Та прорахувався. Він таки прошмигнув до хатки й защіпнув за собою двері. Але не подумав про те, як йому вернутися назад. А за рогом стояв Сікстен і аж засяяв, як угледів, куди забрався його ворог. Двома стрибками він опинився коло дверей, защіпнув їх знадвору й переможно засміявся. Такого зловісного сміху Єва-Лотта й Калле давно вже не чули.
— Треба визволити нашого ватажка із того ганебного полону, — твердо сказала Єва-Лотта.
Вороги захоплено танцювали воєнний танок.
— Білі Троянди мають тепер новий штаб, — глузував Сікстен, — і вже так будуть пахнути, як ніколи.
— Лишайся тут, Калле, і дражни їх, а я погляну, що можна зробити.
З горища були ще одні сходи, проте вели вони не надвір, а до пекарні. Ними Єва-Лотта могла вийти непомітно. Вона спустилася сходами, дорогою схопила кілька тістечок і зникла в дверях із другого кінця будинку. Тоді далеко обминула будинок, і після кількох спроб їй пощастило непомітно для Червоних Троянд вилізти з огорожі на хатку. Прихопивши з собою дубця, вона поплазувала дашком. Андерс почув, що в нього над головою хтось лазить, і промінь надії освітив його жалюгідний притулок.
Тим часом Калле як міг дражнив Сікстена та його приятелів, намагаючись прикувати до себе всю їхню увагу. То справді була напружена хвилина, коли Єва-Лотта опустила дубця підважити защіпку. Якби хтось із ворогів тієї миті обернувся, то все пропало б. Калле пильно стежив за кожним порухом Єви-Лотти, і йому довелося неабияк натужуватись, щоб водночас дражнити супротивника.
— Підступні паршивці, ось хто ви! — вигукнув Калле саме тоді, як Єві-Лотті пощастило відщіпнути двері.
Андерс відчув, що двері подалися, вискочив надвір і кулею промчав метрів із сто до старого береста. Завдяки багаторічним вправам він миттю опинився на дереві. І коли Червоні Троянди, розлючені його втечею, наче зграя гончаків, стовпилися внизу, Андерс попередив: першого ж, хто зважиться вилізти на дерево, він так прикрасить, що його рідна мати не впізнає. В останню хвилю Сікстен згадав про Єву-Лотту. Вона саме лаштувалася перелізти на огорожу. Та скоро їй довелось пересвідчитися, що за волю свого ватажка вона заплатила своєю власною. Червоні Троянди оточили хатку, і Єва-Лотта, наче достигле яблуко, впала в їхні простягнені руки.
— Мерщій до штабу її! — крикнув ватажок Червоних Троянд Сікстен.
Єва-Лотта пручалась, як левиця, але Бенка і Йонте скоро змусили її скоритися своїй твердій руці.
Білі Троянди негайно кинулись на допомогу. Калле з'їхав мотузкою вниз: Андерс, ризикуючи життям, стрибнув з дерева. Та поки Бенка і Йонте тягай, відсапуючись, дівчину до річки, Сікстен заступав їх ззаду, тож вони без перешкод доправили свою здобич до "фортечного рову". Нічого було й думати перевести Єву-Лотту "звідним мостом", так вона брикалася. Тому Бенка відразу впхнув її у воду, а сам із Йонте ляпнувся слідом за нею.
— Не думай опиратися, бо втопимо, — попередив дівчину Йонте.
Але погроза не завадила Єві-Лотті ще дужче хвицатися, і вона була рада, що їй двічі пощастило затягти Бенку і Йонте під воду. Звісно, сама вона теж добряче скупалась, але це не зменшувало її втіхи.
Бій коло річки не стихав. Стояв такий галас, що пекар Лісандер залишив тісто й вийшов подивитися, що скоїлося. Не поспішаючи, він підійшов до річки саме тоді, як його дочка висунула з води мокру голову. Бенка і Йонте відпустили Єву-Лотту й винувато позирнули на пекаря. Бій скінчився сам собою. Пекар задумливо дивився на своє дитя й довгу хвилину мовчав.
— Слухай, Єво-Лотто, — врешті озвався він, — ти вмієш плавати по-собачому?
— Ну звісно, — відповіла Єва-Лотта, — я по-всякому вмію.
— Невже? Ну, саме це мене й цікавило, — мовив чемно пекар і рушив назад до своєї пекарні.
Штаб Червоних Троянд містився в поштаревій садибі, в гаражі. Там не було машини, і Сікстен тим часом використовував його на свої потреби: тримав у ньому вудки, футбольний м'яч, велосипед, лук, дошку, що в неї вони стріляли, та всі таємні папери й документи Червоних Троянд. Сюди вони й замкнули мокру до рубця Єву-Лотту, але Сікстен по-лицарському запропонував їй свій спортивний костюм.
— Моє гасло — бути шляхетним із переможеними, — заявив він.
— Ну, а я нітрохи не переможена, — відповіла Єва-Лотта. — Мене скоро визволять. А тим часом я постріляю з лука.
Вартові не боронили їй стріляти.
Андерс і Калле похмуро сиділи коло річки й радили раду. Яка шкода, що вони не заполонили Сік-стена! Тепер нічого й думати про обмін полоненими.
— Я закрадуся до них і спробую щось винюхати, — заявив Андерс. — А ти лізь на клен і пильнуй на той випадок, якби вони надумали повернутися.
Захищай штаб до останнього бійця! А як не пощастить, то спали таємні папери!
Калле добре знав, що важко буде виконати все дослівно, але не перечив ватажкові.
Яке чудове місце для розвідника цей клен! Сидіти на розгалуззі зручно, листя тебе ховає, а сам ти бачиш більшу частину пекаревого садка й цілу вулицю, аж до рогу, де вона виходить на Велику вулицю. Калле ще був схвильований недавнім боєм, хоч його трошки мучило сумління. Адже він знав, що занедбав свої громадські обов'язки. Якби не війна між Трояндами, він уже рано-вранці стояв би біля готелю й стежив би за тими двома типами, що приїхали вчора ввечері. Хтозна, може, вони допомогли б йому розгадати таємницю.
Дядько Ейнар походжав стежкою в садку. Він не бачив спостерігача на клені, отже Калле міг спокійно стежити за ним. Кожен дядьків Ейнарів порух свідчив про нетерплячість і невдоволення, а на його обличчі заляг такий неспокій і мука, що Калле аж стало його шкода.
"Мабуть, треба було часом гратися з ним", — раптом співчутливо подумав Калле.
За парканом пролягала безлюдна вулиця. Калле позирнув у напрямку поштаревого будинку. Звідти саме слід було чекати нападу. Однак жодна з Червоних Троянд не з'являлася. Калле поглянув у бік Великої вулиці. Звідти хтось ішов. Стривай! Та невже! Ну так! Ті самі типи, як їх там… Крук і Редіґ! Калле натужився, мов пружина. А прибульці чимраз наближалися. Порівнявшись із пекаревим садком, вони помітили дядька Ейнара, а він помітив їх.
Як раптом побілів дядько Ейнар! Аж страшно дивитися, чисто тобі мрець. А як злякався: миша в пастці й та не була б така злякана, як дядько Ейнар.
Перший озвався один із прибульців, невисокий на зріст, блідий, тобто Редіґ. Голос його був такий улесливий і солодкий.
— Диви, ось і наш Ейнар, наш любий приятель Ейнар!
9
В Калле пішов мороз по спині, як він почув той голос! За лагідністю в ньому ховалося щось відраз-не й грізне.
— Ти, либонь, не вельми радий нас бачити, друзяко! — улесливо мурчав далі прибулець.
Дядько Ейнар схопився тремтячими руками за хвіртку.
— Чого ж, звісно, радий. Але ви так зненацька з'явилися…
— Зненацька? — засміявся Блідий. — Певне ж, бо ти забув лишити нам адресу, як їхав. Через неуважність, звичайно. На щастя, ти написав Лолі листа з дуже чітким поштовим штемпелем. А Лола — дівчина тямуща. Коли з нею як слід побалакати, то вона нічого не втаїть.
Дядько Ейнар, важко дихаючи, перехилився через хвіртку до Блідого.
— Що ти зробив із Лолою, ти!..
— Ну, ну! — перебив його улесливий голос. — Не гарячкуй! У відпустці треба відпочивати, а не розпускати нерви. Адже ти собі влаштував невеличку відпустку, як я зрозумів?
— Та взагалі… так, — відповів дядько Ейнар. — Захотів трошки відпочити.
— Ми розуміємо. Останнім часом ти дуже натомився на роботі, га?
Розмовляв увесь час тільки Блідий. Той, що його Калле прозвав "Відразним", мовчки стояв і всміхався, але та усмішка здалася Калле не вельми приязною.
"Якби я зустрівся з ним на відлюдній вулиці, то непомалу злякався б, — подумав Калле, — хоч не знати ще, кого неприємніше було б зустріти, — цього чи того Блідого, Івара Редіга".
— Чого ти, властиво, приїхав, Артуре? — спитав дядько Ейнар.
"Артуре? Таж його звати Іваром! — міркував Калле. — Хоча, звісно, злочинці й злодії завше мають по кілька наймень…"
— Ти сам у біса добре знаєш, чого я приїхав! — сказав Блідий уже трохи твердішим голосом. — Ходімо покатаємось трохи та заразом і побалакаємо.
— Я не маю про що з вами балакати, — відрубав дядько Ейнар.
Блідий підступив до нього ближче.
— Так-таки й не маєш? — лагідно сказав він. Що то в нього в руці? Калле аж нахилився, щоб побачити.
— Он як воно ведеться, — прошепотів він. — Тепер дядько Ейнар опинився перед націленим револьвером.
Ну й звички в декотрих людей! Ледь що — і вже револьвер!
Блідий пестливо погладив рукою блискучу крицю й повів далі:
— Подумай як слід, може, таки поїдеш із нами?
— Ні! — крикнув дядько Ейнар. — У мене з вами немає ніяких справ! Забирайтесь геть, а то…
— А то покличеш поліцію, га? Блідий і Відразний зареготали.
— Е ні, голубе, не покличеш! Тобі так само хочеться приплутувати сюди поліцію, як і нам.
Блідий знову зареготав якось неприємно й дивно.
— Гарно придумав, любий Ейнаре. Таки гарно, треба визнати. Взяти собі невеличку відпустку зовсім таємно, поки вляжеться перший переляк. Куди розважніше, ніж відразу чухрати за кордон. Метикуватий хлопець, нічого не скажеш!
Він трохи помовчав.
— А все ж ти ледь переборщив, — повів він далі уже зовсім не улесливим голосом. — Ніколи не слід обдурювати своїх приятелів. Багато хто загинув замолоду тільки тому, що забував про це. Де ж це видано, щоб троє кашу варило, а один із'їв!
Блідий перехилився через хвіртку й позирнув на дядька Ейнара так ненависно, що Калле аж кинуло в жар.
— Знаєш, що мені зараз кортить? Увігнати тобі кулю в лоба! — сказав він. — Просто тут, на місці, собако боягузливий!
Дядько Ейнар тим часом наче трохи підбадьорився.
— Ну, й що з того буде? — сказав він. — Хочете назад до в'язниці? Застрілите мене, а за п'ять хвилин тут будуть лягаві. Яка вам користь? Ти ж не сподіваєшся, що я ношу їх із собою? Краще сховай свою цяцьку й побалакаймо розважно! Як ви будете гарно поводитись, то, може, я й поділюся з вами.
— Ото, яка шляхетність, — глузливо мовив Блідий. — Ти ладен поділитися! Шкода, що ця блискуча ідея трохи запізно сяйнула тобі в голові. Таки запізно! Бо тепер ми не хочемо ділитися. Даємо тобі час подумати… ну, скажімо, хвилин п'ять… ми не Дріб'язкові — і ти витрусиш нам усі блискітки. Гадаю, ти розкумекав, що йдеться про твою шкуру!
— А як не витрушу? З собою я їх не ношу, а як ти вколошкаєш мене, то навряд чи хтось допоможе тобі знайти їх.
— Голубе Ейнаре, адже я не вчора народився.