Машиніст витер з лоба кілька великих холодних крапель поту. Тут він почув зсередини котла неголосне дзенькання. Потім ще раз. І раптом щось, тихо дзенькнувши, випало на землю.
– Гайка! – вигукнув Лукас. – Джиме, вилазь!
Але Джим не з'являвся. Спливали секунди. Лукас, хвилюючись за свого маленького друга, ледь усвідомлював, що робить. Видершись на локомотив, він загорлав крізь купол:
– Джиме! Джиме! Вилазь-но! Джиме, ти де?
І тут нарешті з'явилося чорне личко, що жадібно хапало ротом повітря, геть мокре. Потому рука. Лукас схопив її та витяг друга назовні. Узявши хлопчика на руки, він спустився вниз.
– Джиме! – повторював він знов і знов. – Старий мій Джиме!
Хлопчик закашлявся. Зніяковіло посміхаючись, він виплюнув із рота воду та прошепотів:
– Ось бачиш, Лукасе, як добре, що ти взяв мене з собою?
– Джиме Кнопко! – сказав Лукас. – Ти чудове хлоп'я, і без тебе я б просто пропав.
– Знаєш, як там було? – зітхнув Джим. – Спочатку все йшло добре. Гайку я одразу знайшов, та й відкрутилася вона легко. А коли я зібрався назад, то ніяк не міг відшукати лаз. Але врешті-решт я все-таки впорався.
Лукас стяг із Джима мокрий одяг та загорнув його в теплу ковдру. Потім він напоїв його гарячим чаєм із царського термосу.
– Так! – потому сказав Лукас. – Тепер відпочивай. А інше я й сам дороблю.
Але раптом він хлопнув себе долонею по лобі й налякано вигукнув:
– Чорт мене забирай! Адже крізь дірку від гайки скапує вода!
Так воно й було. Але, на щастя, її витекло дуже небагато, десь із півлітра.
Лукас швидко змінив зламаний поршень та закрутив усе назад. Ззовні гайка закрутилася дуже добре. А потім він знову частина за частиною ретельно зібрав добру стару Емму. І коли останній гвинт був міцнісінько завернутий…
– То що, Джиме! – вигукнув він. – Що ти тепер скажеш?
– А що я маю сказати? – поцікавився Джим.
– А ось послухай-но! – весело відповів Лукас.
Джим прислухався. І дійсно: Емма знову пихтіла!
Хоча й зовсім тихесенько, ледь чутно, але інакше не скажеш – вона пихтіла!
– Лукасе! – загорлав щасливий Джим. – Емма цілісінька та непошкоджена! Ми врятовані!
І обидва, сміючись, потиснули один одному руки.
Стерв'ятники виглядали розчарованими. Проте здається, вони все ще на щось сподівалися. Птахи тільки ненабагато відступили у глиб пустелі.
– Ось що! – виголосив задоволений Лукас. – Тепер Емма має добряче виспатися і набратися сил. І мі, гадаю, зробимо те саме.
Друзі забралися до кабіни та зачинили за собою двері. Потім вони трохи попоїли фруктів та солодощів із корзини з провіантом та попили чаю з золотого термосу.
Після чого Лукас викурив люльку.
Але Джим уже поснув. Він так гордо посміхався уві сні, як може посміхатися лише той, хто полагодив зламаний локомотив із ризиком для життя.
Лукас добряче закутав його ковдрою та прибрав із лоба ще вологі кучеряві пасма чорного волосся.
– Молодець малюк! – ласкаво пробурмотів він.
Потім вибив люльку і ще раз визирнув у віконце.
Стерв'ятники сиділи колом вдалині, яскраво освітлені місяцем. Вони гомоніли між собою, мабуть, щось обговорювали.
– Дзуськи! – пробурмотів Лукас. – Нас вам все одно не отримати.
Потім він влаштувався зручніше, глибоко позіхнув і теж поснув.
Глава п'ятнадцята, у якій мандрівники потрапляють
до чудернацької місцевості та знаходять згубні сліди
Наступного ранку друзі прокинулася досить пізно. Це й зрозуміло, адже напередодні вони лягли далеко за північ. Сонце стояло вже високо, і палюча спека все посилювалася. У пустелі, де ані дерево, ані кущ не дають тіні, повітря швидко стає задушливо гарячим, наче в пічці.
Друзі похапцем поснідали та рушили в путь. У веселому настрої покотили вони відразу на північ. Оскільки компасу в них не було, єдиним орієнтиром слугували гори "Корона Світу".
Вони вирішили їхати так, аби гори весь час було видно справа. За їхніми розрахунками, десь на півночі вони мали виїхати до Жовтої річки і звідти вгору за течією до самісінького Дракон-Міста. Мапа більше не допомагала, але спочатку все й так йшло добре.
Емма знову була у пречудовому настрої. Схоже, вона зовсім оклигалася після важкого полагодження. Незважаючи на свій вік і важкувату фігуру, вона була дуже добрим і надійним локомотивом.
Сонце підіймалося все вище та вище. Через спеку повітря над пустелею дрижало. Лукас і Джим щільно зачинили обидва віконця. Хоча всередині маленької кабіни через топку теж було досить жарко, але порівняно із зовнішньої температурою все-таки стерпно.
Подеколи на їхньому шляху траплялися наполовину занурені в пісок вибілені скелети звірів. Друзі проводжали їх замисленими поглядами.
Було десь за південь, коли Лукас раптом здивовано скрикнув:
– Та невже?
– Що таке? – запитав Джим, потягаючись. Він трохи задрімав, утомлений спекою.
– Здається, ми збилися зі шляху, – пробурмотів Лукас.
– Чому?
– Поглянь-но у праве віконце! Адже гори весь час стояли там. А зараз вони раптом опинилися на іншому боці.
І насправді, усе було, як сказав Лукас: у правому віконці бовванів пустий та далекий обрій пустелі, а ліворуч – гори в червону та білу смужки.
Усе це було вже доволі дивним, проте ще більш дивним виявилося те, що з горами, здається, теж було не все гаразд. Вони виглядали так, ніби не стояли на землі, а парили ледь вище.
– Що ж таке трапилося? – захвилювався Джим.
– Я теж не знаю, – відповів Лукас. – У будь-якому треба повернути чи що.
Але не встиг він це сказати, як гори зовсім зникли, їх не було більше видно ані праворуч, ані ліворуч.
Замість них друзі раптом побачили в далечині морський пляж із пальмами, що згиналися від вітру.
– Отакої, бачили? – пробурмотів ошелешений Лукас. – Джиме, ти щось розумієш?
– Ні,– відгукнувся Джим. – Ми, здається, потрапили до якоїсь незвичної місцевості.
Він обернувся та почав дивитися назад.
До його величезного здивування, позад них височіли червоно-біло-смугасті гори.
Тільки тепер вони стояли догоричерева! Так би мовити, звисали з неба.
– І все ж таки щось не так! – знову пробурмотів Лукас, затиснувши в зубах люльку.
– Що робитимемо? – перелякано запитав Джим. – Якщо так піде далі, нам ні за що не знайти потрібного напряму.
– Розумніше за все буде, – розсудив Лукас, – про всяк випадок їхати далі доти, поки ми не виберемося з цього клятого "НЕЗНАЮЩО".
Отже, вони поїхали далі. Але вибратися не виходило. Навпаки, усе стало ще більш дивним. Наприклад, вони раптом побачили великі айсберги, що пливли небом.
Це було особливо вражаюче, бо у такій спеці будь-який айсберг взагалі-то відразу мав розтаяти.
Тут перед ними виникла Ейфелева вежа, яка насправді стоїть у місті Парижі, а аж ніяк не в пустелі "Кінець Світу". Потім ліворуч з'явилися безліч вігвамів, що оточили вогнище, і воїни у пір'ї з бойовим пофарбуванням, що виконували дикий танець. Праворуч тат-таки опинилося місто Пинь зі своїми золотими дахами. Потому все щезло так само несподівано, як і з'явилося, і навколо знову лежала лише гола пустеля. Проте за кілька секунд у тремтливому повітрі знову виникло щось незрозуміле.
Лукас сподівався, що по обіді за положенням сонця, що сідатиме, він зуміє відшукати північний напрям. Проте, на жаль, про це нема чого було й думати. Сонце палило то справа, то зліва, і часто-густо навіть одночасно з обох боків. Воно й насправді роздвоїлося. Здавалося, що все навкруги просто з'їхало з глузду.
Урешті-решт видіння цілком перемішалися. Так, наприклад, перевернута дзвіниця стояла на кінчику свого флюгера, а над нею в повітрі парило озеро, на хвилях якого паслися корови.
– Ну просто скажений безлад! Такого зі мною ще не траплялося! – пробасив Лукас ледь не зо сміхом.
Тепер виник величезний повітряний млин, що стояв на спинах двох слонів.
– Якби не така маячня, – сказав Лукас, – то всі ці непорозуміння були б просто смішними.
Цієї миті небом проплив могутній корабель під вітрилами, що випускав водограй.
– Я точно не знаю, – пробурмотів Джим і стурбовано похитав головою, – мені все це зовсім не подобається… Хотілося б швидше звідси вибратися.
Тут перед ними пустелею проскакала великими стрибками половинка "чортова колеса" з ярмарку, ніби шукаючи іншу половинку. Проте тієї ніде не було видно.
– Мені би теж цього хотілося, – погодився Лукас і пошкріб за вухом. – Та-а-ак, колись ми певно залишимо цю чудернацьку місцевість. За моїми підрахунками, з півдня ми подолали добру сотню миль. І справді, дурниця, що ми забули взяти з собою компас.
Якийсь час друзі мовчки їхали далі і спостерігали за картинами, що то з'являлися, то зникали. Якраз коли Лукас хотів сказати Джимові, що сонце тепер видно навіть у трьох місцях, хлопчик оглушливо заволав.
– Лукасе! – горлав він. – Там, дивись-но! Цього не може бути! Це ж, це… там Усландія!
І справді! Цілком чітка Усландія лежала, оточена синім океаном.
Велика та маленька верхівки гори підіймалися догори, а між ними можна було впізнати замок короля Альфонса За-Чверть-Дванадцятого. Блищали звивисті рейки залізниці, і всі п'ять тунелів були там, і будинок пана Ермеля теж. Там само стояли маленька залізнична станція та будиночок пані Ваас із крамницею! А морем плив поштовий кораблик.
– Швидше! – вигукнув Джим цілком не при собі.– Швидше, Лукасе! Давай-но! Їдемо туди!
Проте Емма вже сама взяла курс на Усландію. Вона, схоже, теж помітила рідний острів.
Вони під'їжджали все ближче. От уже стало видно, як король виглядає з вікна.
А перед замком стоїть пані Ваас із листом у руках, поруч із нею поштар і пан Ермель.
Усі вони здаються дуже похнюпленими. Пані Ваас увесь час витирає очі куточком фартуха.
– Пані Ваас! – гукнув Джим, відчинивши вікно та висунувшись назовні, так далеко, як він тільки зміг, незважаючи на шалену спеку, що тут-таки його атакувала. – Пані Ваас, я тут! Чи ви мене бачите, пані Ваас? Це я, Джим Кнопка! Залишайтесь там, ми їдемо!
Він так схвильовано горлав та махав рукою, що ледь не випав із вікна. Лукас ледь устиг схопити його за велику кнопку на штанцях.
Еммі залишалося проїхати до Усландії якихось десять метрів, коли все щезло не менш раптово, ніж інші видіння. А знову по обидва боки пролягала нескінченна розжарена сонцем пустеля.
Джим спочатку просто не хотів у це вірити. Але нічого не допомогло, Усландії як не було. Дві величезні сльози скотилися по його чорних щоках.