А їх щоднини більшало — таких, що й собі розпочинали те, що вони називали "заощадженням часу". І що більше їх ставало, то більше з'являлося в них послідовників,— так що кінець кінцем навіть тому, хто цього не хотів, не залишалося нічого іншого, як і собі тягтися за всіма.
Щодня по радіо, по телебаченню й по всіх газетах пояснювали й вихваляли переваги нової організації збереження часу, що нібито тільки й могла дати людям свободу задля "справжнього" життя. На стінах будинків і тумбах для афіш наліплювали плакати, де подано було найрозмаїтіші картини прийдешнього щастя. Унизу світився напис:
ЗАОЩАДЖЕННЯ ЧАСУ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДЕДАЛІ КРАЩЕ!
Або:
МАЙБУТНЄ НАЛЕЖИТЬ ТИМ, ХТО ВМІЄ ЗАОЩАДЖУВАТИ ЧАС!
Або ще:
ПРОДОВЖУЙ СВОЄ ЖИТТЯ — ОЩАДЖАЙ ЧАС!
Проте дійсність мала зовсім інакший вигляд. Щоправда, члени Ощадкаси Часу були вбрані краще, ніж ті люди, що мешкали недалеко від амфітеатру. Вони заробляли більше грошей і тому могли більше витрачати. Але обличчя в них були сердиті, втомлені чи лихі, а очі неприязні. Слова "Піди до Момо!" були їм, звісно, невідомі. Вони не мали нікого, хто б їх так вислухав, як вона, щоб після цього вони стали розумніші, спокійніші чи хоч веселіші. Та навіть якби й мали, то дуже сумнівно, чи пішли б вони до нього, бо, напевне, захотіли б заладнати справу за п'ять хвилин. А ні — то для них це був би змарнований час, та й годі. Навіть свої вільні години вони повинні були, як самі казали, використовувати якомога повніше й динамічніше: щонайбільше втіх, щонайбільше розваг…
Отож вони вже не вміли по-справжньому відзначати свято, чи веселе, чи поважне. Мріяти вважалося у них мало не злочином. А найменше вони могли миритися з тишею. Серед тиші їх нападав страх, бо до них раптом починало доходити, що діється насправді з їхнім життям. Через те вони завжди зчиняли галас, аби тільки де запахло тишею. Але то, звісно, був не веселий галас дитячого майданчика, а шалений і похмурий, і він щодень дужче наповнював місто.
Чи хто робив своє діло охоче й з любов'ю — це нічого не важило: навпаки, тільки затримувало всіх. Важило одне: щоб ти за найкоротший час найбільше зробив.
Над усіма верстатами на фабриках і над столами в установах висіли таблички з написами:
ЧАС ДОРОГИЙ — НЕ ГАЙНУЙ ЙОГО!
Або:
ЧАС — ЦЕ ГРОШІ: ЗАОЩАДЖУЙ ЙОГО!
Такі самі таблички висіли над письмовими столами начальників, над кріслами директорів, у кабінетах лікарів, по крамницях, ресторанах і універмагах, навіть у школах і дитячих садках.
Кінець кінцем і саме велике місто дедалі помітніше змінювало своє обличчя. Старі квартали знесли й побудували нові будинки, в яких уже не було нічого зайвого. Ощаджаючи працю, їх тепер не ставили на різний смак: адже дешевше, ощадливіше було будувати всі будинки однакові.
На півночі великого міста вже простяглись довженні нові квартали: у височінь здіймалися нескінченні ряди багатоповерхових житлових казарм, схожих одна на одну, як дві сірникові коробки. А що всі будівлі були однакові, то, звичайно, однакові здавалися й вулиці. І ці одноманітні вулиці росли й росли і, рівні мов шнур, бігли до самого обрію. Справдешня впорядкована пустеля! І так само минало тепер і життя тих людей, які там мешкали: рівно, мов за шнуром, аж до самого обрію! Бо тепер усе й скрізь було точно розраховано й сплановано, кожний сантиметр і кожна мить!
Ніхто, здавалося, не помічав, що, заощаджуючи час, він насправді заощаджував щось зовсім інше. Ніхто не хотів признатись, що життя його стає чимраз бідніше і одноманітніше, чимраз холодніше.
Виразно це відчували тільки діти, бо ж і на них ні в кого тепер не було часу.
Але час — це життя. А життя мешкає в серці.
І що більше люди заощаджували, то більше втрачали.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
МОМО ШУКАЄ ДРУЗІВ, А ДО НЕЇ ПРИХОДИТЬ ВОРОГ
— Не знаю,— сказала якось Момо,— але мені здається, ніби наші давні друзі тепер ходять до мене все рідше. Багатьох я вже давно не бачила.
Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник сиділи поруч на порослих травою кам'яних сходах руйновища й дивилися на захід сонця.
— Еге ж,— замислено мовив Джіджі,— і мені так здається. Все менше стає тих, що слухають мої історії. Все не так, як було. Щось сталося.
— Але що? — запитала Момо.
Джіджі знизав плечима і задумано стер кілька літер, які надряпав на старій аспідній дошці, що її кілька тижнів тому знайшов і приніс Момо старий Беппо. Дошка була, звичайно, не така, наче щойно з крамниці,— тріснута посередині, але взагалі ще добряча. Відтоді Джіджі щодня показував Момо, як написати ту чи іншу літеру. А що дівчинка мала дуже гарну пам'ять, то вона вже навчилася добре читати. Тільки з писанням у неї ще не дуже виходило.
Старий Беппо, що тим часом міркував над запитанням Момо, повільно кивнув головою і сказав:
— Так, це правда, воно все ближчає. У місті воно вже скрізь. Я давно помітив.
— Що? — спитала Момо.
Беппо трохи подумав, тоді відповів:
— Нічого доброго. І за хвилину додав:
— Стає холодно.
— Ет! —сказав Джіджі й поклав Момо на плече руку, втішаючи її. — Зате сюди ходить чимраз більше дітей.
— Атож. Через це,— вимовив Беппо. — Через це.
— Що ти хочеш сказати? — спитала Момо. Беппо довго думав і нарешті відповів:
— Вони приходять не заради нас. Вони просто шукають притулку.
Всі троє поглянули вниз, на кам'яне кружало посередині амфітеатру, де цілий гурт дітей грав у нову гру з м'ячем, яку вони лише сьогодні по обіді вигадали.
Серед них було кілька давніх друзів Момо: хлопець в окулярах, якого звали Паоло, дівчинка Марія з маленькою сестричкою Деде, гладкий хлопець з тоненьким голосом, па ім'я Массімо, і ще один хлопець, завжди якийсь обшарпаний, що звався Франко. Але, крім них, там були ще й інші діти, які прийшли сюди вперше всього кілька днів тому, і один меншенький хлопчик, що з'явився тут тільки сьогодні по обіді. Скидалось на те, що Джіджі сказав правду: дітей приходило що день то більше.
Момо тільки б тішилася з того. Але більшість цих дітей просто не вміла гратися. Вони сиділи насуплені й знуджені і сумно дивились на Момо та її друзів. Інколи ж зумисне заважали гратись іншим і псували всю розвагу. Не раз через це зчинялися сутички й сварки. Щоправда, ненадовго, бо присутність Момо впливала й на новачків, незабаром їм і самим спадали на думку гарні забавки і вони весело грались разом з усіма. А проте новачки з'являлись мало не щодня, і все щоразу починалося спочатку, бо ж відомо — іноді досить буває одного бурмоска, щоб зіпсувати гру всім.
Але, крім цього, було й ще щось, чого Момо гаразд не розуміла. Почалося воно зовсім недавно. Діти дедалі частіше приносили з собою такі іграшки, якими не можна було по-справжньому гратись, наприклад, керований на відстані танк, який можна було пустити їздити,— та більше він був ні до чого. Або космічна ракета, що кружляла довкола кілка,— але більше з нею нічого було робити. Чи маленький робот, що поводив розжареними очима й крутив головою,— ні на що інше він не годився.
То були, звісно, дуже дорогі іграшки, друзі Момо ніколи таких не мали, а сама вона й поготів. Передовсім, це були речі такі довершені до найдрібнішої деталі, що вже нічого не доводилося уявляти. Діти не раз годинами сиділи й дивилися, зачаровані й водночас знуджені, як їхня іграшка дирчить, дибає по землі або кружляє на шнурі довкола палиці,— та їм самим при тому нічогісінько не спадало на думку. Тому вони кінець кінцем знов починали свої давні ігри, для яких досить було двох-трьох сірникових коробочок, драної скатертини, першої-ліпшої кротовини чи жменьки камінців. Зате вже уявити собі можна було все, що заманеться.
Щось і сьогоднішнього вечора ніби зумисне заважало дітям гратися. Одне по одному вони відходили набік, аж поки, врешті, всі повмощувалися круг Джіджі, Беппо та Момо. Вони сподівалися, що, може, Джіджі почне щось розповідати, але й з цим не пощастило. Річ у тім, що меншенький хлопчик, який прийшов сьогодні вперше, мав із собою транзистор. Хлопчина сів трохи осторонь і ввімкнув апарат на повну силу. Саме йшла рекламна передача.
— Може б, ти трохи вкрутив свою дурну коробку? — погрозливо спитав обшарпаний хлопчик, що звався Франко.
— Не зрозумів, що ти кажеш,— відповів малий і посміхнувся. — Мій приймач так грає!
— Прикрути зараз же! — вигукнув Франко й підвівся. Новачок трохи зблід, але вперто відмовив:
— Ти мені не вказуй! Моє радіо — як хочу, так і вкручую!
— Його правда,— сказав старий Беппо. — Ми йому не заборонимо. Ми можемо хіба що попросити його,
Франко знову сів.
— То нехай іде собі десь-інде,— сказав він гірко. — Цілого півдня все нам псує!
— Мабуть, на це є якась причина,— сказав Беппо, пильно й приязно поглянувши на новачка крізь свої невеличкі окуляри. — Напевне ж, причина є.
Новачок мовчав. Трохи згодом він приглушив транзистора й став дивитися в інший бік.
Момо підійшла до нього й тихо сіла поруч. Він вимкнув приймача.
Якусь хвилину було тихо.
— Розкажи нам щось, Джіджі,-попрохав хтось із нових.
— Розкажи, розкажи!— загукали й інші. — Якусь веселу казку!
— Ні, страшну!
— Ні, просто казку!
— Пригоду!
Але Джіджі не схотів. Таке з ним трапилося вперше.
— Краще ви мені щось розкажіть, а я послухаю: про себе, про свою домівку, що ви вдома робите й чого вам захотілося сюди?
Діти мовчали. Обличчя в них раптом стали сумні й замкнуті.
— У нас тепер така гарна машина,— нарешті обізвався хтось. — В суботу, коли в тата й мами є час, вони її миють. І якщо я слухався, то можу їм допомагати. Колись і в мене така буде.
— А я,— сказала невеличка дівчинка,— я тепер щодня ходжу в кіно, як тільки схочу. Щоб розвиватися. Бо в тата й мами зовсім нема часу.
Помовчавши, вона сказала:
— А я не хочу розвиватися. Я нишком ходжу сюди, щоб не тратити грошей. Наскладаю грошей, то тоді куплю собі квиток і поїду до сімох гномів.
— Дурна ти! — крикнув хтось. — Гномів на світі не буває!
— А от і бувають,— уперто сказала дівчинка. — Я їх і в туристському путівнику бачила.
— У мене вже одинадцять платівок з казками,— заявив один маленький хлопчик. — І я можу їх слухати, коли собі схочу. Раніше мій тато завжди щось сам мені розповідав, як приходив увечері з роботи. Гарно було. А тепер його ніколи нема вдома. Або він утомлений і нічого не хоче розказати.
— А мама? — спитала дівчинка на ім'я Марія.
— її тепер теж цілий день не буває дома.
— Умгу, — сказала Марія,— і в нас так само.