуттів?
Коли б не я, ти взагалі
Вже в безвість був би полетів!
Чого ж отут, в тісній печерній щілі
Сидиш, мов пугач на могилі?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,
І, наче жаба, смокчеш щось відтіль…
Аж сміх бере од цих химер.
Ні, доктор ще в тобі не вмер.
Фауст
Чи знаєш ти, яку снагу живущу
Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тільки міг збагнуть,
То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.
Мефістофель
Розкоші неземні, божисті! —
Лежать вночі десь на скалі росистій,
І землю, й небо яро обіймати,
Себе до Бога гордо підіймати,
До надр землі пустить чуттів коріння,
Вмістить в собі всіх шести днів творіння,
Утіхами незнаними упиться,
В любовнім захваті в природі всій розлиться,
Земних позбувшись тягарів,
І ввесь небесний цей порив
(робить сороміцький жест)
Ось цим, пробачте, завершиться.
Фауст
Бодай тебе!
Мефістофель
Не до смаку те диво?
Бодайкаєш ти надто соромливо!
Од того в'януть всі невинні уші,
До чого прагнуть всі невинні душі.
Я не хотів тобі заборонити
Себе самого часом одурити, —
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зірвешся
В жахних марінь шалений нурт.
Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в'яне од нуди,
Все виглядає милодана,
Що покохала назавжди…
Любов'ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навесні, в час танення снігів.
Любов їй в серце перелив ти,
І струмінь твій ізмеженів.
Ніж тут лісним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дівча-бідня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде їй день;
Стоїть край вікна, зорить в неба муть,
Де хмари хмурі над муром пливуть…
"Чом я не пташка?" — їй тільки й пісень
І день, і ніч, і ніч, і день…
То звеселіє, то хмурніє знов,
То вдариться у плач,
То ніби вщухне… От бач,
Яка там любов!
Фауст
Змія! Змія!
Мефістофель
(до себе)
Таки тебе впіймаю я!
Фауст
Не спокушай, не говори
І рани в серці не ятри!
Не розпаляй в душі безумній хоті
До ярої, незайманої плоті.
Мефістофель
Вона гада, що ти її забув уже…
Тобі ж, здається, байдуже.
Фауст
І вдалині я все близький їй буду,
її повік не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп'ятого Христа,
Коли його торкнуть її уста.
Мефістофель
Бува й мені, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що між лілей пасуться.
Фауст
Геть, звіднику!
Мефістофель
Ну лайсь, нехай і так; про мене!
Створивши хлопця й дівку, Бог
Докупи тут же звів обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка біда мені з тобою!
Та я ж до милої покою,
А не на смерть тебе веду.
Фауст
Що за небесний рай — її обійми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув її біду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвітку й мети,
Неначе водоспад, що в льоті карколомнім
Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…
А ось вона — в невинності дитинній
На тихому альпійському лужку
Жила собі в своїй хатині,
Як у маласенькім світку.
І я, богомерзенний,
На тім не перестав,
Що скелі величенні
На друзки розбивав!
Я ще й її життя розбив зухвало!
Ти, пекло, цеї жертви вимагало!
Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!
Що мусить буть, хай збудеться притьмом,
Нехай судьба її впаде й мене роздавить,
Нехай загинемо разом!
Мефістофель
Знов закипів, в огонь метнувсь!
Йди, дурню, любку потішай!
В безвихідь головою ткнувсь
І думає: усьому край!
Хоробрим будь, дивися ширші
Ти чортом вже помазався незгірш!
Ніде нічого гидшого не знаю,
Як чорт, що знизивсь до відчаю.
Кімната Гретхен
Гретхен
(одна за прядкою)
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Де його нема —
Могильна тьма,
І білий світ —
Зів'ялий цвіт.
В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.
Ой коли б прийшов,
Хорош, ласкав,
Пройняв очима,
Словом заграв,
Посмішкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцілував!
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік…
До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,
І цілувати,
І любо мліть,
В його цілунках
І смерть зустріть.[43]
Сад Марти
Маргарита і Фауст.
Маргарита
Пообіцяй же, Генріх!
Фауст
Все, мій друже!
Маргарита
Скажи, як із релігією ти?
Ти серцем повний доброти,
А от до віри мов байдужий.
Фауст
Облиш, дитя! Міцна моя любов;
Кого люблю — проллю за того кров,
А вірити не бороню нікому.
Маргарита
Ні, треба вірити й самому.
Фауст
Чи треба ж?
Маргарита
Ох, щоб я на тебе мала вплив!
Ти ж не шануєш і Святих Дарів!
Фауст
Шаную.
Маргарита
А приймати не приймаєш.
На службі, сповіді ніколи не буваєш.
Ти віриш в Бога?
Фауст
А чи змога
Комусь сказать: "Я вірю в Бога"?
Чи ти в священика спитай,
Чи в мудреця про те — вважай,
їх відповідь — мов глум.
Маргарита
То ти не віриш?
Фауст
Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.
Хто б міг назвать Його
І так признать Його:
"Я вірю в Нього"?
Чи не відчуть Його
І відметнуть Його:
"Не вірю в Нього"?
Всеобіймитель
І Вседержитель,
Хіба ж не обіймає, не держить Він
Тебе, мене, себе?
Хіба ж над нами не склепіння неба?
Хіба ж під нами не земная твердь?
Хіба ж нам не зоріють
Привітно зорі вічні?
Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?
Хіба ж усе це не пройма
Твій ум і серце,
Не віє в вічній таємниці
Незримо й зримо вколо тебе?
Наповни ж Ним все серце, аж по вінця,
І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,
То зви Його, як хочеш:
Любов! Блаженство! Серце! Бог!
А я ім'я не знаю
Йому! Чуття — то все;
Ім'я — то звук і дим,
Що пал небесний сповива.
Маргарита
Втішаєш ти мене всім тим;
Священик каже те ж; слова
Він тільки інші ужива.
Фауст
Ти обійди усі світи, —
Це кажуть всі од серця повноти,
Та кожному своя властива мова;
Чому й мені свого не вжити слова?
Маргарита
Послухаєш, то й гарно кажеш ти,
А все ж тривога обіймає,
Бо у тобі Христа немає.
Фауст
Дитино!
Маргарита
Горе мені тяжке,
Що ти попав в товариство таке.
Фауст
Яке?
Маргарита
Того, що ходиш завше з ним,
Ненавиджу я всім нутром своїм;
Такого не було ще ніколи;
Побачу — аж у серце коле,
Той чоловік страшний якийсь.
Фауст
Люба лялечко, не бійсь!
Маргарита
Його присутність аж кров стена.
Я всім зичлива й приязна;
Тебе хочу бачить — жду не діждуся,
Того ж чоловіка душею боюся,
Та ще й здається, що він шахрай!
Як я неправа, Боже, не карай!
Фауст
Є ж і такі диваки на світі.
Маргарита
Із таким я б не хотіла жити!
Як тільки він заходить сюди —
Подивиться так глузливо завжди
І мов зі злом;
Знать, що йому чуже все кругом;
В нього написано на лобі,
Що йому ніхто не в уподобі.
Мені з тобою тут в тиші
Так легко, вільно на душі,
В його ж присутності мене мов що стиска…
Фауст
(до себе)
Моя віщунко ти чутка!
Маргарита
Аж самовладу я гублю,
Як він до нас свій вид бридкий появить.
Здається, що й тебе вже не люблю,
Молитися при нім не можу навіть…
Аж серце сохне у журбі;
Так, мабуть, Генріх, і тобі?
Фауст
То просто антипатія.
Маргарита
Я мушу йти.
Фауст
Коли вже зможу я
Набутися з тобою вдвох, мій світе,
Із груддю грудь, з душею душу злити?
Маргарита
Якби ж то спала я сама,
То сю ніч я б дверей не замикала.
Так мати ж — мов не спить — дріма,
І, якби нас вона застала,
То я б і з місця вже не встала!
Фауст
Нічого, серце, то дарма.
На пляшечку! Лиш три краплини
Підлий в пиття; це зразу вплине,
їй сон глибокий принесе.
Маргарита
Для тебе я піду на все.
А це їй часом не завадить?
Фауст
Хіба я можу зле щось радить?
Маргарита
О голубе, я так тебе люблю,
Що воленьку у всім твою вволю;
Для тебе я такого вже зробила,
Що більш зробить, здається, і несила.
(Виходить).
Мефістофель
(увіходить)
От мавпа! Вже пішла?
Фауст
Ти знов тут шпигував?
Мефістофель
Так, все, здається, розібрав:
Вас, докторе, навчали катехизі,
І ви раділи з тих побожних вправ.
Дівчата те читають, як по книзі, —
Хто вірить в Бога щиро й гаряче,
Той і від них, гадають, не втече.
Фауст
То ти не бачиш, хижий звіре,
Що вірна, щира та душа,
Святої повна віри,
Яку вважа
Єдиним щастям, — тож вона боліє,
Що ближній осягти спасіння не зуміє.
Мефістофель
Ех ти, жених надземно-земний!
Водить за ніс тебе дівча.
Фауст
Ти, пекла вибрудок нікчемний!
Мефістофель
Фізіономії ж вона незле вивча.
То моторошна їй завжди моя присутність?
Крізь маску цю побачила вона
Мого ума приховану могутність;
Для неї — геній я, а може, й сатана.
Так сю ніч…
Фауст
Що тобі до того?
Мефістофель
І я ж утіху маю з цього.
Біля колодязя
Гретхен і Лізхен із глеками.
Лізхен
Про Бербельхен ти чула щось?
Гретхен
Ні, рідко я ходжу між люди.
Лізхен
Сьогодні чула я од Труди,
Що їй до скруту вже прийшлось,
Отій гордячці!
Гретхен
Як?
Лізхен
Вже щось в ній є!
Тепер на двох і їсть, і п'є.
Гретхен
Ах!
Лізхен
От тобі й дожартувалась.
На шию парубку чіплялась!
З ним вона й на гулі,
З ним і на танцюлі,
Хотіла скрізь перед вести;
Пиріжком, вином її вгости;
Пишалась з своєї красоти,
Стиду і сорому не мала,
Дарунки від нього приймала.
А він лестив її, пестив,
Аж поки без вінка пустив.
Гретхен
Сердешная!
Лізхен
Жалю по киселю!
Ми все, було, при кужелю,
Мати не випустить вночі, —
Вона ж воркує, стоючи
В садку з ласкавчиком своїм, —
І нічка не змигнеться їм.
Тепер іди на покриття,
На привселюдне каяття.
Гретхен
Він, певне, жениться на ній.
Лізхен
Нема дурних! Та він же зух —
Ще знайде сто таких красух;
Уже відкинувсь.
Гретхен
Одурив!
Лізхен
А хоч би славу і покрив,
То хлопці зірвуть з неї вінця.
А ми їй — січки під ворітця.
(Пішла).
Гретхен
(сама, вертаючись додому)
Як сміло я колись судила,
Як дівчина яка зблудила!
Як я словами гріх діймала,
Що й слів на те було замало!
Як я його, було, чорню
І бідну покритку виню.
Яка була в мені пиха!
І ось — сама не без гріха.
Та все, що в гріх мене ввело,
Ох Боже, любе й миле було!
Біля міського муру
У ніші муру статуя Mater dolorosa[44], перед нею глечики з квітами.