З неба летіли різнобарвні цукерки: і зелені, і рожеві, і фіолетові, й блакитні. Спочатку люди думали, що то град. Аж ось з цікавості один хлопчина поклав у рот зелену градину, і виявилося, що то м'ятний льодяник. Інший покуштував рожеву, і виявилось, що то полунична карамелька.
— Цукерки! Цукерки!
Кинулись усі на вулицю і ну кишені наповнювати! Та дощ лив як з відра, де вже було визбирати всі цукерки. Вулиці вкрилися килимом запашних солодощів, що рипіли під ногами. Школярі, повертаючись із школи, ще встигли набрати повні торби. А бабусі понапихали цукерок у клуночки.
От який щасливий день видався пйомбінцям!
Вони там і досі чекають, що знову цукеркова злива почнеться. Але така хмара більше не пропливла ні над Пйомбіно, ні над Туріном, та й на Кремону навряд чи насуне.
Карусель у Чезенатіко
У Чезенатіко, на березі моря, стояла карусель. Було на ній всього шість дерев'яних коників, та ще шість блякло-червоних джипів — для тих, кому до вподоби сучасна техніка. Карусель ту крутив власними руками один чоловік. Був він високого зросту, смаглявий і такий змарнілий, наче їв раз через два дні на третій. Одне слово, хоч карусель була звичайнісінька, дітвора її дуже любила й раз по раз бігала дивитися на неї, мріючи колись досхочу поїздити.
— Чим вас та карусель привабила? З медом вона, чи що? — питали мами. — Ходімо краще на дельфінів у каналі подивимось або зайдемо в кав'ярню, де крісла-гойдалки.
Та ба! Діти й слухати про те не хотіли: їм кортіло на карусель. Якось увечері один старий синьйор повів туди свого онука. Посадив він його в джип, а сам виліз на дерев'яного коника. Сидіти йому було незручно, бо довгими ногами мало не діставав землі, та він весело всміхався. Тільки карусель закрутилась — і старий синьйор умить шугонув на висоту хмарочоса, коник його помчав стрілою все вище й вище — за хмари. Зиркнув старий і побачив усю Романью[10], потім усю Італію, а тоді й цілу земну кулю, що меншала й меншала під копитами коника. За мить стало видно, що вона крутиться, як і карусель, а континенти й океани вимальовувалися, мов на географічній карті.
"Куди ж це ми летимо?" — запитав себе старий синьйор.
У цю хвилину повз нього промчав онучок за кермом збляклого червоного джипа, що обернувся в космічну ракету. А за ним вервечкою линули інші діти, спокійно і впевнено кружляючи по орбіті, мов штучні супутники.
Чоловік, що правив каруселлю, десь зник. Було тільки чути пластинку. Карусель крутиться, поки пластинка грає.
"Тут, щось не те, — подумав старий синьйор. — Цей чоловік, напевне, чаклун. Ми так швидко обертаємося навколо Землі, що поб'ємо рекорд Гагаріна".
Тим часом космічний караван пролітав над Тихим океаном, помережаним острівцями, над Австралією, де вистрибували кенгуру, над південним полюсом, де, напиндючившись, стояли мільйони пінгвінів. Та не було часу їх рахувати, бо внизу показалися американські індіанці із смолоскипами, потім хмарочоси Нью-Йорка, і нарешті єдиний хмарочос Чезенатіко. Пластинка скінчилася. Старий синьйор збентежено оглянувся: він знову сидів на старій каруселі біля Адріатичного моря, а смаглявий, змарнілий чоловічок гальмував. Старий синьйор заточуючись став на землю.
— Послухайте, — звернувся він до чоловічка. Та той не мав часу слухати старого синьйора, бо на джипах і на каруселі вже сиділи інші діти. Карусель вирушала в нову кругосвітню подорож.
— Скажіть-но мені…— сердито повторив старий синьйор.
Чоловічок навіть не глянув на нього. Він крутив карусель. Щасливі пасажири шукали поглядом своїх батьків, які юрмились колом і підбадьорливо. всміхалися. Невже ця кумедна машина, що крутиться під звуки гидкої музики, насправді чарівна карусель?
"Хай йому абищо, — подумав старий синьйор, — краще вже буду мовчати про цю пригоду, а то люди скажуть: "Чого йому було сідати на ту карусель? Хіба він не знає, що на ній голова паморочиться?"
На пляжі в Остії
За кілька кілометрів од Рима простягся остійський пляж. Влітку туди приїздять сотні тисяч римлян, і на пляжі ніде яблуку впасти. Ледь запізнишся, і вже ніде застромити парасолю.
Одного разу на пляжі в Остії з'явився дивний синьйор, що більше скидався на чаклуна, ніж на просту людину. Бо, прибувши на пляж останнім і не знайшовши вільного місця, він розкрив парасольку, крутнув щось у ручці — парасоля знялася вгору, пролетіла над тисячами парасольок і зупинилася над берегом моря, на висоті двох чи трьох метрів над землею. Синьйор-чаклун розклав свій шезлонг, що теж повис над землею, простягся під парасолею, вийняв з кишені книжку та й ну собі читати, вдихаючи морське повітря, гірке від солі та йоду.
Спочатку люди нічого не помітили. Деякі сиділи під своїми парасолями й намагалися розгледіти крізь натовп хоч маленький клаптик моря, інші розв'язували кросворди, а тому ніхто й не дивився вгору. Та раптом одна синьйора почула, як щось упало їй на парасольку. Вона гадала, що це діти м'яча кинули, й хотіла на них нагримати. Озирнулась навкруги, глянула вгору, аж над нею синьйор-чаклун висить. Подивився він униз та й каже:
— Пробачте, синьйоро, то моя книжка впала. Будьте ласкаві, підкиньте її вгору.
Синьйора від несподіванки аж на пісок повалилася. Лежить і не може підвестися — була вона дуже гладка й опасиста. Підбігли до неї родичі, хочуть її підвести, а вона мовчки догори, на висячу парасольку, показує.
— Будь ласка, підкиньте ііені книжку, — повторив синьйор-чаклун.
— Хіба ви не бачите, що налякали нашу тітку?
— Пробачте, я ненавмисно.
— Злазьте звідти, сидіти там заборонено.
— Внизу нема місця, і я вмостився тут. Адже квиток у мене є.
Тим часом усі люди на пляжі вгледіли дивного синьйора й показували на нього пальцями.
— Дивіться, дивіться, — казали вони, — у нього реактивна парасоля!
— Гей, Гагаріне! — гукали йому. — Візьми й мене до себе!
Якийсь хлопчина підкинув книжку, синьйор уловив її, нервово погортав, знайшов потрібну сторінку і взявся читати, пихкаючи сигаретою. Невдовзі йому дали спокій. Тільки діти іноді поглядали вгору, а найхоробріші вигукували:
— Синьйоре, синьйоре!
— Чого вам?
— Навчіть і нас лежати в повітрі!
Але синьйор на відповідь тільки кректав. Коли настав вечір, парасоля тихенько засвистіла й полинула назад понад пляжем. Синьйор-чаклун приземлився на сусідній вулиці, сів на свого мотоцикла й поїхав собі додому. Ніхто не знає, хто він такий і де купив ту парасолю.
Історія королівства Ненажеранії
У далекій стародавній країні Ненажеранії, що на сході межує з герцогством Випиванія, першим королював Ненажера Всетравний, прозваний так через те, що, виївши макарони, уминав тарілку і чудово все перетравлював.
Замінив його потім на троні Ненажера Другий, на прізвисько Три Ложки. Прозвали його так через те, що він їв суп зразу трьома ложками: дві ложки тримав власноручно, а третю підносила Королівна, і горе їй, якщо ложка була порожня!
Опісля на троні Ненажеранії, що височів перед столом, заставленим і вдень і вночі розмаїтими стравами, сиділи: Ненажера Третій, прозваний Закускою; Ненажера Четвертий, на прізвисько Котлета по-парміджанськи; Ненажера П'ятий, Голодний; Ненажера Шостий, Індикожер; Ненажера Сьомий, прозваний "А ще що?", який прославився тим, що з'їв корону з кутого заліза; Ненажера Восьмий, Суха Скоринка, — цей, не знайшовши нічого на столі, проковтнув скатертину; Ненажера Дев'ятий, на прізвисько Сталева Щелепа, з'їв трон разом з подушечками.
Так перестала існувати королівська династія.
Аліса пірнає в море
Одного разу Аліса Падальниця пішла до моря купатися, їй так сподобалось купання, що не хотіла з води вилазити.
— Алісо, годі, йди на берег, — гукала її мама.
— Зараз, мамо, — відповідала Аліса, а сама думала:
"Буду в воді, поки не виростуть у мене плавці і я не стану рибою".
Лягаючи увечері спати, Аліса дивилася в дзеркало: чи не виросли плавці або хоч срібна луска. Та на тілі в неї поблискували самі піщинки, — коли вона не милася під душем після морської купелі.
Одного ранку вийшла Аліса раніше ніж звичайно на пляж і стріла хлопця, який збирав морських їжаків і черепашки. Він був з рибальської родини і добре знався на тому, що і як у морі діється.
— Ти часом не знаєш, як стати рибою? — запитала його Аліса.
— Зараз тобі покажу, — відповів хлопець. Поклав він на камінь, що виступав з води, хустину з морськими їжачками й пірнув на дно. Минає хвилина дві, а хлопця немає. Аж гульк — виринув на поверхню дельфін і ну грати між хвиль, здіймаючи бризки. Він навіть шаснув під ногами Аліси, та вона анітрішечки не злякалася.
Потім дельфін махнув хвостом і зник у глибині морській, а звідтіля виплив, усміхаючись, хлопець.
— Бачиш, як це легко робиться?
— Бачу, але не вмію.
— Спробуй.
Алісі дуже хотілося стати морською зіркою, вона пірнула в море і попала в розкриту черепашку. Черепашка тут же стулила свої половинки, й Аліса потрапила в полон.
"Ой лишенько, що ж тепер буде?" — подумала дівчинка.
Навкруги панували тиша й спокій. От би лишитися тут навіки-віків, жити в глибинах моря, як колись сирени. Аліса зітхнула. Згадала маму. Вона, мабуть, думає, що Аліса ще спить. Згадала тата. Сьогодні субота, і ввечері тато має приїхати з міста.
— Шкода мені їх кидати. Вони мене так люблять. Цього разу я повернуся на суходіл.
Упираючись руками й ногами, Аліса прочинила стулки, вистрибнула назовні й виринула з води. Хлопчика вже не було на березі. Про свою пригоду Аліса не розповіла нікому.
Молодий рак
Один молодий рак так собі думав: "Чому всі мої родичі пересуваються задом уперед? Я хочу навчитися плавати вперед головою, як жаби, і, присягаюся своїм хвостом, таки навчусь".
Отож почав він нишком вправлятися між камінням рідного струмка.
Спочатку ці вправи дуже його втомлювали: то вдариться, то панцир розіб'є або клешнею на клешню наступить. Час минав, і поступово справи пішли на краще, бо хто мусить, той і камінь вкусить.
Бачить рак, що вже навчився, завітав до своїх та й каже:
— Подивіться, як я вмію, — і гордо поплив головою вперед.
— Ой синочку мій, — заголосила мати, — чи ти з глузду з'їхав? Схаменися, плавай так, як твої рідні брати.
А брати тільки дивляться на нього глузливо та посміхаються. Батько, той споважнів, — помовчав хвилинку, а тоді каже:
— Годі, сину, блазнювати.