Оскільки пляшкову пошту принцеси принесло течією Жовтої річки, то Дракон-Місто має, вочевидь, лежати десь у верхній її частині. Але шлях Жовтої річки відомий нам, знову ж таки, лише в межах червоно-біло-смугастих гір. Там вона витікає з глибокої печери. А ось де її початок, ніхто не знає.
Лукас розмірковував та палив свою люльку, випускаючи тютюнові клуби під стелю тронної зали. Нарешті він спитав:
– А запливти до цієї печери можна?
– Ні,– відповів той. – Цілковито неможливо. Течія надто бурхлива.
– Таж річка повинна десь мати виток! – сказав Лукас. – А чи можливо перебратися на той бік гір та пошукати там?
Лобастий учений розстелив перед друзями велику географічну мапу.
– Перед вами мапа Мигдалії,– почав він, – кордони царства утворені, як бачимо звідси, уславленою мигдальською стіною, яка опоясує країни з усіх боків, за винятком моря. Стіна має п'ять брам: північну, північно-західну, західну, південно-західну та південну. Якщо виїхати з країни крізь західну браму, то на шляху опиниться "Ліс Тисячі Див". Одразу за ним починаються червоно-біло-смугасті гори. Їх називають "Короною Світу". На жаль, гори непрохідні. Але ось тут, трохи південніше, розташована ущелина під назвою "Долина Сутінків". Єдина можливість перетнути гори – це пройти крізь ущелину. Проте досі на такий крок ніхто не наважився. До того ж "Долина Сутінків" сповнена жахливих звуків та голосів, вони настільки страшні, що ніхто не в змозі їх винести. По той бік "Долини" припустимо знаходиться величезна пустеля. Ми називаємо її "Кінець Світу". Більш мені немає чого вам розказати, бо далі починається ще зовсім недосліджена територія.
Лукас уважно роздивився мапу та знову замислився. Потім він сказав:
– Якщо перебратися через "Долину Сутінків" на інший бік гір і весь час їхати на північ, то десь неодмінно знову виїдеш до Жовтої річки. Тоді можна рухатися далі, вгору за течією, поки не побачиш Дракон-Місто, якщо воно взагалі знаходиться біля Жовтої річки, ось що я маю на увазі.
– Ми не знаємо цього напевне, – обережно відповів учений, – але припускаємо.
– Так, ми неодмінно спробуємо, – продовжував Лукас. – Мапу я хотів би взяти з собою. Про всяк випадок. Джиме, у тебе є запитання?
– Так, відповів Джим. – А який вони мають вигляд, ці самі дракони?
Для відповіді вперед виступив маленький учений, цілком сплюснутий ззаду, і почав пояснювати:
– Я є придворний професор зоології. Мені відомо все про всіх тварин на світі. Що ж до сімейства драконів, то тут наука поки блукає у потемках. Усі описи, які мені вдалося знайти, виключно неточні та неймовірно суперечливі. Перед вами деякі їх зображення, але наскільки вони правдиві, я, на жаль, судити не можу.
Із цими словами вчений розгорнув перед друзями малюнок, на якому було зображено кілька істот, що мали вельми неправдоподібний вигляд.
– То що ж, – сказав Лукас та весело пихнув люлькою. – Коли ми повернемося, то точніше скажемо вам, який вигляд мають дракони. Я гадаю, тепер ми знаємо все, що треба. Дякую вам, панове, "Квітучі Ученості"!
Учені Мигдалії, усі 21, сповнені взаємної пошани, пали долілиць перед своїми слухачами, потому забрали свої папери та залишили тронну залу.
– Коли ж ви маєте намір розпочати свою подорож, друзі мої? – запитав цар, коли вони залишилися втрьох.
– Запевняю, що завтра вранці,– відповів Лукас. – Краще за все до сходу сонця. На нас чекає довгий путь, не хотілося б марнувати час. – Потім він попрохав Пінг Понга: – Будь ласка, дістань аркуш паперу та конверт із поштовою маркою. Олівець у мене є. Хотілося б написати листа до Усландії, перш ніж їхати в Дракон-Місто. А то все може трапитися.
Пінг Понг приніс усе, що просив Лукас, і друзі спільними зусиллями склали довгого листа. У ньому вони пояснювали пані Ваас та королю Альфонсові За-Чверть-Дванадцятому, чому їм довелося поїхати з Усландії. І що Джим відтепер все знає про посилку. І що зараз їм треба прямувати до Дракон-Міста-Сумландії, аби звільнити принцесу Лі Сі та розкрити таємницю Джима-Кнопки. Наприкінці листа друзі передали всім привіт від серця, і панові Ермелю теж. Лукас підписався своїм ім'ям, а Джим намалював чорне личко. Потім вони поклали листа до конверта, учотирьох спустилися на великий майдан і опустили до поштової скриньки.
Одинока та кинута стояла Емма у місячному сяйві.
– Добре, що згадав! – вигукнув Лукас, обернувшись до короля та Пінг Понга. – Еммі потрібна свіжа вода. А до тендеру нам необхідно завантажити вугілля. Прямуючи у невідомість, ніколи не знаєш зарані, чи скоро знову зможеш роздобути пристойне паливо.
Саме у цей момент на порозі королівської кухні з'явився шеф-кухар Шу Фу Лю Пі Плю. Він хотів помилуватися місяцем. Побачивши чужинців із царем та Пінг Понгом, що стояли біля локомотиву, кухар побажав їм приємного вечора.
– Ах, мій дорогий пане Шу Фу Лю Пі Плю, – сказав цар. – Ви неодмінно допоможете нашим друзям вугіллям та водою з вашої кухні, чи не так?
Придворний шеф-кухар виразив готовність, і всі взялись до роботи. Лукас, Джим, кухар і навіть сам цар тягали з кухні до локомотива цеберки із водою та вугіллям. І Пінг Понг не хотів байдикувати, хоча, звісно, міг носити цеберки завбільшки з наперсток.
Нарешті тендер наповнився вугіллям, а Еммин котел – водою.
– Так, – сказав задоволений Лукас, – велике всім спасибі! А зараз нам час спати.
– Хіба ви не хочете переночувати в палаці? – здивувався цар.
Але й Лукас, і Джим вважали, що їм краще спати в локомотиві. І затишно, і звично.
Тат усі стали прощатися і бажати один одному спокійної ночі. Цар, шеф-кухар і Пінг Понг пообіцяли встати раніше і неодмінно проводити друзів у путь.
Потім вони розійшлися. Лукас і Джим – до Емми в кабіну, Пінг Понг – на кухню, ну а цар – до себе у палац.
Незабаром усі вже спали.
Глава дванадцята, у якій починається подорож у невідоме і друзі бачать "Корону Світу"
– Агов, Джиме, прокинься!
Джим потягся, потер очі та запитав сонним голосом:
– Що таке?
– Час, – сказав Лукас. – Вирушаємо в путь.
Джим миттю оклигав та визирнув у віконечко кабіни.
Майдан був пустий. Ще не розвидніло.
Тут розчахнулися кухонні двері, і на порозі з'явився пан Шу Фу Лю Пі Плю. Із великим згортком у руках він прямував до Емми. Позад нього дріботів крихітка Пінг Понг, на личку якого було помітно сумні зморщечки. Проте він дуже намагався зберігати достойний вигляд.
– Ось, – сказав шеф-кухар, – тут я зробив бутерброди вельмишановним чужинцям у путь. По-усландськи. Сподіваюся, буде смачно.
– Дякую, – відповів Лукас. – Дуже мило з вашого боку.
Раптом Пінг Понг заплакав. За всього свого бажання він більше не міг стримувати свого горя.
– О-хо-хо, вельмишановні локомотивні машиністи! – ридав він, витираючи сльози з маленького личка, – вибачте мене за те, що я плачу. Але немовлята мого віку – о-хо-хо! – іноді плачуть ні з сього ні з того…
Лукас і Джим розчулено посміхнулися та обережно потисли його малесеньку ручку.
Лукас сказав:
– Ми все розуміємо, Пінг Понгу. Прощавай, наш маленький рятівнику та друже!
Нарешті прийшов і цар. Він був блідіше, ніж завжди, і виглядав дуже серйозним.
– Друзі мої,– сказав він, – нехай бережуть вас боги, вас та мою малесеньку донечку. Відтепер я непокоїтимуся не лише за Лі Сі, а й за вас обох. Ви припали мені до душі.
Лукас, розчулившись, випустив із люльки велику тютюнову хмару і пробурмотів:
– Усе налагодиться, ваша величносте!
– Ось ще вам гарячий чай, – сказав цар, протягаючи Лукасові золотий термос. – Гарячий чай завжди добре у дорозі.
Лукас і Джим подякували, забралися в локомотив і зачинили двері кабіни. Джим опустив віконечко і вигукнув:
– До побачення!
– До побачення! До побачення! – заволали у відповідь ті, хто залишався. Емма рушила, і всі почали махати на прощання доти, поки не втратили один одного із поля зору.
Подорож до Дракон-Міста почалася.
Якийсь час вони їхали пустинними вулицями, потім досягли передмістя, і золоті дахи Пиня залишилися позаду. Зійшло сонце, погода була така чудова, якої тільки і можна побажати, відправляючись в експедицію. Цілісінький день без жодної зупинки їхали вони крізь Мигдалію, тримаючи курс на "Долину Сутінків".
Наступного дня вони проминули великі сади та поля й покотили крізь сіла, де мигдальські селяни та селянки зі своїми дітлахами та онучатами махали їм услід. Тепер Емми більше ніхто не лякався. Вістка про те, що двоє чужинців на локомотиві попрямували звільняти принцесу Лі Сі, звісно, миттєво облетіла всю країну.
На третій день друзі побачили один із найзнаменитіших мигдальських біломармурових палаців, що стояв посередині озера. Там мешкали молоді мигдальські фрейліни.
Лукас і Джим змогли побачити, як дівчата махають їм здалеку шовковими хусточками, і помахали у відповідь своїми носовими хустинками.
Повсюди, де б друзі не зупинялися, їм приносили повні корзини фруктів та молодощів, а Еммі – воду та вугілля.
На сьомий день путі друзі дісталися, нарешті, західної брами Великої Мигдальської Стіни. Дванадцять солдатів, що несли там службу та буди жахливо схожі на палацових вартових, притягли такий здоровезний ключ, який навіть утрьох ледь можна було втримати. Вони вставили ключа до замка і з величезним зусиллям повернули. Гігантська стулка західної брами із гучним скрипінням розчахнулася.
Цього не відбувалося зі дня створення людини.
Коли Емма виїздила із брами, вартові віддали честь та вигукнули:
– Хай живуть, хай живуть усландські герої!
Уже за кілька хвилин мандрівники опинилися просто в "Лісу Тисячі Див".
Зовсім серйозною справою виявилося знайти в ньому більш-менш проїжджий шлях для локомотива, і будь-який інший машиніст, що знає свою справу не так добре, як Лукас, точно би безнадійно застряг. "Ліс Тисячі Див" був величезними дикими джунглями із картатих скляних дерев, ліан і незвичайних квітів. А через те, що всі вони були прозорими, до поля зору друзів потрапило безліч диких тварин, що населяли джунглі.
Тут літали метелики завбільшки із парасольку. На гілках, наче акробати, перекидалися картаті папуги. Між квітів копошилися великі черепахи із довгими вусами на мудрих обличчях, а по листю квітів повзали червоні та сині равлики із багатоповерховими будиночками на спинках, що виглядали як зменшені копії пиньських будинків із їхніми золотими дахами.