Подеколи з'являлися витончені смугасті білочки з такими великими вухами, що вдень вони могли парити на них у повітрі, а вночі загортатися в них, як в теплі ковдри. Величезні змії, що відливали міддю, обвивали стовбури дерев. Вони були цілком безпечні, бо на кожному кінці тулуба мали по голові, і голови ці кожного разу виражали протилежні думки з приводу того, куди їм хочеться повзти. Тут, звісно, і гадати було нема чого, аби розжитися якоюсь здобиччю. Ось і доводилося їм харчуватися плодами, які не могли втекти. Одного разу Джим і Лукас побачили навіть зграйку лякливих ніжно-рожевих косуль, що танцювали одна з одною на лісній галявинці.
Усе це, звісно, було жахливо цікаво, і Джим із задоволенням зійшов би з локомотиву, аби трішечки повештатися "Лісом Тисячі Див". Проте Лукас похитав головою.
– Доведеться перенести на потім, – уважав він. – Зараз просто немає часу. Спершу треба якомога скоріше визволити принцесу.
Три дні їм знадобилося, аби продертися крізь джунглі, бо вони дуже повільно просувались уперед. Але на третій день хащі раптом відкрили свою чудову картату завісу, і просто перед ними здійнялися гори у червону та білу смужку, що носили назву "Корона Світу". А вже коли Джим із Лукасом чітко бачили цей могутній масив, віддалений від морського узбережжя на багато сотень миль, то ясно, якими жахливо високими були його верхівки. Величне видовисько справило на друзів сильне враження.
Гори так тісно прижималися одна до одної, що нема чого й думати було про те, аби перебратися через них. За першою грядою стояла друга, а за нею третя, і так далі одна за одною. Гори впиралися верхівками в хмари та тяглися крізь усю країну і півночі на південь.
Кожна гора переливалася червоно-білими смугами, уздовж чи поперек, хвилеподібно чи зиґзаґами.
Деякі були навіть у клітинку чи із справжнім орнаментом.
Після того як друзі досхочу надивилися на всі і особливо на вершину із самим, на їхню спільну думку, гарним орнаментом, Лукас дістав мапу та розгорнув її.
– Гаразд, – сказав він. – Тепер подивимось, де знаходиться ця сама "Долина Сутінків".
Він швидко відшукав її, чим привів Джима у жахливе здивування, бо хлопчик бачив на папері лише безладну плутанину картатих ліній та крапок.
– Дивись-но сюди, – ткнув Лукас пальцем у мапу. – Ми стоїмо отут, а тут знаходиться "Долина Сутінків". Отже, ми вийшли з лісу трохи північніше. Тому зараз треба їхати на південь.
– Як скажеш, Лукасе, – довірливо проказав Джим.
Отже, друзі поїхали на південь, увесь час вздовж гір. Незабаром вони побачили вузьку щілину між двома високими верхівками та спрямували Емму просто до неї.
Глава тринадцята, у якій починають говорити голоси в "Долині Сутінків"
"Долина Сутінків" виявилася моторошною ущелиною завширшки приблизно зі звичайну дорогу.
Його дно, рівне, як асфальт, складала порода червоного кольору. Сюди ніколи не проникав жоден промінчик сонця. Праворуч та ліворуч височіли баштами до самісінького неба круті скелі. А далеко попереду, над іншим кінцем ущелини, стояло червоне вечірнє сонце значного розміру, заливаючи пурпуровим світлом поверхні скель, укриті тріщинами.
Перед самісіньким входом до ущелини Лукас зупинив локомотив, і друзі для початку зайшли всередину, аби подивитися, як щодо страшних голосів.
Проте нічого не було чути. Усередині панувала урочиста таємнича тиша.
У Джима часто закалатало серце, і він схопив Лукаса за руку. Обидва стояли й мовчали. Нарешті Джим сказав:
– Але ж тут зовсім тихо!
Лукас кивнув і тільки-но хотів щось відповісти, як раптом праворуч у скелі пролунав цілком чіткий голос Джима:
– Але ж тут зовсім тихо!
І тут само зліва зверху знов:
– Але ж тут зовсім тихо!
А потім то справа, то зліва всією долиною згори донизу пройшло щось на зразок перешіптування:
– Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо!
– Що це? – перелякано запитав Джим, ще міцніше вчепившись в Лукасову руку.
– Що це? – Що це? – Що це? – прошелестіло вздовж скелястих стін.
– Не бійся – відповів Лукас заспокійливо. – Це всього лише луна.
– Лише луна – лише луна – лише луна, – рознеслося ущелиною. Друзі попрямували назад до Емми і тільки-но хотіли сісти в кабіну, як Джим раптом прошепотів:
– Тс-с-с, Лукасе! Чуєш?
Лукас прислухався. Тут він уловив, як луна повертається із протилежного кінця ущелини. Спочатку негучна, вона ставала все дзвінкішою:
– Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо!
І, дивна річ, тепер це був не голос одного Джима, луна звучала таким чином, ніби говорили, перебиваючи один одного, сто Джимів. І було воно, звісно, набагато гучніше за попереднє.
Тут луна знову повернула назад і заново пішла вниз вештатися долиною.
– Отакої! – прошепотів Лукас. – Луна повертається, і, як на мене, не одна, а відразу кілька.
Тепер здалека повернулася друга луна, лунаючи то справа, то зліва.
– Що це? – Що це? – Що це? – гукала вона зі скель. Звук був уже як від цілісінького натовпу Джимів. Потім луна розвернулася та знову пішло назад.
– Та-а-ак, – пошепки сказав Лукас, – ось весело буде, коли так далі піде.
– Чому ти так вважаєш? – упівголоса спитав Джим. Йому не було по-справжньому лячно від того, що його власний голос, весь час примножуючись, вештається, як примара, туди-сюди на свій острах та ризик.
– А ти уяви собі,– приглушено відповів Лукас, – що станеться, коли Емма загуркоче долиною. Звук буде, як на цілісінькому величезному вокзалі.
Тут повернулася третя луна і, наближуючись, зиґзаґоподібно зазвучало в ущелині.
– Лише луна – лише луна – лише луна! – вигукнули тисяча Лукасів зі скалистих стін.
Потому голоси розвернулися та знову попрямували у протилежний кінець долини.
– Як це виходить? – прошепотів Джим.
– Важко сказати, – відповів Лукас. – Треба буде перевірити.
– Тихо! – прошепотів Джим. – Воно знову тут!
Із глибини другий раз прийшла перша луна, жахливо посилившись у путі.
– Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – Але ж тут зовсім тихо! – ричали десять тисяч Джимів. Шум був такий, що в обох загуло у вухах.
Коли все це закінчилося, Джим ледь чутно запитав:
– Лукасе, що робитимемо? – Адже воно стає все гучніше!
У відповідь Лукас прошепотів:
– Боюся, що зробити нічого не можна. Можна тільки спробувати якнайшвидше проїхати крізь ущелину.
Тим часом повернулася луна з іншого кінця долини. Луною було запитання Джима "Що це?". Але тепер волали вже сто тисяч Джимів. Під локомотивом задрижала земля, і друзям довелося затулити вуха.
Як тільки луна покотилася назад, Лукас швидко відчинив скриню поруч із важелями і дістав звідти свічку, яка сильно розм'якла від жара парового котла.
Енергійно відділивши віск від гніта, він скатав дві маленьких кульки та протяг їх Джимові зі словами:
– Ось, запхни до вух, аби в тебе перетинки не луснули! І не забудь відкрити рота!
Джим похапцем запхнув віск до обох вух, те саме зробив і Лукас. Потім він на мигах запитав хлопчика, чи чути йому хоч щось. Обидва прислухалися, проте третя луна, що прийшла подібно громовому розкату і знову відкотилося назад, їх не оглушила.
Лукас задоволено кивнув, підморгнув Джимові й підкинув до топки кілька лопат вугілля. І ось вони – повний уперед! – покотили до жахливої ущелини. Дно було рівним, тому вони на добрячій швидкості понеслися уперед, ну, звісно, із належним шипінням та гуркотом.
Аби уявити собі, що обом ось-ось доведеться пережити, треба знати, яку властивість мала ця "Долина Сутінків". Скелі були розташовані саме таким чином, що звук поширювався зиґзаґоподібно і не міг залишити вузьку долину.
Вийшовши з одного кінця ущелини, луна досягала іншого, але їй було аж ніяк не вибратися на волю, тому доводилося повертати назад. Повернувшись до своєї вихідної точки, вона знову повертала, і так туди-сюди, туди-сюди, вешталося із кінці в кінець та назад. Кожна луна, звісно, створювала нову луну, а ця нова луна – ще одну луну. І так голосів ставало все більше та більше. А чим більше голосів, тим гучніше, звісно, луна. Взагалі-то забагато шуму вона ще поки не наробила, проте зараз в ущелині пролунав гуркіт локомотиву. Такого тут ще не бувало!
До речі, зараз хтось може спитати: а чому в ущелині, коли друзі до нього зайшли, було так тихо? Адже найменший звучок, що колись потрапив до долини, мав усе ще вештатися нею. До того ж посилений у багато-багато разів.
Так, запитання це, певно, діже слушне, запитання справжнього природознавця. І розмірковування теж абсолютно правильні, адже якби друзі приїхали у долину на день-інший раніше, вони б почули жахливий-прежахливий шум.
Цей шум утворився з кількох звуків, що були дуже тихі спочатку, але з плином часу стали жахливо гучними.
Наприклад, одне кошаче "няв!" було чути мільйон сто тисяч разів, горобине "цвірінь!" мільйон разів та шурхотіння камінця, що ковзнув униз, – сімсот мільйонів разів. Приблизно можна тепер собі уявити, який шум там був.
Але куди ж він подівся?
Розгадка полягає у… дощі! Кожного разу, коли йшов дощ, на кожній краплі, так би мовити, повисало трошки луни, і його змивало геть. Так "Долина Сутінків" завжди очищувалася від шумів. Саме за день до прибуття Джима, Лукаса та Емми пройшов сильний ливень, і після нових звуків до долини не потрапило, тому там і панувала абсолютна тиша.
А тепер повернімося до наших друзів, що на всіх парах несуться крізь ущелину.
Путь виявилася довше, ніж припускав Лукас. Лукас. Коли вони були десь на середині долини, Джим випадково озирнувся назад. І побачив там таке, від чого навіть у найхоробрішого сміливця кров застигла б у жилах!
Залишись вони біля входу в ущелину – лежати б їм зараз похованими під уламками скель. Там, позаду, по обидві боки ущелини скелі вже впали. Джим побачив, як то ліворуч, то праворуч розколювалися скелясті стіни, ніби від вибухів, як хиталися та падали донизу височезні верхівки скель, наповнюючи уламками "Долину Сутінків". Над ними нависла смертельна небезпека. Джим скрикнув та смикнув Лукаса за рукав.
Лукас озирнувся і в єдину мить оцінив усю небезпеку становища. Ані секунди не затримавшись, він повернув маленький важіль червоного кольору, на якому було написано:
Аварійний важіль!
Користуватися тільки в разі підвищеної небезпеки!
Він не користався допомогою цього важеля вже багато років і гадки не мав, чи в змозі добра старенька Емма витримати таку напругу.