Славетнику, відомо, як плекав ти
Героїв рід на шану у віках,
У тебе вчились мужні аргонавти
І інші всі, безсмертні у піснях.
Хірон
Облишмо це! Нащо Паллада, й то
Як Ментор шани мало щось находить;
По-своєму усяк себе поводить,
Мов їх і не виховував ніхто.
Фауст
У лікаря, що все спізнав до краю,
Коріння силу і цілючість зіль,
Що гоїть рани і втишає біль,
І тіло й дух я щиро обіймаю.
Хірон
Колись пораненим в бою
Ставав і я в пригоді духом,
Тепер ту справу віддаю
Попам та бабам-шепотухам.
Фауст
Воістину великий муж
До слави й почестей байдуж
І скромно хоче доказати,
Немов таких, як він, багато.
Хірон
Підлесник криється в тобі
Чи то цареві, чи юрбі.
Фауст
Героям ти найбільшим був сучасник,
Великих діл і сам не раз учасник;
Багато бачив, і не менш зробив,
І як півбог розумно й чинно жив.
Скажи, кого б з усіх отих героїв
Ти вищої шаноби удостоїв?
Хірон
Всі аргонавти гідні похвали,
По-своєму героями були:
В одного те яскраво виступало,
Що в іншого нерідко бракувало.
Де брали гору юність і краса,
Там Діоскурів славила яса;
Де треба другу помочі і ради,
Вели перед одважні Бореади;
Де йшлось про розум, глибину думок, —
Царив Язон, улюбленець жінок;
Орфей[77] був ніжний, лагідний і щирий,
Лінкей зіркий, ні вдень ані вночі,
Було, не схибить, човна ведучи…
їм небезпеки дружбу гартували:
Що діяв хто, те інші похваляли.
Фауст
Що скажеш ти про Геркулеса?
Хірон
О, не буди в мені жаги!
Не бачив Феба я, Ареса,
Не знаю, що то за боги,
Але не раз дививсь на того,
Що люди славили, як Бога.
Хоч родом він і цар був сам,
Юнак, красою незрівнянний,
А брату старшому слухняний
І найвродливішим жінкам.
Такого не вродить вже Геї,
І Гебі в небо не піднять;
Даремно творять епопеї,
Даремно статуї різьблять.
Фауст
Таку ти змалював картинку,
Що і різьбяр навряд би вдав.
Про мужа кращого сказав,
Скажи ж і про найкращу жінку.
Хірон
Красу жіночу славить годі,
Вона бува пуста й німа;
Яка ціна холодній вроді,
Де життєрадності нема?
Краса сама собі царює,
А грація усіх чарує,
От як Гелена, що я віз.
Фауст
Ти віз її?
Хірон
На цій ось спині.
Фауст
Куди і я оце заліз?
Від щастя я не тямлюсь нині.
Хірон
Вона й держалася отак,
Як ти, за гриву.
Фауст
Мов у сні я…
Вона ж моя єдина мрія!
Розказуй все мені, що й як,
Куди її і звідки віз ти?
Хірон
Про се цікаво розповісти.
Тож Діоскури, гідні похвали,
А ті не звикли до таких невдач,
Оговтавшись, в погонь пішли навскач,
Та я з братами мало не застряг
На елевсінських болотах;
Вони йшли вбрід, а я з сестрою виплив…
Як дякувала там мені вона,
Розсудлива, поважна й приязна;
По вогкій гриві гладила…
Та юнь старого знадила!
Фауст
Це в десять літ!
Хірон
Обман філологічний —
Літа лічить вродливиці міфічній!
Поет її усе одною зна:
Не зріє і не старіє вона,
Ізмалечку її вже викрадають,
За літньою герої упадають,
Чи втратить же вона коли красу?
Поет не визнає оков часу.
Фауст
Й вона хай буде часу непокірна!
Без часу бо, щасливий неймовірно,
Ахілл її у Ферах десь найшов,
На зло судьбі добув її любов.
Чи ж я не зможу силою чуття
Прекрасний образ визвать до життя,
Безсмертну ту істоту богорівну,
Величну й ніжну, владну і чарівну?
Де, де вона, скажи, богиня ця,
Прекрасна і жадана без кінця?
Одне бажання пориває душу —
Як не знайду її, то й жить не мушу.
Хірон
По-людському ти просто захопився,
А духам так здається — з глузду збився.
Але тобі щастить-таки, нівроку:
Я хоч на мить навідуюсь щороку
У храм до Манто, доньки Ескулапа;
Там молиться отцю старенька баба,
Щоб він нарешті лікарів направив,
Цілить, а не вбивать людей наставив,
І тим себе на всі віки прославив.
Навряд чи є ще хоч одна сивіла,
Щоб так, як Манто, пособить уміла;
Вона вже певно дасть такого зілля,
Що вилічить тебе від божевілля.
Фауст
Не треба ліків! Розумом я світлий!
Хіба ж мій намір, як у інших, підлий?
Хірон
Не дай зневаги помочі святій.
Приїхали… Злізай мерщій!
Фауст
Ти мчав мене по рінявій ріці,
Куди, скажи, прибились ми вкінці?
Хірон
Отут, поміж Олімпом і Пенеєм,
Стялись колись Емілій із Персеєм;
За царство неосяжне йшла в них пря,
І переміг громадянин царя.
Дивися вгору! Бачиш, на вершині
Видніє храм у місячнім промінні.
Манто
(марить всередині храму)
Від тупу кінських ніг
Гуде святий поріг;
То півбоги серед ночі.
Хірон
Це ми!
Розплющуй лиш очі!
Манто
(прокидаеться)
Вітаю! Ти таки сюди.
Хірон
Твій храм на місці, як завжди.
Манто
Блукаєш, як раніш, невтомно?
Хірон
Ти все сидиш сумирно, скромно,
А я все мчусь, як той Пегас.
Манто
Я все сиджу, хай мчиться час.
А це хто?
Хірон
Ночі цеї вир
Йому душевний збурив мир;
Гелени хоче цей шалений,
І, щоб добутися Гелени,
Удався він оце до мене;
Йому полікуватись випада.
Манто
Люблю, хто неможливого жада.
Хірон уже помчав далеко.
Манто
Ходи сюди і радуйся, причинний:
Цей темний хід веде до Прозерпіни;
Там під горою, в хмурій глибині,
Вона все жде на знаки потайні.
Туди вже раз Орфея я водила;
Не розгубись, як він… Сміліш до діла!
(Спускаються вглиб).
На горішньому пенеї
Як раніше.
Сирени
Гей у хвилі, у Пеней!
Поринаймо, виринаймо,
Любим співом потішаймо
Тих зневірених людей!
Без води нема пуття!
Линьмо всі в Егейське море,
Там потоне всяке горе
У відрадощах буття!
Землетрус.
Сирени
Потекла вода назуспіт,
Берег рветься — тріскіт, лускіт,
Затрусилася земля,
Дим із глибу мов стріля…
Утікаймо! Живо, живо!
Не к добру те дивне диво…
За нами в море, любі гості,
На широкі широкості!
Хвиля грає там шумливо,
В берег плещеться грайливо,
Місяць сяє там подвійно,
Тихострунно, ніжномрійно;
Там — свобода і краса,
Тут — тривога і труса.
Хто розумний, утікай!
Жаху сповнений цей край.
Сейсмос
(бурчить і гримає в глибині)
Знайте силу землетруса!
Раз плечима ще упруся
І нагору продеруся —
Хто ж подужає спинить?
Сфінкси
Що за прикра двиганина,
Осоружна хитанина,
Безнастанна трусанина,
Гуркотнеча безупинна, —
Як же нам те все терпіть!
Тільки сфінкси сіли стекло,
їх не зрушить з місця й пекло.
От склепіння пнеться вгору,
Хто ж то править за підпору?
То ж той самий велет сивий,
Що колись під час бурхливий
Острів Делос здвиг із хвилі
Для Латони-породіллі.[78]
Мов Атлант, він м'язи пружить,
Все здвигає, рушить, крушить,
Підіймає купи мулу,
Рінь і твань, глейку гамулу,
Ґрунт і персть, пісок і глину…
Так розложисту долину
Поперек він розбуяв —
І знічев'я гору сп'яв.
Ось колос той мускулястий
Камінь тирить, щоб покласти
На підмур'я до споруди,
У землі іще по груди;
Ну, та далі він не піде,
Сфінкси тут — рости вже ніде.
Сейсмос
Я сам-один воздвиг цю гору,
Не може бути тут і спору:
Не мав би світ таких окрас,
Якби я не трусив, не тряс…
Чи то ж могли б велично звитись
В небесну синь верхів'я гір,
Коли б я їх з землі не витис,
Щоб земнородним тішить зір!
В часи прадавні Ночі та Хаосу,
З титанами змагання ведучи,
Перекидав я Пеліон і Оссу,[79]
І гори в нас літали, як м'ячі.
Ми довго так скажено пустували,
Коли ж та гра вкінець знудила нас,
Ми нап'яли ті дві гори зухвало,
Немов подвійну шапку, на Парнас.
Тепер живуть там світлі музи
І їхній зверхник Аполлон,
І сам Зевес у громовій потузі
Посів піднятий мною трон.
Отак, напружившись, з безодні
І нині гору я воздвиг.
І закликаю вже сьогодні
В нове житло жильців нових.
Сфінкси
Глянь на гору цю велику —
Скажеш, тут стоїть одвіку,
Але ми — наочні свідки,
Як вона постала й звідки.
Ще скаляться скрізь скали на горі,
А вже рости взялися чагарі,
Та сфінкс на те байдужливо погляне,
З святого місця зроду він не встане.
Грифи
Злота стяжки, злота кришки
Крізь щілини аж жахтять.
Ви, мурашки-чіпконіжки,
Скарб той мусите дістать.
Хор мурашок
Аби де велети
Воздвигли гору,
Ви її встелете,
Мурашки, скоро…
В кожній тут щілочці
Скарбу багато,
В кожній тут жилочці
Набгом набгато.
Пильно обнишпормо
В кожнім куточку,
Золота вишпурмо
Всяк по шматочку.
Щоб не партолити,
Працюймо дружно:
Берімо золото,
Землі не рушмо!
Грифи
Аби хто золото знайшов, —
Під наші пазури на схов!
Із-під таких кріпких замків
Іще не крадено скарбів.
Пігмеї
Ось і ми тут опинились,
Як — незчулися й сами;
Не питай, відкіль прибились,
Раз уже на місці ми!
Для веселої оселі
Кожен шмат землі згодивсь,
Показалась щілка в скелі —
Гульк! — і карлик уродивсь.
Карлик з карлицею в парі
Дбало в'ють собі кубло
І живуть, не знавши свари…
Чи і в раї так було!
Кращого й шукати годі,
Вже не підем відціля.
І на заході, й на сході
Щедра мати всім земля.
Дактилі
Усе пішло від неї,
Як вивела пігмеї,
Вона й найменших сплодить
І рівню їм находить.
Старші над пігмеями
В зручному місці
Станом ставаймо
І без користі
Часу не гаймо:
Поки спокійно,
Кузню збудуймо,
Будуть же війни, —
Зброї накуймо!
Рийтесь, мурашки,
Щирі комашки,
Щоб нам дістали
Різні метали!
А ви, дактилі,
Малі та смілі,
В купу складайте
Дрова і гілля,
Жар розгнітайте,
Паліть вугілля!
Генералісимус
Стріли і луки
Швидко у руки!
Плавають озером
Селезні козирем,
Дзьоб підіймають,
Часом помають
Гордо крилом…
Всіх їх побийте,
В пера повийте
Кожен шолом!
Мурашки й дактилі
Гноблять нас хижо,
Мучать тирани,
Наше залізо —
Нам же кайдани.
Ждемо ми спасу
Слушного часу.
Івікові журавлі[80]
Крики, зойки передсмертні —
Вороги немилосердні!
Лопіт крил, страшна яса
Устає під небеса.
Вже тих селезнів побили,
Що аж хвилі зчервоніли;
Ті потворні коротишки,
Товстопузі кривоніжки,
Хижаки, до крові ласі,
Рвуть їх пір'я на окраси.
Гей до нас, пернаті друзі!
В непохитному союзі
Захищаймо спільну справу,
Відомщаймо всіх по праву.
Хай скарає лютий гнів
Наших ницих ворогів!
(Курличучи, розлітаються різно).
Мефістофель
(на рівняві)
На півночі навик я до відьом,
А тут між духів чуюсь чужаком.
Нема як Блоксберг[81] — ніби рідний дім,
Ти знаєш всіх, і сам відомий всім.
Там Ільза вік на камені сидить,
І Генріх на своїм шпилі не спить;
Хоч дмуть на Еленд пельки Хропунів,
Там все стоїть десятками віків.
А тут ідеш, і хтозна-звідкіля
Беруться складки, брижиться земля.
По рівному я йшов, і, мов на зло,
У мене ззаду гору піднесло;
Воно не скільки там і висоти,
А сфінксів тих я можу й не знайти…
Долиною палають скрізь огні,
Навкруг снуються привиди чудні.
Ось гроно краль примхливо-чарівне
Гука й тіка — приваблює мене.
Гайда до них! У кого сильна хіть,
Той повсякчас до насолод спішить.
Ламії
(приваблюючи Мефістофеля)
Біжімо далі
В веселім шалі!
На хвилю станьмо,
Назад погляньмо…
Це ж насолода:
Той гріховода,
Старий, плюгавий
Та ще й кульгавий,
Летить за нами
Немов без тями.
Не раз спіткнеться,
Впаде не раз,
А все женеться —
Кортить до нас.
Мефістофель
(пристає)
Бодай вам грець! З Адама плем'я кляте
Привчилося чоловіків звабляти!
На старощах ізнов ума рішивсь…
Чи мало ж я іще у дурні шивсь?
І знаєш же, що шваль то непутяща,
Шнуровані, фарбовані ледаща,
Аби схопив котору навмання, —
Посиплеться зусюди порохня…
Назнався вже, набачився задосить,
А свиснуть, стерви, — враз до танцю зносить.
Ламії
(спиняються)
Стій! Він стоїть, задумався, поник…
Нум навперейми, щоб, бува, не втік!
Мефістофель
(рушає знов)
Вперед! Бо ще мене зашпорта
В тенета сумніву цілком;
Кий чорт хотів би буть за чорта,
Коли б не малося відьом!
Ламії
(знадливо)
Задрібцюймо круг героя,
Може, в серці спалахне в нім
Почування до котрої.
Мефістофель
Та при світлі цім непевнім
Всі ви ніби непогані,
Не завдам нікому гани.
Емпуза
От і я! В веселім крузі
Дайте місце і Емпузі.
Ламії
Вона в гурті у зайвину,
Женім причепу навісну.
Емпуза
(до Мефістофеля)
Братусю, я ж твоя кузина,
Емпуза б то, нога ослина,
А в тебе кінський, бач, копит;
Привіт, ріднесенький, привіт!
Мефістофель
В новім шукаючи одради,
Забивсь я з Гарцу до Еллади,
І тут усім я сват чи брат,
Уже я й родичам не рад.
Емпуза
На все я вдана, швидко дію,
В сто видів обертаться вмію;
Сьогодні в постаті осла
Я на поклін тобі прийшла.
Мефістофель
Я постеріг, що в цій країні
Шанують страх зв'язки родинні;
Та ще я з розуму не сплив,
Щоб родичатись до ослів.
Ламії
Та кинь ту капосну бридуху,
Вона краси не терпить духу;
Де що хороше й гоже є,
Вона одразу зіпсує!
Мефістофель
Та й ви, красуні чулі й милі,
Сказати правду, підозрілі:
Од ваших ладних щічок-роз
Боюся я метаморфоз.
Ламії
Чи так, чи ні, ти спробуй щастя.
Багато ж нас, то, може, вдасться
Впіймать найкращу… Та скорій!
Розтеревенився ти хтиво,
Розхвастався — велике диво —
Жених підтоптаний, старий!
Ввійшов у круг — погратись можна;
Дійде черга — скинь маску кожна
І суть свою, як є, відкрий.
Мефістофель
Уже я вибрав.