І все-таки я шкодував, що там не було жодної людини, яка послухала б нас. Тоді Нонно сказав:
— Ми можемо піти й заграти моїй бабусі, якщо хочеш. Бабусі, в якої я мешкаю.
— А вона далеко звідси? — спитав я.
— Далеко, але шлях буде коротший, якщо ми йтимемо і гратимемо, — сказав Нонно.
— Атож, ніяка дорога не здається довгою, коли йдеш і граєш, — погодився Юм-Юм.
Він хотів, щоб ми пішли до бабусі Нонно, і я теж хотів цього.
У казках завжди є добрі бабусі. Але справжньої живої бабусі я ще ніколи не бачив, хоч, звичайно, їх є багато. Тож мені захотілося побувати в бабусі Нонно.
Нам довелось узяти всіх ягнят і овець Нонно, та й мого Міраміса. Вийшла ціла валка. Попереду йшли Юм-Юм, Нонно і я, за нами вівці та ягнята, а позаду тюпав Міраміс, поволі, наче Калле-Джиґун. Ми йшли пагорками і грали. Мабуть, ягнята дивувалися, куди це ми вибрались. Але, видно, їм наша виправа подобалася, бо вони весь час бекали й підстрибували навколо нас.
Так ми мандрували кілька годин, здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом'яною стріхою. І вся вона тонула у розквітлому бузку та ясмині.
— А тепер мовчіть, ми зробимо бабусі несподіванку, — сказав Нонно.
Вікно стояло відчинене, і нам чути було, що в хатині хтось порався. Ми поставали рядком біля вікна — Нонно, Юм-Юм і я.
— Раз-два-три, — прошепотів Нонно. — Починаймо!
І ми заграли. Одностайно заграли таку веселу мелодію, що ягнята, почувши її, не втримались і пішли в танок.
У вікні з'явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:
— Як ви гарно граєте!
Ми довго грали для неї, а вона стояла у вікні й слухала. Вона була стара, як світ, трохи схожа на казкову, але справжня, жива бабуся.
Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні, — а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.
— Ох, який добрий, — сказав я Нонно. — Що це за такий хліб?
— Хіба він якийсь незвичайний? — здивувався Нонно. — Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.
Міраміс також хотів їсти. Він засунув голову у вікно і стиха заіржав. Ми засміялися, бо й справді то була кумедна картина. Але бабуся Нонно погладила коня по лобі і дала йому теж свого смачного хліба.
Потім мені захотілося пити, і я сказав про це Нонно.
— Ходіть зі мною, — відповів він.
Нонно повів нас у садок, і там ми побачили чисту криничку. Він занурив у неї дерев'яний цебер, витяг води, і ми заходилися пити просто з нього. І яка ж то була холодна, яка смачна вода! Я зроду не пив такої.
— Ох, яка добра вода, — сказав я Нонно. — Що це за така криничка?
— Хіба вона якась незвичайна? — знов здивувався він. — Ми її просто звемо криничкою і завжди втамовуємо водою з неї спрагу.
Міраміс також хотів пити, і ми дали йому води. Тоді напоїли ягнят і овець.
Нонно треба було вертатися з отарою на ті пагорки, де ми його зустріли. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля своїх овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо сам я ще ніколи не ночував надворі.
Бенко зі своїми татом і мамою інколи їздили за місто на велосипедах і ночували в наметі. Вони ставали табором десь біля чистого лісового струмка і спали в спальних мішках. Бенко завжди казав, що кращої ночівлі годі собі навіть уявити, і я йому вірю.
— Добре тобі, що ти можеш цілу ніч спати надворі, — сказав я Нонно.
— Ти теж можеш, — відповів він. — Ходи зі мною.
— Ні, — сказав я, — мій тато-король турбуватиметься, коли я не повернусь додому.
— Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці, — сказала бабуся Нонно.
— Повідомте й мого тата, — попросив Юм-Юм.
— Гаразд, я повідомлю й садівника, — відповіла бабуся. Ми з Юм-Юмом так зраділи, що почали вистрибувати не згірше за ягнят.
Але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:
— Коли впаде роса, вам буде холодно.
Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:
— Я маю ще два плащі.
Бабуся підійшла до старовинної скрині, що стояла в кутку кімнати, й витягла з неї червоного і блакитного плаща.
— Це плащі моїх братів, — сказав Нонно й також посмутнів.
— А де ж твої брати? — спитав я.
— їх забрав жорстокий лицар Като, — пошепки відповів Нонно.
На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче його хто вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година.
Бабуся Нонно дала мені червоного плаща, а Юм-Юмо-ві — блакитного. А ще дала Нонно буханець хліба, що втишує голод, та дзбан води з кринички, що втамовує спрагу, і ми подалися назад пагорками, тією самою дорогою, якою прийшли сюди.
Мені шкода було братів Нонно, а проте я не міг стримати радості, що цієї ночі ночуватиму на луці.
Добравшись до того пагорка, де плакуча верба схилялася над струмком, ми зупинились, і Нонно сказав, що тут ми влаштуємо собі табір.
І ми його влаштували. Розпалили вогнище, велике, тепле, яскраве вогнище. Ми посідали навколо нього й заходилися вечеряти хлібом, що втишує голод, і водою з кринички, що втамовує спрагу. Впала роса, стемніло, та нам було байдуже, адже вогнище і присвічувало нам, і гріло нас. Ми загорнулися в плащі й полягали біля теплого жару. Вівці та ягнята й собі повкладались навколо нас, а Міраміс пасся поблизу. Ми лежали, слухали, як у траві зашелестів вітер, і бачили безліч вогнищ удалині. Безліч вогнищ у темряві, бо на Острові Зелених Лук ночували з отарами багато пастухів. Ми чули, як вони грали серед ночі старовинну мелодію, про яку Нонно казав, що пастухи грають її вже тисячі й тисячі років. Ми лежали собі, дивилися на вогнища і слухали старовинну мелодію, що линула до нас від багатьох пастухів, яких ми не знали і які грали в темряві для нас. І мені здавалось, що та мелодія кликала кудись якраз мене.
На небі мерехтіли зірки — таких великих і таких ясних зірок я ще ніколи не бачив. Я дивився й на них. Перевернувся на спину, щільніше закутався в червоний плащ і дивився вгору. І згадав, як ми грали для трави і квіток, для вітру й дерев. І Нонно казав, що їм наша гра подобалася. Для зірок ми не грали. Мені було цікаво, чи зірки теж були б раді, якби ми їм заграли. Я запитав про це Нонно, і він відповів, що, звичайно, були б раді. Отож ми підвелися там, де лежали навколо вогнища, взяли свої сопілки й заграли для зірок коротенький уривок з мелодії.
Колодязь, що ввечері шепоче
Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов зі своїм татом-королем до трояндового садка, то запитав його, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й поважно, ласкаво глянув мені у вічі.
— Міо, мій Міо, — сказав він. — У моєму королівстві ти можеш їздити, куди хочеш. Можеш гратися на Острові Зелених Лук або поїхати до Землі Заморської чи Землі Загірної, коли захочеш. Можеш податися на схід або на захід, на північ або на південь, куди лише здужає тебе довезти Міраміс. Але знай, є ще країна, що зветься Земля Чужинецька.
— А хто там живе? — спитав я.
— Лицар Като, — відповів мій тато-король, і по його обличчю ніби майнула темна тінь. — Жорстокий лицар Като.
Коли він вимовив його ім'я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Білі пташки поквапились до своїх гнізд. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток миттю зів'яло.
— Міо, мій Міо, — сказав мій тато-король, — ти для мене найдорожчий, і мені стає важко на серці, коли я думаю про лицаря Като.
І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав. Я відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.
— Якщо вам стає важко на серці, тату, то більше не думайте про нього, — мовив я.
— Ти правду кажеш, — відповів він. — Поки що можна не думати про лицаря Като. Поки ти ще граєш на сопілці і споруджуєш курені в трояндовому садку.
Ми подалися шукати Юм-Юма.
Мій тато-король мав багато обов'язків, адже його королівство було велике, а однаково завжди знаходив час на мене. Ніколи не казав: "Дай мені спокій, я тепер не маю часу!" Йому добре було зі мною. Щоранку він брав мене з собою до трояндового садка, показував мені там пташині гнізда, заглядав у наш курінь, учив мене їздити верхи на Мірамісі й балакав про все зі мною і з Юм-Юмом. Мені якраз дуже подобалося, що він балакав і з Юм-Юмом. Так самісінько, як Бенків тато балакав зі мною, і Бенко тоді був дуже задоволений, наче думав: "Він усе-таки мій тато, але мені подобається, що він балакає з тобою". Те саме відчував я, коли мій тато-король розмовляв із Юм-Юмом.
Але добре, що ми з Юм-Юмом вирушали верхи в далекі мандри, бо якби сиділи вдома, то мій тато-король не встигав би порядкувати у своєму великому королівстві. Коли б ми не зникали на цілі дні, він би тільки те й робив, що розважався б і розмовляв зі мною замість пильнувати свої обов'язки. Отож добре, що в мене були Юм-Юм і Міраміс.
О, мій Міраміс, куди тільки я не їздив на його спині! Я ніколи не забуду, як він віз мене вперше через міст Вранішньої Зорі.
Це було на світанку, коли вартові саме опустили міст після ночі. Шовковиста трава була мокра від роси, і Міраміс замочив свої золоті копита, проте це йому не заважало. Ми з Юм-Юмом були трохи сонні, бо, збираючись у цю мандрівку, встали дуже рано. Зате вранішнє повітря так бадьорило нас і холодило щоки, що, поки ми добрались до лук, сон уже де й дівся. До мосту Вранішньої Зорі ми під'їхали саме тоді, як сходило сонце. Ми ступили на міст, а далі ніби помчали по золотих сонячних променях.
Міст здіймався так високо над водою, що аж у голові паморочилось, коли ми дивилися вниз. Ми їхали найвищим і найдовшим мостом на світі. Золота грива Міраміса виблискувала на сонці, сам він мчав усе швидше й швидше і підіймався все вище й вище. Його копита гриміли, мов грім. Яка чудова їзда! Скоро я побачу Землю Заморську, скоро, скоро.
— Юм-Юме, — гукнув я, — Юм-Юме, тобі теж так весело, теж так гарно?..
Враз я замовк, бо помітив, що зараз станеться.