На тих, хто по-доброму не розуміє, завше є рада, бігме добра рада. Я знаю, що ти собі тепер гадаєш. Так добре знаю, немов бачу наскрізь твою гнилу макітру. Ти гадаєш, що тобі пощастить знову обдурити нас. Гадаєш, що своїм базіканням про поділ виграєш час, а тоді махнеш звідси, перше ніж ми тобі на заваді станемо. Але я скажу тобі одне. Ми тобі на заваді станемо, і то так, що ти довіку не забудеш! Ми з Йоменом посидимо в місті, і ти частенько нас зустрічатимеш. Як тільки ти спробуєш висунути носа за хвіртку, то завше здибаєш своїх давніх приятелів. А ми вже зуміємо побалакати з тобою наодинці, будь певен.
"Оце, мабуть, і є "зловісна посмішка", як пишуть у книжках", — подумав Калле, дивлячись на обличчя Блідого.
Він нахилився, щоб краще роздивитися, і зламав гіллячку. Дядько Ейнар швидко озирнувся, приглядаючись, де то тріснуло, і Калле похолов зі страху.
"Аби тільки мене не помітили! Аби тільки не помітили! Бо тоді мені буде непереливки!"
Він розумів, що як його побачать, то не стануть із ним панькатись. Навряд чи такий тип, як Блідий, пожаліє свідка, що десять хвилин підслухував їхню розмову. На щастя, ніхто з трьох співрозмовників не став досліджувати, що там тріснуло. Калле полегшено відітхнув. Серце його вже було заспокоїлось, коли це він помітив таке, що воно знову тривожно закалатало. Вулицею хтось ішов. Маленька постать у червоному, дуже великому спортивному костюмі. То була Єва-Лотта. Вона весело вимахувала мокрою сукенкою і насвистувала свою улюблену пісеньку:
Жило собі дівчатко, на ймення Жозефіна…
"Хоч би вона мене не помітила! — молився Калле. — Хоч би не помітила! Бо як вона скаже: "Агов, Калле!" — то буде біда".
Єва-Лотта підійшла ближче.
"Звісно, вона помітить мене. Бо напевне погляне на нашу дозірну вежу. І чого я тільки виліз сюди!"
— Привіт, дядьку Ейнаре! — гукнула Єва-Лотта. Дядько Ейнар завше приязно зустрічав Єву-Лотту. А тепер був просто в захваті.
— Добре, що ти прийшла, люба, — сказав він. — Я вже хотів іти дивитися, чи мама зварила обід.
Він помахав тим, що стояли за хвірткою.
— Ну, бувайте! На жаль, мені треба рушати.
— Бувай, друзяко, — відповів Блідий. — Ми ще неодмінно побачимося.
Єва-Лотта запитально позирнула на дядька Ейнара.
— Ви не запросите своїх приятелів на обід?..
— Здається, їм тепер ніколи.
Дядько Ейнар узяв Єву-Лотту під руку.
— Дякуємо, колись іншим разом, люба панночко, — сказав Відразний.
"Тепер… тепер усе вирішиться, — міркував Калле, як Єва-Лотта порівнялася з кленом. — Ой-ой!"
Жило собі дівчатко, на ймення Жозефіна…
Єва-Лотта заспівала і, за звичкою, глянула на розгалуззя клена, дозірну вежу Білої Троянди. Калле дивився просто в її веселі, блакитні очі. Якщо ти роками був учасником воєн Білої та Червоної Троянд, якщо не стояв осторонь кривавих битв індіянців і блідолицих, якщо ти був розвідником союзників у другій світовій війні, то навчився двох речей: нічому не дивуватися і, як треба, тримати язика на припоні. Ось сидить на дереві твій товариш, він приклав пальця до вуст, і на обличчі в нього написане тільки одне: "Мовчи!"
Єва-Лотта з дядьком Ейнаром ідуть далі.
І вміла вона шити вже змалку на машині…
10
"Що ви скажете, пане Блюмквісте, про ту розмову?
Калле лежав горілиць у своєму садку під грушею і давав інтерв'ю уявному співрозмовникові.
"Бачите, — мовив пан Блюмквіст, — найперше виявилося, що в цій кримінальній драмі маємо не одного злодія, а відразу трьох. І я попереджаю вас, юначе (уявний співрозмовник був ще вельми недосвідчений і молодий), попереджаю, що найближчими днями стануться важливі події. Найкраще для вас було б сидіти вечорами дома. Боротися будуть до загину, і в того, хто не звик мати справу з покидьками суспільства, можуть не витримати нерви".
Сам пан Блюмквіст був такий звичний мати справу з покидьками суспільства, що не боявся за свої нерви. Він вийняв з уст люльку й повів далі:
"Ви ж розумієте, що ті двоє панове, Крук і Редіґ— вам, звісно, не треба пояснювати, що то їхні вигадані прізвища, — отже, ті два типи приїхали залити сала за шкуру дядькові Ейнарові, тобто Ейнарові Ліндебергові, чи Бране, як він часом себе називає. Одне слово — життя його в небезпеці!"
"А на чий бік у цій сутичці наміряється стати пан Блюмквіст?"— спитав уявний співрозмовник.
"На бік суспільства, юначе, як і завше! Навіть коли доведеться ризикнути життям!"
Знаменитий детектив сумно всміхнувся. Задля суспільства він уже стільки важив життям, що не грає ніякої ролі, чи він ризикуватиме на один раз менше чи більше.
Думки його снувались далі: "Дуже кортить мені знати, чого вони вимагають від дядька Ейнара", — сказав він сам до себе, і тепер це вже був не "пан Блюмквіст", а просто Калле, безпорадний малий Калле, що йому вся та історія видавалася досить-таки моторошною.
Раптом він згадав про газету. Ту саму газету, що її дядько Ейнар купив відразу, як приїхав, коли вони сиділи в літній кав'ярні. Вона й досі лежала в шухляді, та Калле ще не вивчив її докладніше. "Отак дати маху!" — хлопець скочив на ноги. Він згадав, що дядько Ейнар накинувся тоді на сторінку з "Останніми новинами". Отже, тепер треба було тільки вгадати, що його зацікавило. "Нове випробування атомної бомби" — навряд! "Брутальний напад на літнього чоловіка" — ану, може, це? "Двоє хлопців років по двадцять напали на літнього чоловіка, коли той не дав їм закурити…" Ні, дядько Ейнар до цього не причетний. "Вкрадено великі коштовності", — Калле свиснув і швидко перебіг очима повідомлення.
"Вночі проти суботи на Банерґатан украдено великі коштовності. В помешканні відомого стокгольмського банкіра нікого не було, отже злодії могли орудувати цілком вільно. Вони залізли, очевидно, кухонними дверима, відчинивши їх відмикачкою. Коштовності, десь на суму сто тисяч крон, зберігалися в сейфі. Між другою й четвертою годиною ночі його винесено з помешкання. Розбитий і порожній сейф знайдено надвечір у неділю в лісі за три милі від міста. Кримінальна поліція, що її сповіщено в суботу вранці, поки що не знайшла жадних слідів. Мабуть, грабіжників було щонайменше двоє або й більше. Це одна з найзухваліших крадіжок у нашій країні. Кримінальна поліція попередила всі поліцій-Hi дільниці. В портах і на прикордонних рогатках підсилено охорону, бо є підозра, що злодії спробують утекти за кордон і там збути коштовності. Серед украдених речей є дуже цінний платиновий браслет з діамантами, багато каблучок з діамантами, брошка, прикрашена чотирма діамантами в золотій оправі, намисто зі східних перлин і старовинна нагрудна прикраса зі смарагдами".
— Ну й бовдур же я, достеменний бовдур! — вигукнув Калле. — Як було не здогадатися! Лорд Пітер Вімсей та Еркюль Пуаро давно вже розкумекали б, що до чого! Адже нема нічого простішого!
Калле взяв у руки перлину. А з чого видно, що вона східна?
Раптом йому блискавкою сяйнула одна думка. "Я з собою їх не ношу", — сказав дядько Ейнар. Ну звісно, не носить! І він, Калле Блюмквіст, знає, де все те сховане — браслет, і діаманти, і смарагди, і платина, чи як воно там зветься! Звісно, в руїнах замку! А де ж іще! Дядько Ейнар не зважувався тримати їх у своїй кімнаті. Мусив заховати в надійне місце. А підземелля в замку — місце надійне, туди ніхто не заходить.
Хлопцеві аж голова тріщала від думок. Треба негайно піти до замку й знайти коштовності, поки дядько Ейнар не надумав забрати їх звідти! Ох, а ще ж треба стежити за дядьком Ейнаром і тими двома, щоб слушної миті їх арештувати! Як же йому самому всюди встигнути? Та ще й у розпалі війни Білих і Червоних Троянд! Ні, без помічників йому не обійтися! Навіть лорд Пітер Вімсей не впорався б сам. Треба втаємничити в цю справу Андерса та Єву-Лотту й попросити в них допомоги. Щоправда, вони ніколи не визнавали його як детектива, кпили з нього, але ж цього разу йдеться про щось інше!
Внутрішній голос підказував Калле, що в такій справі треба шукати помічників у поліції, і він знав, що голос його не дурить. Та якби Калле пішов до поліції й розповів про все, то чи повірили б йому? Не почали б сміятися, як завше сміються дорослі? Калле мав уже гіркий досвід. Ніхто не хоче вірити, що в одинадцять років можна чогось доконати. Ні, він почекає, поки матиме більше доказів.
Калле обережно поклав перлину в шухляду. А ось і відбиток дядькового Ейнарового пальця! Хтозна, може, він знадобиться! Калле тішився, що виявився такий завбачливий і зробив відбиток.
У газеті написано, що поліція поки що не має ніяких слідів. Ну, в них завше так! Але ж якісь відбитки пальців напевне знайдено в пограбованому помешканні? А це багато важить! Якщо злодій уже мав справу з поліцією, то в поліційній картотеці повинні бути відбитки його пальців. Треба тільки порівняти їх з тими, що знайдено на місці злочину, і все гаразд. Тоді можна відразу сказати: "Цю крадіжку вчинив кривий Фредрік!" Звісно, якщо то будуть відбитки пальців кривого Фредріка. Але може бути, що в поліційній картотеці не виявиться таких відбитків, як ті, що їх знайдено на місці злочину, — тоді вони ні на що не потрібні.
Проте Калле має відбиток дядькового Ейнарового великого пальця, чіткий відбиток на клаптикові паперу. Може, допомогти бідолашній поліції, яка "поки що не знайшла жадних слідів?" Якщо дядько Ейнар справді причетний до крадіжки на Банерґатан (Калле ще не зовсім був цього певен, хоч усе свідчило проти нього), то стокгольмську поліцію, очевидно, дуже втішить відбиток його пальця.
Калле дістав аркуш паперу та ручку й написав:
"До кримінальної поліції в Стокгольмі".
Він спинився й посмоктав кінець ручки. Треба написати так, аби вони подумали, що до них звертається дорослий. Бо ті йолопи ще візьмуть та викинуть листа в кошик на сміття.
Калле заходився писати далі:
"Як видно з газет, у вас на Банерґатан здаєця сталася вилика крадіжка. Може ви знайшли якісь вітбитки пальців, то я посилаю вам один з надією, що він збіжиця з якимось вашим. Дальші довідки можите дістати цілком бизкоштовно від
Карла Блюмквіста,
приватного детектива,
Велика вулиця, 14, Лільчепінг".
— Ну от, — сказав Калле і послинив конверта. — А тепер мерщій до Андерса і Єви-Лотти.
11
Андерс і Єва-Лотта сиділи на горищі в штабі Білих Троянд. Там було напрочуд затишно.