Я гадаю, що цар дуже розсердиться, якщо почує, як ви тут зазнаєтеся.
– Про це, – відповів головбонза із посміхом, – він, імовірно, ніколи не дізнається.
– Без нас, – самовдоволено продовжив другий бонза, – вельмишановні чужинці взагалі ніколи не зможуть потрапити до царя.
– А ми пустимо вас до нього лише тоді, коли достеменно все перевіримо, – закінчив третій.
І знову бонзи запосміхалися та закивали один одному, а писарі записали і схвально захихотіли.
– Ну добре, – зітхнув Лукас. – Лишень, будь ласка, покваптеся із вашою перевіркою. А то ми ще не снідали.
– Скажіть, будь ласка, пане Лукасе, – почав головбонза, – чи є у вас паспорт?
– Ні,– відповів Лукас.
Бонзи, високо здійнявши брови, значуще подивилися один на одного.
– Без паспорту, – сказав другий бонза, – ви навіть не зможете довести, що маєтеся в наявності.
– Без паспорту, – додав третій бонза, – вас не існує офіційно. Отже, ви також не можете йти до царя. оскільки людина, яка не існує, нікуди йти не може. Це логічно.
І бонзи закивали один одному, а писарі захихотіли та записали сказане для нащадків.
– Але ж ми стоїмо тут! – знайшовся Джим. – Отже, ми існуємо.
– Проте так може сказати будь-хто, – заперечив із посміхом головбонза.
– Це ще далеко не доказ, – сказав другий бонза.
– У будь-якому разі, не офіційний, – додав третій.
– На крайній випадок ми можемо видати вам тимчасовий паспорт, – поблажливо запропонував головбонза, – але це дійсно все, що ми можемо для вас зробити.
– Добре, – сказав Лукас, – а до царя нам можна?
– Ні,– відповів другий бонза, – до царя із ним, звісно, не можна.
– А що ж із ним можна? – поцікавився Лукас.
– Нічого, – відповів із посміхом третій бонза.
І знову вони, обмахуючись віялами, закивали один одному, а писарі схвально захихотіли та записали дотепності своїх начальників.
– ось що я хочу вам сказати, панове бонзи, – повільно вимовив Лукас, – якщо ви цієї ж миті не доставите нас до царя, то мені доведеться довести, що ми маємося у наявності. І до того ж офіційно.
При цьому він швидко показав їм свій великий чорний кулак, а Джим – свій маленький чорний кулачок.
– Притримайте ваші язики! – прошипів головбонза із підступною посмішкою.
– Це ображення бонз! За таке ви зараз же можете потрапити до в'язниці,– додав другий бонза.
– О ні, це вже занадто! – вигукнув Лукас, постійно починаючи втрачати терпіння. – Ви що, точно не хочете пускати нас до царя, так?
– Ні за що! – вигукнув головбонза.
– Ніколи! – заволали писарі подивившись скоса знизу нагору на бонз.
– А чому? – запитав Лукас.
– Тому що ви шпигуни, – відповів головбонза із переможною посмішкою. – Вас схоплено!
– Ах так, – промовив Лукас із погрозливою спокійністю в голосі,– то ви що, за дурнів нас тримаєте, дурні товстуни-бонзи? Не на тих натрапили!
Із цими словами Лукас спочатку підійшов до писарів, вихопив у них із рук китички та надавав ними писарям по вухах. Писарі відразу впали догоричерева та взялися жалісно скавчати. А Лукас, не виймаючи люльки з рота, схопив пана І Те Де, підняв його вгору, крутонув у повітрі та ткнув головою у корзину для паперового сміття. Головбонза заволав та заридав, у гніві вимахуючи ногами у повітрі, але звільнитися не міг. Він застряг.
А Лукас, прихопивши двох інших бонз за воріт, у кожній руці по одному, ногою розчинив вікно та висунув їх назовні. Бонзи заголосили, проте дриґати ногами не наважувалися, бо боялися, що Лукас їх уронить. А там було дуже високо.
Тому вони висіли собі мовчки із зблідлими обличчями та дивилися вниз.
– То що? – пробурмотів Лукас, стисши люльку між зубів. – Як вам це подобається? – Тут він трішечки потряс їх, від чого в обох аж зуби застукотіли. – Тепер відведете нас до царя чи ні?
– Так, та-а-ак… – заскавулили обидва бонзи.
Лукас втяг їх назад та поставив на підлогу. Ноги в обох тремтіли.
Але цієї миті у дверях з'явилася палацова варта. Зойки головбонзи підняли їх як сигнал тривоги. Усі тридцятеро вартових пропхнулися до кімнати і з оголеними шаблями почали насуватися на Джима та Лукаса. Обидва друга разом відскочили до кута, аби прикрити себе з тилу. Джим став позад Лукаса, який відбивав удари шабель ніжками стільця, прикриваючись писарським столиком замість щита.
Проте зовсім скоро у хід пішли другий столик та ніжка від другого стільця, бо від перших шаблі залишили жалкі уламки. Але вже й так було ясно, що друзі не зможуть довго боронитися. Ось-ось резерви меблів скінчаться, і що далі?
Повністю поглинені битвою, ані Лукас, ані Джим не помітили, як у дверях промайнуло чиєсь жахливо перелякане личко. На мить визирнуло воно з-за дверного косяка приблизно у сантиметрах у п'яти від підлоги й відразу зникло.
Це був Пінг Понг!
Він проспав увесь ранок, оскільки ввечері заснув незвично пізно. Тому він не застав своїх нових друзів біля локомотиву. Йому розповіли, що машиністів забрала палацова варта. Тут Пінг Понга охопило погане передчуття. Він носився всіма коридорами царського міністерства доти, поки не почув звуків битви, що доносилися здалеку. Пінг Понг помчав на шум та побачив розчинені двері. Він миттю оцінив усю небезпеку становища. Тут допомогти могла одна-єдина людина – його величність цар мигдальський! Пінг Понг стрімголов ринувся вздовж по коридорах, угору сходами, крізь зали та покої. Він пробігав повз численні пости палацової варти, що намагалася закрити йому шлях, але Пінг Понг просто проковзував під схрещеними алебардами. На повороті Пінг Понг раптово розтягся на гладкій мармуровій підлозі, втрачаючи дорогоцінні секунди, проте тут-таки схопився та понісся далі, залишаючи по собі крихітні хмаринки пилу. Ось він швидко застрибнув на широкі мармурові сходи та задріботів до довжелезній килимовій доріжці. Він біг, біг і біг.
Тепер усього лише дві приймальні відділяють його від тронної зали. Ще одна. А ось і великі двері, що ведуть до зали… Але – о жах! – брамники починають їх зачиняти! У найостаннішу мить проковзнув Пінг Понг у вузеньку щілинку і опинився у тронній залі. Двері за його спиною із тихим лясканням захлопнулися на замок.
Тронна зала була величезна-превеличезна, а у самісінькій її глибині Пінг Понг побачив царя мигдальського, що сидів на троні із срібла та алмазів під балдахіном із небесно-блакитного шовку. Поруч із троном на маленькому столику стояв усіяний брильянтами телефон.
Перед царем, утворивши велике півколо, забралися владні люди Мигдалії: і князі, і мандарини, і камергери, і дворяни, і мудреці, і астрологи, і уславлені художники, і поети. З ними цар обговорював найважливіші питання правління країною.
Були тут і музиканти зі скляними скрипками, срібними флейтами та мигдальським фортепіано, рясно прикрашеним перлами. Вони якраз почали грати святкову мелодію. У великій залі запала повна тиша, і всі з шанобливою увагою почали слухати.
Але Пінг Понг не міг чекати на музичний фінал, бо концерти в Мигдалії були довшими за всі концерти на світі. Він протиснувся крізь натовп вельмож і на відстані приблизно двадцяти метрів від трону впав на животик – так у Мигдалії слід вітати царя, – одним повзком опинившись просто перед срібними сходинками. Вельможі занепокоїлися. Музиканти урвали гру, збившись із такту, і придворні сердито зашепотіли. Цар мигдальський, високий чоловік дуже поважного віку із рідкою білосніжною бородою аж до самої підлоги, кинув здивований, проте беззлобний погляд на крихітку Пінг Понга, що лежав біля його ніг.
– Чого ти хочеш, малюку? – повільно спитав він. – Чому ти заважаєш моєму концертові?
Він говорив тихим голосом, проте голос цей лунав так чітко, що його можна було вловити навіть у найвіддаленішому кутку великої тронної зали.
Пінг Понг судомно глитнув повітря.
– Джипп… – затинаючись, вигукнув він. – Лукф… Локомопп… Еп… Небезпеці!
– Заспокойся, маленький! – м'яко попрохав цар. – Що таке? Не треба поспішати!
– Таж вони хочуть врятувати Лі Сі! – пропихкав Пінг Понг.
Цар схопився.
– Хто? – вигукнув він. – Де вони?
– У міністерстві! – заволав Пінг Понг. – У пана І Те Де! Швидше!.. Па… Палацова варта!
– Що палацова варта? – схвильовано запитав цар.
– …хоче їх вбити! – пропищав Пінг Понг.
Що тут почалося! Вельможі ринули до дверей. Музиканти кинули свої інструменти й помчали слідом за ними.
Цар біг попереду, окрилений надією на можливий порятунок доньки. За ним – юрма вельмож, всередині якої був Пінг Понг. Його ледь не затоптали у цьому сум'ятті ніхто більше не звертав на нього уваги.
А становище Лукаса та Джима тим часом стало зовсім кепським. Усі меблі були порубані на шматочки шаблями палацової варти. Беззбройні друзі виявилися безпорадними проти тридцяти солдатів.
– У кайдани їх! – вигукнув головбонза, вже стоячи на ногах, його голову все ще прикрашав кошик для паперового сміття. А двоє інших бонз та писарі вищали:
– Так-так-так, у кайдани їх! Вони небезпечні шпигуни!
Лукаса та Джима скували по руках і ногах важкими ланцюгами та підвели до пана І Те Де і двох інших бонз.
– То що? – запитав головбонза, хижо вишкірившись крізь прутки кошика. – Як воно ВАМ тепер? Ми, мабуть, зараз же відрубаємо ваші вельмишановні голови.
Лукас не відповідав. Зібравшись усіма своїми силами, він спробував розірвати ланцюги.
Проте вони були з мигдальської сталі, і їхньої товщини вистачило б на цілого слона.
Бонзи, посміхаючись, кивали один одному, а писарі хихотіли над зусиллями Лукаса.
– Джиме, старий, – повільно та хрипко проговорив Лукас, не звертаючи уваги ані на бонз, ані на писарів, – подорож виявилася короткою. Мені жахливо шкода, але на нас чекає одна й та сама доля.
Джим сковтнув.
– Ми ж друзі,– стиха відповів він та прикусив нижню губу, аби вона не дуже тремтіла.
Писарі знову хихикнули, а бонзи із посміхом кивнули один одному.
– Джиме Кнопко, – сказав Лукас, – ти дійсно найкраще хлоп'я з усіх тих, кого я знав у своєму житті!
– Відвести їх на плаху! – наказав головбонза, і солдати схопили та потягли друзів.
– Стійте! – пролунав раптом чийсь голос. Він Був негучний, але такий чіткий, що був чутний кожному.
У дверях стояв цар мигдальський, а позад нього – усі владні люди його царства.
– Відставити! – повелів цар.
Капітан зблід від жаху та покірливо опустив шаблю. Солдати зробили те саме.
– Зняти з чужинців кайдани! – наказав цар. – Негайно закувати пана І Те Де і всіх інших!
Коли Лукаса звільнили, він спершу знову розкурив свою згаслу люльку, а потім сказав:
– Пішли, Джиме!
І друзі підійшли до царя мигдальського.
Лукас зняв кашкета, вийняв із рота люльку та вимовив:
– Доброго дня, ваша величносте! Дуже радий познайомитися з вами особисто.
І всі троє потиснули один одному руки.
Глава одинадцята, у якій Джим несподіваним чином дізнається про свою таємницю
У супроводі почту вельмож цар, Лукас та Джим повільно поверталися палацовими коридорами до тронної зали.
– Саме вчасно встигли, ваша величносте! – сказав Лукас цареві, коли вони піднімалися широкими мармуровими сходами. – Усе це могло погано скінчитися.