Він на зміг стриматися.
Лукасові очі теж підозріло блищали, і він випускав із носогрійки великі хмари диму.
Мовчки поїхали вони далі. Проте найдивовижніше чекало на них попереду. Перед друзями раптом постав інший локомотив, що виглядав так само, як Емма.
Цей локомотив їхав поруч приблизно в сотні метрів від них, із точно такою швидкістю.
Лукас, не вірячи своїм очам, висунувся з віконця, і на іншій машині машиніст теж висунувся з віконця.
Лукас помахав йому, й інший машиніст теж помахав у відповідь.
– Це вже просто якесь божевілля в квадраті! – сказав Лукас. – Адже ми не спимо!
– Ані трохи! – запевнив Джим.
– То що, тоді давайте розглянемо цю штуку зблизу, – запропонував Лукас.
Вони трохи повернули та поїхали до іншого локомотива. Але той повернув одночасно з ними, так що обидва локомотиви почали рухатися назустріч один одному.
Нарешті Лукас зупинив Емму. Інший локомотив теж зупинився. Лукас і Джим спустилися на землю. Одночасно з ними машиніст і маленький чорношкірий хлопчик теж вийшли з іншого локомотиву.
– Тут, мабуть, однак… – забурмотів ошелешений Лукас.
І вони пішли кожен назустріч один одному. Лукас до іншого Лукаса, Джим – до іншого Джима. Тільки-но хотіли обидва Лукаси та обидва Джими простягти руки для взаємного привітання, як задув легесенький вітерець. Інші Джим, Лукас та Емма стали прозорими й… випарувалися, перетворившись на ніщо.
Джим у повній розгубленості витріщився круглими очима на те місце, де щойно стояв Джим номер два.
Раптом він почув, як Лукас, присвиснувши, сказав:
– Тепер мені все ясно! Ну звісно, так воно і є!
– Що – воно? – запитав Джим.
– Ти колись чув про дзеркальну кімнату Фата Моргани?
– Ні,– відповів Джим. – Який патер?
– Та не патер! – посміхнувся Лукас. – Фата Моргана! Пішли назад, до Емми, там я поясню тобі, у чому річ. А то тут пече, як на сковорідці!
Вони знову влізли до кабіни, і Лукас по дорозі став пояснювати Джимові, що таке дзеркальна кімната Фата Моргани.
Такі кімнати іноді бувають на ярмарках. Вони складаються цілком із дзеркал. Якщо зайти досередини, то можна зовсім збитися з пантелику, бо анітрохи не зрозуміло, де віддзеркалення, а де ні. На ярмарку це дуже весело, і, коли треба, тобі допоможуть знайти вихід.
Зовсім інша річ у пустелі!
Фата Моргана тут складається, звісно, не із дзеркал. Та й звідки їм узятися в пустелі? Ні, просто це так кажуть, оскільки йдеться про схожі речі.
Фата Моргана – це так зване природне явище. Коли сонце розжарює піщану поверхню, повітря стає дуже гарячим, потім ще гарячіше і нарешті починає дрижати від спеки. І ось, розжарюючись усе більше та більше, воно раптом дає віддзеркалення, як справжнє дзеркало у ванній кімнаті. При цьому воно відбиває не тільки предмети, що перебувають поблизу, а частіше приносить віддзеркалення тих, які знаходяться десь дуже далеко. І ось тоді раптом виникають предмети, віддалені від пустелі на багато-багато миль. Наприклад, може трапитися, що люди, які мандрують пустелею, ні з сих ні з тих побачать попереду ресторанчик із вивіскою такого змісту:
ХОЛОДНИЙ ЛИМОНАД, СКЛЯНКА 10 ПФ.
І коли вони туди побіжать, потерпаючи від жахливої спраги, то все миттєво щезне. Так можна заблукати й цілком не знати, де перебуваєш.
Зрозуміло, запросто може статися, що ці віддзеркалення, які називають ще міражами, на довгому шляху крізь пустелю трохи перемішуються. Ось і з'являються міражі курйозного змісту, на зразок тих, що бачили друзі.
– А насамкінець, – завершив Лукас свої пояснення, – насамкінець ми навіть побачили самих себе. Але коли подув вітерець, повітря трохи охолодилося і припинило віддзеркалювати.
Джим якийсь час мовчки розмірковував, а потім захоплено сказав:
– Лукасе, мені здається, що ти знаєш все про все на світі.
– Ні,– відповів Лукас та засміявся, – я дуже багато чого не знаю. Наприклад, я не знаю, що там таке попереду.
Друзі почали напружено вдивлятися в лінію путі.
– Здається, там у піску якісь сліди, – сказав Джим.
– Так, – пробурмотів Лукас. – Виглядають як паротягові.
– Якщо це знову не Фата, – стурбовано проказав Джим. – У такій пустелі ніколи завчасно невідомо, природне це явище чи якесь інше.
Вони підкотили ближче, але цього разу картина не зникла. Це дійсно були сліди і піску, сліди від паротягових коліс.
– Виглядає так, – констатував Джим, – ніби тут хтось проїхав до нас.
Лукас зупинив Емму, спустився вниз та оглянув слід.
– Чорт забирай! – вилаявся він зрештою та пошкріб у себе за вухом. – Тут і насправді хтось уже проїхав до нас. І знаєш, хто це був?
– Ні. А хто?
– Ми самі. Це Еммини сліди. Схоже, ми зробили величезне коло і повернулися до наших власних слідів.
– Ой-ой-ой! – жахнувся Джим. – Але ж нам треба якось вибиратися з цієї клятої пустелі!
– Цілком слушно! – підтвердив Лукас. – Усе питання у тому як.
Він став уважно оглядати все навколо.
У небі справа від них їхав паротяг, випускаючи з труби великі та картаті мильні бульбашки. Зліва височів старий маяк. На його найвищому майданчику якийсь кит робив стійку на голові. Позаду Лукас побачив універмаг, із вікон та дверей якого росли дерева. А просто перед собою він помітив довгу низку телеграфних стовпів.
Там дротами розгулювала родина бегемотів.
Лукас подивився на небо. Три сонця стояло на трьох різних місцях. Яке з них справжнє, а яке міраж, визначити було неможливо.
Лукас похитав головою.
– Це не має сенсу, – пробурчав він. – Треба чекати, поки міражі Фата Моргани не закінчаться. Інакше нам звідси ні за що не вибратися. І потім, нема чого дарма витрачати вугілля та воду. Адже цілком не відомо, скільки нам доведеться триматися на старих запасах.
– А як ти гадаєш, коли Фата скінчиться? – похмуро поцікавився Джим.
– Гадаю, що вночі,– відповів Лукас, – коли не буде так спекотно.
Тут вони залізли назад до кабіни, аби перепочити та діждатися заходу сонця.
Від спеки обох хилило до сну, і Лукас уже засинав, коли Джим раптом запитав його:
– Чому ж вони були такі сумні?
– Хто-о? – позіхнув Лукас.
– Усі,– стиха відповів Джим, – я маю на увазі усландський міраж.
– Може бути, ми побачили їх саме тієї миті, коли прийшов наш лист, – замислено проказав Лукас.
Джим глибоко зітхнув. Дещо згодом він сумно запитав:
– Лукасе, як на тебе, ми колись ще побачимо Усландію?
Лукас дружньо поклав руку на плече Джимові і, бажаючи втішити, відповів:
– Є в мене така впевненість, що одного чудового дня ми всі втрьох повернемося до Усландії – ти, Емма та я.
Джим підвів голову, і його очі стали великими-превеликими.
– Ти чесно так вважаєш? – із надією в голосі запитав він.
– Я можу ледь не слово дати, – пробасив Лукас.
На душі в Джима відразу стало легко та весело, ніби вони вже були на шляху додому.
Він знав, що якщо Лукас щось каже, то це, вважай, справа надійна.
– А гадаєш, швидко? – запитав він ще.
– Може бути, так, а може бути, й ні,– відповів Лукас. – Хто знає. Це тільки передчуття.
І трохи згодом додав:
– Краще спробуй зараз заснути. Можливо, нам доведеться їхати всю ніч.
– Гаразд, – відповів Джим і майже відразу заснув. А Лукас не спав і розмірковував. Він був дуже стурбований. Закуривши люльку, Лукас взявся розглядати пустелю, що лежала у південній спеці, і помітив, що прилетіли стерв'ятники.
Вони терпляче сиділи навколо Емми у мовчазному очікуванні.
За всім, стерв'ятники твердо розраховували на те, що мандрівники ніколи не виберуться з цієї жахливої пустелі.
Глава шістнадцята, у якій Джим Кнопка придбаває важливий досвід
Кожен, хто хоч раз подорожував пустелею, знає, що заходи там відрізняються особливою пишністю. Вечірнє небо сяє усіма кольорами, від вогнисто-помаранчевого до найніжніших рожевого, світло-зеленого та фіолетового.
Лукас і Джим, сидячи на даху локомотива та бовтаючи ногами, доїдали залишки провіанту з корзини та допивали чай із золотого термосу.
– У нас більше нічого не буде доти, поки ми не знайдемо нового провіанту, – стурбовано сказав Лукас.
Спека трохи спала. Здійнявся навіть легенький вітерець, який приніс їм трохи прохолоди. Усі міражі зникли, за винятком одного-єдиного, який вперто намагався залишитися ще на якийсь час. Проте він був зовсім малесеньким природним явищем: половинкою велосипеда із їжачком, що сидів на ньому верхи. Ще чверть години ця половинка трохи розгублено крутилася пустинею туди-сюди, а потім і вона пропала.
Тепер обидва друга могли бути достатньо впевненими в тому, що сонце, яке сідає за обрій, справжнє. А оскільки всім відомо, що сонце сідає на заході, Лукас одразу зміг визначити, де північ та куди їм їхати. Вечірнє сонце мало б світити в ліве віконце. Ось як це просто виявилося, і вони поїхали.
За деякий час сонце вже збиралося сховатися за обрій, і тут до очей Джимові впало дещо незвичайне. Стерв'ятники, які непохитно супроводжували їх, раптом усі як один розвернулися та полетіли геть.
Здавалося, що вони навіть надто поспішали. Джим поділився своїм спостереженням із Лукасом.
– Може, вони нарешті здалися, – пробурмотів задоволений Лукас.
Проте цієї миті Емма видала оглушливий свист, який пролунав криком жаху, і, розвернувшись сама собою, як навіжена помчала у зворотній бік.
Лукас натиснув на гальмо та зупинив Емму. Вона, тремтячи, послухалась і запихкала, судомно переводячи дихання.
– Та ти що, Еммо? Що це ще за новомодні витівки?
Джим хотів щось сказати, проте варто було йому випадково озирнутися назад, як слова застрягли у нього в горлі.
– Там! – тільки й зміг прошепотіти він.
Лукас озирнувся. Усе, що він уже колись бачив, не йшло у жодне порівняння із тим, що він побачив цього разу.
На обрії стояв велетень таких гігантських розмірів, що навіть гори "Корона Світу", що височіли до небес, здавалися порівняно з ним купою сірникових коробок.
Велетень був явно дуже старим, бо його довжелезна біла борода діставала йому до колін і, от диво, була заплетена у товсту кіску. Певно, таким чином велетневі легше було зберігати її у пристойному вигляді. Так, можна собі уявити, яких зусиль коштувало щоденне розчісування цих заростів! На голові у велетня був старий солом'яний бриль. Звідки взялися такі величезні соломини? Гігантське тіло прикривала стара довга сорочка, яка напевне перебільшувала за розмірами найбільше вітрило.
– Ох! – вихопилося в Джима. – Це не Фата! Скоріше звідси, Лукасе! Може бути, він нас ще не помітив.
– Без паніки! – відповів Лукас, випускаючи з люльки тютюнову хмарку.