Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!
— А я й не хочу знати, — відповіла продавщиця.
— Як ви смієте ображати мого діда!
І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього, наче він був із скла.
Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.
— Я тут, мамо! — вигукнув Тоніно.
Та мама його не побачила й не почула і стурбовано низала очима вулицю.
— Осьдечки я, тату! — вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:
— Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?
— Я тут, я тут! Мамо, тату! — гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.
Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?
— Не хочу я більше бути невидимим, — сказав розпачливо Тоніно. — Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!
Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.
— Чого це ти плачеш? — питає його дідусь.
— Хіба ви мене бачите? — здивувався Тоніно.
— Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.
— А я вас не бачив.
— Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп'ята звертають увагу на самотнього старого пенсіонера? Я для вас однаково, що невидима людина.
— Тоніно! — гукнула з балкона мама.
— Мамо, ти мене бачиш?
— Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.
— Зараз іду, мамо, — радісно вигукнув Тоніно.
— А ти не боїшся прочухана? — спитав, усміхаючись, дідусь.
Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.
— Ви мене врятували, — сказав він дідусеві.
— Бувай здоров, — відповів дідусь.
Запитайко
Жив собі один хлопчина, який завжди про все розпитувався. Це, звичайно, добре, коли хлопець хоче все знати. Та питав він про такі речі, які важко пояснити. Наприклад:
— Чому в шухляд є столи?
Люди дивилися на нього й відповідали:
— Шухляди — для ложок, виделок, ножів.
— Я знаю, для чого шухляди, але не можу здогадатися, чому в них є столи.
Люди знизували плечима і йшли собі геть. Іншим разом хлопчина питав:
— Чому в хвостів є риби? Або:
— Чому у вусів є кішки?
Люди знизували плечима та йшли своє діло робити.
Вже хлопчина підріс, уже й дорослий став, а все одно розпитував про такі нісенітні речі, що ніхто йому відповісти не вмів. Поселився він у хижці на високій горі й весь час бився над питаннями, записував їх у зошит, думав-гадав, та ніяк не знаходив відповіді.
Наприклад, він думав:
"Чому в тіні є сосна?"
"Чому хмари не пишуть букв?"
"Чому марки не п'ють пива?"
З великого напруження заболіла в нього голова, та він не кидав свого.
Стригтися він не стригся, голитися — не голився, тож обріс бородою і запитав:
— Чому в бороди є обличчя?
Коли він помер, то один учений відкрив, що той хлопчина змалечку одягав шкарпетки навиворіт і жодного разу не одяг їх як слід. А тому він і не навчився ставити правильні запитання.
З багатьма людьми таке буває, як з тим хлопчиною.
Недільний ранок
У неділю синьйор Чезаре прокидався пізно. Вставши з ліжка, він надягав піжаму й довго походжав по кімнаті. Тільки об одинадцятій він заходив у ванну кімнату й, не зачиняючи дверей, починав голитися.
Саме тієї хвилини чекав Франческо, шестирічний хлопчик, що дуже хотів стати лікарем-хірургом. Він брав вату, пластир, пляшечку спирту і, зайшовши у ванну кімнату, сідав на стільчик.
— Ну, чого тобі? — запитував синьйор Чезаре, намилюючи обличчя.
У будень він голився електричною бритвою, а в неділю — звичайним лезом.
— Ну, чого тобі?
Франческо мовчав, прибравши поважного вигляду й соваючись на стільчику.
— Ну, так чого ж тобі треба?
— Я тут на всякий випадок, — відповів Франческо. — Адже ти можеш врізатися. Тоді я тебе полікую.
— Гаразд, — сказав синьйор Чезаре.
— Тільки ти не порань себе навмисне, як минулої неділі,— попереджав Франческо, — бо тоді це не зарахується.
— Хай буде так, — погодився синьйор Чезаре.
Та поранити себе несамохіть було важко. Він пробував врізатись мимоволі, та марно. Старався бути неуважним, але дарма. Нарешті він якось поранився, і Франческо взявся до роботи: витер краплю крові, помазав ранку йодом і приклав до неї пластир.
І так щонеділі синьйор Чезаре дарує своєму синові краплю крові. А Франческо переконаний, що його батько неуважний.
Кришталевий Джакомо
Якось в одному далекому місті народився прозорий хлопчик. Крізь його тіло все чисто було видно, як крізь повітря чи воду. Був цей хлопчина з плоті й кісток, а здавався скляним. Однак, падаючи, він не розбивався на скалки, а тільки набивав собі на лобі прозору ґулю. Все було видно: і як б'ється його серце, і як плавають його думки, наче кольорові рибки в акваріумі.
Одного разу не втерпів хлопець, — збрехав, і люди побачили: під його чолом заблисла вогняна кулька. Тільки-но хлопець сказав правду, кулька зникла. Відтоді він ніколи не брехав.
А іншим разом товариш довірив йому свою таємницю, і люди побачили, що в його грудях перекочується чорна кулька.
Хлопець ріс, став юнаком, потім дорослим. Люди вільно читали його думки і, запитуючи, вгадували відповідь раніше, ніж він розтуляв рота. Звали його Джакомо, а люди прозвали Кришталевим Джакомо. Всі дуже його любили за чесність. Хто знав його, той і сам ставав благороднішим.
Та, на лихо, владу в цій країні захопив жорстокий диктатор. Настали часи свавілля, насильств і злиднів. Кожен, хто наважувався ремствувати, зникав без сліду. Хто бунтувався, того розстрілювали. Бідних переслідували, принижували і всіляко ображали.
Заляканий народ терпів мовчки.
Та Джакомо не міг мовчати, бо його думки самі за себе говорили. За його прозорим чолом люди бачили: він обурений насильствами й засуджує диктатора. Всі нишком повторювали те, що думав Джакомо, плекаючи надію на кращі часи. Отож тиран наказав арештувати Кришталевого Джакомо й закинути його в найтемнішу в'язницю. Та дивна річ! Стіни камери, в яку запроторили Джакомо, стіни в'язниці і зовнішні мури стали прозорі. Люди, проходячи повз в'язницю, бачили Джакомо й читали його думки. Вночі тюрма випромінювала навкруги яскраве світло. Тиран наказав заслонити всі вікна свого палацу, та однаково не міг заснути. Кришталевий Джакомо навіть у кайданах був сильніший за тирана, бо правда сильніша за все на світі, яскравіша за сонце і могутніша від урагану.
Як мавпи подорожували
Одного дня мавпи в зоологічному саду вирішили побачити світа й подалися в мандри. От ідуть вони, йдуть, зупинилися, а одна мавпа питає:
— Ну, що ми бачимо?
— Клітку лева, басейн тюленя і хату жирафи.
— Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Рушили вони знову в дорогу і зупинилися аж опівдні.
— А що ми зараз бачимо?
— Хату жирафи, басейн тюленя і клітку лева.
— Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Подалися вони далі й зупинилися надвечір.
— Що ми бачимо?
— Клітку лева, хату жирафи і басейн тюленя.
— Який нудний цей світ: скрізь одне й те саме. Не варт і мандрувати.
А річ у тім, що мавпи подорожували в клітці — ходили навколо, як коні в каруселі.
Людина, яка хотіла вкрасти Колізей
Якось одному чоловікові заманулося стати єдиним власником римського Колізею, і вирішив він його вкрасти. Узяв торбу, пішов до Колізею і, помітивши, що сторож десь на другому боці, швиденько набрав каміння і гайда додому. Назавтра зробив так само. І так щоранку, крім неділі, ходив до Колізею по двічі й по тричі, пильно стежачи, щоб вартовий його не запримітив. А в неділю чоловік відпочивав і рахував крадені камені, що купою лежали в льосі.
Заповнивши льох, він наносив каміння на горище, а коли вже й там не стало місця, почав ховати каміння під диванами, в шафах, у кошиках, де складав брудну білизну. Щоразу, приходячи до Колізею, чоловік оглядав його з усіх боків і в думці проказував:
"Людям здається, що Колізей не змінився. Та я знаю, що ось тут він поменшав".
І, витираючи піт з чола, виважував шмат цеглини зі сходів або висмикував каменюку із склепіння та кидав у торбу. Повз нього проходили туристи, милувалися спорудою, роззявивши рота, а він нишком усміхався: "Постривайте, скоро не стане Колізею. Отоді вам очі на лоба полізуть".
Заходячи до крамнички й дивлячись на кольорові листівки з зображенням величного амфітеатру, він шалено радів, а щоб приховати свою втіху, вдавав, що сякається, і сам думав: "Хе-хе! Кольорові листівки… Незабаром матиме той Колізей хіба що на листівках!"
Минали місяці, роки. Крадене каміння купою лежало під ліжком, громадилося в кухні, лишивши тільки прохід між газовою плитою й умивальником, і по вінця наповнювало ванну; сіни ж перетворилися на окоп. А Колізей все стояв на своєму місці, жодного склепіння йому не бракувало. Якби комар взявся до руйнації, то більшої шкоди не завдав би. Бідолашного злодія на старість охопив відчай. Він задумався: "А що, коли я взявся не за те діло? Може, краще було б украсти баню собору святого Петра? Е ні, не кину! Раз узявся, то вже доведу справу до кінця".
Носити каміння ставало йому щораз важче, боліли руки, кривавились пальці. Почуваючи, що смерть недалеко, чоловік востаннє почвалав до Колізею і з великою натугою вибрався сходами на верхню терасу. Надвечірнє сонце розмальовувало жовтогарячими і фіолетовими барвами стародавні руїни. Та бідолашний старий нічого не бачив: сльози і втома заслонили йому очі. Він хотів зостатися на самотині, та заважав натовп туристів, що висловлювали різними мовами своє захоплення. Та зненацька серед людського гомону задзвенів сріблястий голосок хлопчика: "Не руш! То моє, моє!"
Як недоречно, фальшиво звучало слово "моє" перед такою красою! Тепер старий це збагнув і хотів щось сказати хлопчикові, навчити його називати "моє" "нашим", та вже не міг.
Собаче селище
Було колись на світі дивовижне маленьке селище.