Віконечко в ебенових дверях розчахнулося, і назовні визирнула велика жовта голова.
– Чого бажають ясновельможні пани? – запитала вона високим фальцетом і посміхнулася так само урочисто, як і вчора.
– Ми хочемо побачитися з царем мигдальським, – пояснив Лукас.
– Співчуваю, але й сьогодні у царя немає часу, – відповіла велика жовта голова і вже знову приготувалася зникнути, коли Лукас гучно сказав:
– Постривай-но, приятелю! Будь ласкавий повідомити цареві, що тут є два чоловіки, які збираються визволити його доньку з Дракон-Міста.
– О-о, – напівпошепки відреагувала жовта голова. – Це, звісно, зовсім інша справа. Будьте ласкаві, будь ласка, зачекайте хвилиночку!
І віконце зачинилося.
Друзі стояли перед дверима та чекали.
Та чекали.
Та чекали.
Хвилиночка вже минула давно-давно. І за нею ще багато інших хвилиночок. Проте велика жовта голова так і не з'явилася.
Досхочу начекавшись, Лукас прогарчав:
– Ти маєш рацію, Джиме. Схоже, про сніданок доведеться попіклуватися самим. Зате, може, будемо у царя обідати.
Джим пошукав очима Пінг Понга, але тут Лукас сказав:
– Ні, Джиме, негарно весь час розраховувати на частування малюка. Буде смішно, якщо ми самі не зможемо про себе потурбуватися.
– Гадаєш, варто ще раз спробувати Емму замість каруселі? – невпевнено спитав Джим.
Лукас видихнув кілька димових візерунків.
– Я тут дещо краще вигадав, – сказав він. – Поглянь-но, Джиме!
І Лукас плюнув петелькою, але тільки зовсім маленькою, щоб ніхто, окрім Джима, її не побачив.
– Тепер розумієш? – спитав він і задоволено підморгнув.
– Ні,– ошелешено відповів Джим.
– А пам'ятаєш учорашніх акробатів? Адже ми теж уміємо щось на кшталт цього. Улаштуємо циркову виставу!
– Ура! – у захваті загорлав Джим, але йому одразу ж спало на думку, що сам-то він нічого не вміє, і він поставив сумне запитання: – А я що робитиму?
– Будеш клоуном та моїм помічником, – вирішив Лукас. – Зараз побачиш, як може придатися вміння володіти якимось мистецтвом.
Вона видралися на Еммин дах та стали, як і раніше, вигукувати:
– Шановна публіко! Мандрівний цирк Усландії дає святкову виставу, якої тут ще ніхто не бачив! Сюди, усі сюди, шановна публіко! Наша вистава розпочинається!
Люди, охоплені цікавістю, штовхаючись, підійшли поближче.
Для початку Лукас показав, як "наймогутніший силач у світі" вміє голіруч згинати залізні вісі. Він з'явився перед публікою з товстою довгою кочергою, здобутою в локомотиві.
Мигдальці, які жахливо полюбляли все, так чи інакше пов'язане з цирком, підійшли ще ближче.
Під захоплені вигуки юрми Лукас зв'язав кочергу на бантик. Публіка вибухнула оплесками.
У другому відділенні Джим високо тримав сірника, що горів, а Лукас як мистецький плювальник гасив його на відстані трьох із половиною метрів. Джим у ролі клоуна намагався бути жахливо незграбним та видавав, що боїться, аби Лукас у нього не влучив. Потім дует "Лукас та Емма" виконав художнім свистом гарну пісеньку. Оплески посилилися, бо такого в цій країні дійсно ще ніхто не бачив і не чув. Перед початком останнього номеру Джим попросив шановну публіку зберігати цілковиту тишу для виключної у своєму роді вистави. У коли всі глядачі затримали дихання, Лукас здійснив неймовірний петлеподібний плювок. Такої здоровезної петельки навіть Джим ще жодного разу в житті не бачив. Мигдальці вибухнули громом оплесків та взялися викликати артистів на біс. Але перед тим, як почати заново, Джим обійшов публіку та зібрав гроші. Юрма цікавих на майдані ставала все більше, і Джимові дісталося безліч монет. Вони були маленькі з дірочкою посередині, аби нанизувати їх на мотузочку. Джим вирішив, що це дуже зручно, а то б він просто не знав, що робити з такою безліччю грошей.
Минуло вже багато годин, проте велика жовта голова у віконечку так і не з'явилася.
І ось з якої причини.
За великими ебеновими дверми знаходилося царське міністерство. А в міністерстві, справа відома, усе тягнеться жахливо довго. Спочатку брамник зі своїм повідомленням пішов до старшого брамника. Потім старший брамник відніс повідомлення головному брамникові. Головний брамник пішов до писаря, писар – до молодшого канцеляриста, той – до старшого канцеляриста, старший канцелярист – до канцелярських справ радника, і так кожен ішов до наступного вищого чиновника. Ось так довго повідомлення йшло до бонз. Бонзами в Мигдалії називаються міністри. А найголовніший міністр носить звання "головбонза", Керував справами у цей час головбонза на ім'я І Те Де. На жаль, про нього не можна сказати нічого приємного. Він був жахливо марнославний і терпіти не міг, якщо хтось інший чимось виділявся.
Коли головбонзі повідомили про двох чужинців, які бажають визволити принцесу Лі Сі, серце його тієї ж миті сповнилося отруйно-зеленими ревнощами.
– Якщо хтось на світі повинен отримати принцесу за дружину, – сказав він собі,– то я – єдиний достойний кандидат.
Насправді він аніскілечки не кохав принцесу, його просто заздрощі брали. І, звісно, він був надто полохливий для того, аби попрямувати до Дракон-Міста визволяти Лі Сі. А коли в нього, головбонзи І Те Де, не вистачало сміливості, то й нікому іншому не можна було позиватися на таку ризиковану та звитяжну справу. Адже саме він про це й потурбується.
– Я відіб'ю бажання в цих чужинців, – сказав він про себе, – накажу схопити їх як шпигунів та кинути до їх до в'язниці. Треба тільки бути обережним, аби цар ні про що не дізнався, а то буде мені непереливки.
Потім він викликав капітана палацової варти. Той прийшов і, витягшись у струнку, відсалютував великою кривою шаблею.
Це був високий та дужий чоловік із похмурим, укритим шрамами обличчям. За всієї своєї лютості до того ж не дуже розумний. Єдине, що він умів, – це коритися. Коли хтось із бонз віддавав йому наказ, він виконував його не замислюючись. Неважливо, яким був наказ. Це він завчив раз і назавжди.
– Пане капітане, – сказав головбонза, – доставте до мене двох чужинців, що чекають перед палацом. Але нікому ані слова, зрозуміло?
– Слухаюсь, – відповів капітан і, відсалютувавши, вийшов, щоб скликати солдат-охоронців.
Глава десята, у якій друзі потрапляють у біду
Мандрівний усландський цирк закінчив виступ на біс, і на майдані знов пролунав грім оплесків.
– Ну ось! – сказав Лукас Джимові.– А тепер підемо та спокійно поснідаємо. Грошей у нас зараз точно вистачить.
І, повернувшись до глядачів, виголосив:
– Невеличкий антракт!
Цієї миті розчахнулися стулки дверей із ебенового дерева, і донизу сходами замарширували тридцять чоловік у військовій формі, і гостроконечних шоломах і з великими кривими шаблями на боку. Юрма принишкла та боязко розступилася.
Три десятки солдатів промарширували просто до усландських циркачів. Вони оточили друзів кільцем, і капітан наблизився до Лукаса.
– Прошу вельмишановних чужинців невідкладно слідувати за мною до палацу, якщо їм буде завгодно, – наказав він хрипким гавкаючим голосом.
Лукас обдивився капітана з голови до ніг. Потім витяг із кишені свою носогрійку, ретельно набив її тютюном та розкурив. Коли вона як слід задиміла, Лукас знову повернувся до капітана та спокійно відповів:
– Ні, зараз нам зовсім не завгодно. Ми саме збиралися піти поснідати. Увесь цей час ви не особливо поспішали, а тепер і ми не поспішаємо.
На обличчі старшого офіцера, вкритому шрамами, з'явилася ввічлива гримаса, і він прогавкав:
– Я перебуваю тут за найвисокішим наказом, аби забрати вас обох. А маю виконати наказ. Коритися – моя професія.
– А моя ні,– відповів Лукас, випускаючи з люльки тютюнову хмаринку. – Хто ви взагалі такий?
– Я капітан царської палацової варти, – проричав капітан, салютуючи своєю шаблею.
– А хто вас прислав, цар мигдальський? – провадив розпитування Лукас.
– Ні,– відповів капітан, – ми від пана І Те Де, головбонзи.
– Як ти вважаєш, Джиме? – звернувся Лукас до хлопчика. – Що спочатку: поснідаємо чи сходимо до пана І Те Де?
– Не знаю, – відповів Джим, ні про що не підозрюючи.
– Ну добре, – вирішив Лукас. – Ми будемо ввічливішими за нього і не примушуватимемо на себе чекати. Пішли, Джиме!
Оточені палацовою вартою, друзі піднялися дев'яноста дев'ятьма срібними сходинками та увійшли до брами палацу. За ними захлопнулися важкі стулки з ебенового дерева. Вони потрапили до просторого коридору, прикрашеному із неймовірною розкішшю. Товсті виті колони із зеленого нефриту підтримували стелю, вкритий мерехтливими перлами. Усюди висіли драпірування з червоного оксамиту та коштовного візерунчастого шовку. Трохи далі коридор розгалужувався направо та наліво. Джим і Лукас побачили безліч дверей, за кожні п'ять метрів нові. Їх була незліченна кількість, бо один боковий коридор вів до інших бокових коридорів, і всі вони були такі довгі, що здавалося, ніби їм взагалі немає кінця.
– Це, вельмишановні чужинці,– приглушеним голосом сказав капітан, – царське міністерство. Будьте ласкаві слідувати за мною, я доставлю вас до ясновельможного пана головбонзи І Те Де.
– Власно кажучи, – буркнув Лукас, – ми хочемо до царя, а не до пана І Те Де.
– Ясновельможний пан головбонза неодмінно проводить вас до його царської величності,– відповів капітан, і на його обличчі з'явилася ввічлива гримаса.
Вони ще довго крокували вздовж та поперек різноманітних коридорів, поки нарешті не зупинилися у якихось дверей.
– Це тут, – улесливо прошепотів капітан.
Лукас безтурботно постукав, і вони з Джимом увійшли досередини.
Солдати залишилися стояти біля входу.
У кімнаті на високих стільцях сиділи три дуже товстих бонзи. Посередині на найвищому стільці сидів бонза в золотому вбранні. Це й був пан І Те Де.
Усі троє тримали в роках шовкові віяла, постійно ними обмахуючись. Перед кожним бонзою навприсядки сидів писар із папером, тушшю та китичкою, бо в Мигдалії заведено писати китичкою.
– Доброго ранку, панове, – дружелюбно сказав Лукав, приклавши пальці до козирка. – Це ви будете пан І Те Де, головбонза? Нам хотілося б до царя.
– Доброго ранку, – посміхаючись, відповів головбонза. – Трохи пізніше ви, певно, підете до царя, трохи пізніше.
– Може бути, – додав другий бонза, знизу подивившись скоса на першого.
– Це не цілком виключено, – почувся голос третього. І тут усі троє закивали один одному, а писарі схвально захихотіли і, схилившись до своїх паперів, записали дотепні слова бонз, аби зберегти їх для нащадків.
– Перш за все ласкавіше дозвольте задати вам кілька запитань, – сказав головбонза. – Хто ви такі?
– І звідки ви взялися? – поцікавився другий бонза.
– І що вам тут треба? – запитав третій.
– Мене звуть Лукас-машиніст, а це мій друг Джим Кнопка, – сказав Лукас. – Ми приїхали з Усландії і хочемо до царя мигдальського, аби повідомити йому, що збираємося визволити його доньку з Дракон-Міста.
– Дуже схвально! – посміхнувся головбонза. – Але так будь-хто може сказати.
– Чи є у вас докази? – запитав другий бонза.
– Чи дозвіл? – додав третій.
І знову писарі схвально захихотіли та записали все для нащадків, а бонзи, обмахуючись віялами, запосміхалися та закивали один одному.
– Послухайте-но, панове бонзи! – сказав Лукас, зсунувши кашкета на потилицю та витягши люльку з рота. – Чого вам треба, відверто кажучи? Не варто так пишатися.