Але вибору не було.
Емма прийняла сигнал і видала протяжний свист, що означав: "Я зрозуміла!". Тут стрілка на спідометрі поповзла вгору, усе вище та вище, пройшла червоний штрих, поруч із яким було позначено: максимальна швидкість, потім ще вище, де вже нічого не було позначено, і тут спідометр луснув та розколовся на тисячі уламків.
Пізніше ані Джим, ані Лукас не могли пригадати, як їм вдалося уникнути загибелі.
Локомотив, ніби гарматне ядро, вилетів з ущелини назовні саме у ту мить, коли впала остання гора.
Лукас повернув червоний важіль назад. Емма уповільнила хід, і раптом відбувся сильний струс. Машина випустила пару та зупинилася. Вона більше не пихтіла і взагалі не виявляла жодних ознак життя.
Лукас та Джим спустилися на землю, витягли віск із і озирнулися назад.
Позаду них лежав гірський масив "Корона Світу", а на місці ущелини, крізь яку вони пробиралися, високо-високо піднімалася червона хмара пилу.
Зовсім нещодавно там була "Долина Сутінків".
Глава чотирнадцята, у якій Лукас має визнати, що без свого маленького друга Джима він би пропав
– Поки що все обійшлося! – пробурмотів Лукас, зсуваючи кашкета на потилицю та витираючи піт із лоба.
А Джим, який все ще не оговтався від жаху, сказав:
– Мені здається, що пройти крізь "Долину Сутінків" більше вже ні в кого не вийде.
– Так, – серйозно погодився Лукас. – "Долини Сутінків" більше не існує.
Потім він набив свою носогрійку, розкурив її і, випустивши кілька хмаринок диму, замислено продовжив:
– Уся дурість у тому, що й назад нам ніяк.
Джимові таке й на думку не спадало.
– О Господи! – із жахом відповів він. – Але ж нам треба додому!
– Так, так, – погодився Лукас. – Доведеться шукати інший шлях.
– А де ми зараз взагалі? – боязко запитав Джим.
– У пустелі,– відповів Лукас. – Здається мені, це і є "Кінець Світу".
Сонце вже сідало, проте було ще досить світло, аби розпізнати, що вони перебувають на нескінченній рівнині, пласкій, як стільниця. Навколо не було нічого, тільки пісок, валуни та камені. Далеко на обрії чорнів великий, як дерево, одинокий кактус, ніби перст вказівний на тлі білястого сутінкового неба.
Друзі озирнулися у бік червоно-біло-смугастих гір. Пильна хмара дещо розсіялася, і стало видно руїни "Долини Сутінків".
– Як же так сталося? – пробурмотів Джим, хитаючи головою.
– Мабуть, луна так підсилила Еммин гуркіт, – відповів Лукас, – що скелі не витримали та впали.
Обернувшись до локомотива, він похлопав його по товстому боці та із ніжністю сказав:
– Ну й наробила ти справ, моя старенька дурненька Еммо!
Проте Емма мовчала, не виявляючи жодних ознак життя. Тільки тоді Лукас помітив, що з нею негаразди.
– Еммо! – перелякано загорлав він. – Еммо! Товстушко моя мила, що з тобою?
Але локомотив мовчав. Не було чути навіть найтихішого посопування.
Лукас і Джим ошелешено подивились один на одного.
– О Господи, – промимрив Джим. – Якщо Емма зараз… – Він не наважився доказати до кінця.
Лукас зсунув кашкета на потилицю й пробурмотів:
– Ось тобі й маєш!
Вони швиденько витягли з-під сходинок скриню з інструментом. У ній лежали усілякі ключі, молотки, лещата, викрутки, напилки – тобто все, що потрібно для ремонту локомотива.
Довгий час Лукав у повній тиші обережно простукував кожне колесо та кожний гвинтик у старенької Емми та напружено вслухувався.
Джим стежив за ним широко розплющеними очима і не наважувався ні про що запитувати.
Лукас так пильно думав, що в нього навіть люлька згасла. Нічого доброго це не означало. Нарешті він випростався та пробурчав:
– Чорт забирай мене зовсім!
– Що, зовсім кепсько? – запитав Джим.
Лукас повільно кивнув.
– Схоже на те, – хмуро кинув він, – що один поршень зламався. Добре, що в мене є запасний.
Він дістав із шкіряної ганчірки маленький сталевий поршень завбільшки із Джимів палець.
– Ось, – сказав машиніст, затиснувши поршень у руці.– Малий, та дорогий! Задає такт, щоб Емма пихкала.
– Гадаєш, зможеш полагодити? – тихо запитав Джим.
Лукас стиснув плечима та стурбовано пробасив:
– Так чи інакше треба спробувати. Не можна втрачати ані хвилини. Не знаю, чи витримає Емма цю непросту полагодження. Може бути, так, а може бути, і ні… Нам навіть у дрібниці не можна помилитися, інакше… Джиме, ти маєш мені допомогти, один я ні за що не впораюся.
– Гаразд, – наважившись, відповів Джим.
Він знав, що Лукас не жартує, тому питань більше не задавав. Та й вигляд Лукаса не сприяв довгим розмовам. Друзі мовчки взялися до справи.
Тим часом остаточно потемнішало, і Джимові довелося ввімкнути ліхтарика. У безмовному завзятті боролися друзі за життя своєї милої старенької Емми. Година за годиною спливав час. Поршень уставлявся глибоко досередини, тому поступово, частина за частиною, довелося розбирати весь локомотив на вузли та деталі. Слово честі, ця робота вимагала міцних нервів.
Мабуть, було вже далеко за північ. Зійшов місяць, скритий грядою хмар.
Лише неясна, ледь упізнавана присмеркова синява лежала над пустелею "Кінець Світу".
– Лещата! – упівголоса попрохав Лукас. Він працював між колесами локомотиву.
Джим протяг Лукасові лещата. Раптом він почув у повітрі якесь дивне посвистування. За ним почувся огидний клекіт. Потім знову щось прошелестіло. І ось ще раз, тепер уже зовсім близько. Що це могло бути?
Джим спробував вдивитися у пітьму. Він розрізнив безліч великих чорних горбів, які сиділи на землі та витріщали на нього палаючі очі. Знову почулося шелестіння. Гігантська незграбна птиця опустилася на дах кабіни та витріщилася на хлопчика зеленими баньками, що світилися.
Джим зробив над собою зусилля, аби не загорлати від жаху.
Не відводячи очей від страшної птиці-велетня, він прошепотів:
– Лукасе! Агов, Лукасе!
– Що таке? – озвався той із-під локомотива.
– Тут раптом з'явилися такі великі птахи, – знову зашепотів Джим. – Їх тут прорва. Вони сидять навколо і ніби чогось хочуть.
– А який вигляд вони мають? – поцікавився Лукас.
– Дуже недружелюбний, – відповів Джим. – Шиї в них голі, дзьоби криві, а очі зелені. І на кабіні вже сидить одна така і весь час на мене дивиться.
– А-а-а, – протяг Лукас, – це ж усього-на-всього стерв'ятники.
– Зрозуміло, – промовив Джим досить жалібним голосом… І трохи згодом додав: – Я лишень і узнати хотів, а що, стерв'ятники дуже полюбляють нападати чи ні? Ти як гадаєш?
– Поки ти живий, – почав пояснювати Лукас, – вони тебе не чіпатимуть. Чекатимуть, поки не помреш.
– Зрозуміло, – сказав Джим. – І за дві хвилини знову спитав: – А ти цілком впевнений?
– У чому впевнений? – перепитав Лукас із-під локомотиву.
– Ти цілком впевнений, – повторив Джим, – що маленькі чорношкірі хлопчики для них не виняток? Може, якраз їх вони полюбляють їсти живцем?
– Ні,– заперечив Лукас. – Не бійся. Стерв'ятників називають "могильники пустель", бо вони завжди мають справу тільки із мертвечиною.
– Он воно як, – пробурмотів Джим, – ну тоді гаразд.
На справді все було зовсім не гаразд. Стерв'ятник, що сидів на кабіні, робив дуже голодні рухи кінчиком дзьоба, тому Джима не залишала думка, що для маленьких чорношкірих хлопчиків стерв'ятники все-таки, мабуть, роблять виняток… А якщо не вдасться привести Емму до ладу, що тоді? Тоді їм доведеться залишитися тут, посеред пустелі "Кінець Світу", поруч із цими бридкими могильниками, що вже сидять тут та чекають.
Звідси так далеко до будь-якої людської допомоги, а до Усландії просто неможливо далеко. Отже, це кінець, і не повернутися їм до Усландії ніколи-ніколи!
Джим так далеко зайшов у своїх думках, що на нього напало раптом жахливе відчуття повної самотності. І він у розпачі розрюмсався.
Саме у цю мить Лукас вибрався з-під локомотиву і почав витирати ганчіркою руки.
– Що з тобою, старий? – запитав він, тактовно дивлячись убік, бо, звісно, відразу зрозумів, у чому справа.
– Нічого, відповів Джим, – у мене просто… здається… у мене гикавка почалася.
– Он воно як, пробурмотів Лукас.
– Лукасе, скажи мені, тільки чесно, – тихо попрохав Джим. – Чи є ще надія?
Лукас задумливо подивився перед собою, а потім, серйозно дивлячись в очі Джимові, відповів:
– Послухай-но мене, Джиме Кнопко! Ти мій друг, і тому я можу сказати тобі правду. Я не знаю, що робити далі. Мені ніяк не розкрутити останньої гайки. Ззовні не вийде. Треба влізти в котел. А мені ніяк, я завеликий і затовстий. Отака дурна історія!
Джим скоса подивився на стерв'ятника, що сидів на кабіні, і на інших подалі, які повільно, але впевнено підсувалися ближче, із цікавістю витягаючи з-під пір'я-коміру голі шиї. А потім рішуче сказав?
– Я залізу досередини.
Лукас серйозно кивнув:
– Це насправді остання можливість. Проте не небезпечна. Адже тобі доведеться працювати під водою на дні котла. Воду нам виливати не можна, оскільки іншої в пустелі немає. Крім того, ти навіть присвітити собі не зможеш. Працюватимеш цілком та повністю навпомацки. Поміркуй добре, перш ніж погоджуватися. Я зрозумію, якщо ти відмовишся.
Джим поміркував. Плавати та пірнати він, звісно ж, умів. До того ж Лукас сказав, що це їхня остання можливість. Отже, нічого іншого не залишається.
– Зроблю, – сказав він.
– Чу-до-во! – повільно відгукнувся Лукас. – Візьми із собою оцей ключ. Гадаю, він підійде. А гайка розташована приблизно тут. – Він указав місце з зовнішньої сторони днища котла.
Джим запам'ятав місце гайки та заліз на котел. Стерв'ятник на кабіні здивовано спостерігав за ним.
Раптом із-за темної гряди хмар показався місяць, і стало дещо світліше.
Кожен, хто знайомий із устроєм локомотива, знає, що позаду труби є щось на зразок куполу, схожого на другу трубу дещо меншого розміру. Цей купол можна відчинити, і тоді буде видно шахту, що веде до котла.
Джим зняв чоботи, кинув їх Лукасові і поліз до відчиненого купола. Там було дуже тісно, і Джимове серце скажено закалатало.
Проте він стис зуби та протиснувся далі, ногами вперед. Коли ззовні залишилася сама його голова, хлопчик кивнув Лукасові, а потім відчув під ногами воду. Вона була дуже теплою.
Джим удихнув побільше повітря та ковзнув униз.
Лукас стояв перед локомотивом та чекав. Він сильно зблід, це було помітно, незважаючи на кіптяву та сажу. А що робити, якщо із Джимом щось трапиться?
Лукас тільки й зможе, що стояти тут склавши руки, адже до котла йому ніяк не забратися.