Це ти охороняв мій холодильник?
— їй-бо, холодильник з чистого золота! Хіба ви ніколи звідти не виходите?
— Лише взимку, в крижаному автомобілі.
— А що, коли б на той час пригріло сонце?
— Такого бути не може, це заборонено. Я б наказав солдатам ув'язнити його.
— Гм, — промимрив Джованніно і подався в іншу країну.
Аліса Падальниця
А ось казка про Алісу Падальницю, що завжди і всюди падала.
Зібрався якось дідусь з нею в парк на прогулянку. Кличе:
— Алісо! Де ти?
— Я тут, дідусю!
— Де "тут"?
— У будильнику.
Відкрила вона з цікавості задню кришку будильника і незчулась, як опинилася між коліщатками і пружинками. А коліщатка крутяться, цокають; тож довелося їй перестрибувати з однієї осі на другу, поки не знайшла спокійної місцини.
Іншого разу кличе дідусь Алісу снідати:
— Алісо, де ти? Алісо!
— Я тут, дідусю!
— Де "тут"?
— Тутечки, в пляшці. Я хотіла пити і впала всередину. Бідолашна Аліса з сили вибилася, борсаючись у воді…
їй дуже пощастило, що минулого літа вона побувала в Сперлонго й там навчилася плавати по-жаб'ячому.
— Стривай, зараз я тебе витягну.
Дідусь опустив у пляшку мотузочок. Аліса вхопилась за нього і спритно видряпалась наверх, бо була доброю гімнасткою.
А ще одного разу Аліса кудись зникла. Шукав її і дідусь, шукала й бабуся, шукала тітка, і сусідка, яка щодня приходила читати дідусеві газету, бо шкодувала сорок лір, та все марно.
— Скоро вже й батьки з роботи вернуться. Як не знайдемо, то буде нам лихо, — бідкалась злякана бабуся.
— Алісо, де ти? Алісо!
Ніякої відповіді. Аліса не могла відповісти, бо пішла була на кухню, залізла з цікавості в шухляду, де лежали скатерки та серветки, і там задрімала. Хтось засунув шухляду, не звернувши уваги на Алісу. Дівчинка прокинулась у темряві. Але не злякалася, бо якось була залізла в кран, а там теж темно.
"Ось почнуть готувати вечерю, — міркувала Аліса, — тоді вже відсунуть шухляду".
Та ніхто про вечерю й не думав, бо ж Аліса пропала. Батьки вернулися з роботи й ну гримати на діда й бабу.
— Ось як ви її пильнуєте!
— Наші діти не залізали в крани, — заперечували дід з бабою, — за наших часів діти падали тільки з ліжка й набивали собі гулі на лобі.
Нарешті Алісі набридло чекати. Просунулась вона крізь скатерки на дно шухляди й загупала ногою: гуп! гуп! гуп!
Гуп! Гуп! Гуп! — кликала на допомогу Аліса.
— Стривайте, — сказав тато, — хтось стукає.
Скільки радості було, коли Алісу віднайшли! Та дівчинка зараз же залізла в татову кишеню, і перше ніж її витягли, встигла заляпати обличчя пастою з кулькової ручки.
Шоколадна дорога
Одного разу троє братів з Барлетти подалися в мандри. Йшли вони, йшли та й натрапили на гладісіньку коричневу дорогу.
— Що воно таке? — запитав перший.
— Це не дерево, — сказав другий.
— Це не вугілля, — сказав третій.
Щоб дізнатись, з чого та дорога, всі троє стали навколішки й лизнули її. Аж виявилося, що то шоколад! Дорога була з шоколаду! Почали вони його їсти. Настав вечір, а брати все їдять та їдять шоколадну дорогу, аж поки залишився тільки маленький клаптик. Не стало ні шоколаду, ні дороги.
— Що ж його робити? На щастя, стрівся їм селянин, що вертався на возі з поля.
— Я одвезу вас додому, — мовив він.
І привіз їх у Барлетту, аж під самісіньку їхню хату. Злізли брати, дивляться, а віз увесь із печива. Не довго думаючи, взялися вони до воза, і За хвилину не лишилось ні коліс, ані голобель.
Нікому в Барлетті ще зроду так не щастило, як тим братам, і навряд чи коли пощастить.
Хто вигадає більше чисел?
Нумо вигадувати числа.
— Нумо. Починаю я: майже один, майже два, майже три, майже чотири, майже п'ять, майже шість.
— То дурничка. Ось послухай, що я вигадав: один зверхмільйон більярдонів, один восьмільйон тисячонів, один чудольярд і один чудольйон.
— А я вигадав таку таблицю множення: три по одному — йди додому три по два — он сова три по три — носа втри три по чотири — дзвоник до квартири три по п'ять — землі п'ядь три по шість — непроханий гість три по сім — цукерки всім три по вісім — джмелі в стрісі три по дев'ять — качка й лебідь три по десять — діток пестять.
— Скільки коштують ці макарони?
— Два щиглі в лоб.
— Скільки звідси до Мілана?
— Тисячу нових кілометрів, один старий кілометр і сім шоколадок.
— Скільки важить одна сльозина?
— Як чия. Як вередунова, то легша за вітер, а як голодної дитини, то важча за цілу Землю.
— Чи довга ця казка?
— Аж занадто.
Бріф, бруф, браф
Два хлопчики гралися у дворі, вигадуючи свою таємну мову, що її ніхто інший не зрозумів би.
— Бріф, браф, — мовив перший.
— Браф, броф, — відповів другий. І обидва зареготалися.
На балконі другого поверху сидів добродушний старий синьйор і читав газету, а з вікна, що навпроти, виглядала не зла і не добра стара синьйора.
— От дурна дітвора, — сказала синьйора. Старий синьйор їй відповів:
— Я з вами не згоден.
— Невже ви зрозуміли, що вони говорять?
— Авжеж, зрозумів. Перший сказав: "Який сьогодні гарний день!", а другий відповів: "Завтра буде ще кращий".
Синьйора наморщила носа, але змовчала. Хлопчики знову заговорили своєю мовою:
— Мараскі, барабаскі, піпірімоскі,— сказав перший.
— Бруф, — відповів другий. І обидва зареготалися.
— Невже ви й це зрозуміли? — сердито вигукнула стара синьйора.
— Авжеж, зрозумів, — відповів, усміхаючись, старий синьйор. — Перший сказав: "Як добре жити на світі!", а другий відповів: "Який гарний світ!"
— Невже таки світ гарний? — допитувалася Синьйора.
— Бріф, бруф, браф, — відповів старий синьйор.
Як один перукар купив місто Стокгольм
На торгу в Гавірате можна купити все що завгодно. Спритніших крамарів деінде годі й шукати.
Якось у п'ятницю прийшов на торг один чоловік і почав продавати дивовижний товар: гору Монблан, Індійський океан і моря на Місяці. І був він такий спритний на язик, що за годину увесь той товар спродав, лишилося тільки місто Стокгольм.
Одному перукареві закортіло те місто придбати. Замість плати він підстриг крамаря, намастив йому волосся й одержав свідоцтво про купівлю, в якому було написано: "Власник міста Стокгольма". Перукар прибив те свідоцтво цвяшками на стіні між двох дзеркал і гордовито показував своїм відвідувачам, коли хто розпитував:
— Це шведське місто, і не просте, а столиця. Там проживає мільйон чоловік, і, звичайно, всі вони належать мені. Біля міста є і море, але я не знаю, хто його власник.
Перукар потрошку заощаджував гроші і торік подався до Швеції оглянути власні маєтності. Стокгольм йому страшно сподобався, та й шведи припали до серця своєю люб'язністю. Вони не розуміли аніскілечки, що він питав, а він — що вони йому відповідали.
— Я володар цього міста. Знаєте ви це чи ні? Вас про це повідомили?
Шведи всміхалися й потакували з чемності. Перукар потирав руки, радий-радісінький.
— Таке місто придбав за одну стрижку! Дешево воно мені обійшлося!
А насправді він переплатив. Бо кожна людина змалечку володіє цілим світом, і це не коштує їй жодного шеляга. Так, світ належить їй, треба тільки закачати рукави, простягти руки й узяти його.
Як Джованніно Ледачий мацав королівського носа
Одного разу Джованнінові Ледачому закортіло помацати королівського носа. Почав він до Рима збиратися. Друзі його відраджували, кажучи:
— Не їдь, Джованніно: це дуже небезпечно. Розгнівається король, то й носа власного позбудешся, і без голови залишишся.
Та Джованніно був упертий. Приготував валізку і сходив до священика, мера й маршала — щоб повправлятися. Він помацав їм носи так обережно й спритно, що ті навіть нічого й не помітили.
"Просте діло", — подумав Джованніно.
Поїхав він до сусіднього міста. Показали йому будинок губернатора, прокурора та судді, він відвідав цих титулованих осіб і помацав їхні носи. Можновладці були трохи вражені: чоловік наче й добре вихований, вміє розумну розмову підтримати, а робить таке неподобство. Прокурор навіть розгнівався і вигукнув:
— Чого це ви мене за носа хапаєте?
— Даруйте, — відповів Джованніно, — на ньому сиділа муха.
Почав прокурор по кімнаті роздивлятися. Хоч як пильно дивився, та ні мухи, ані комара не побачив. Джованніно тим часом поквапно вклонився й зник, мов у землю провалився, не забувши, однак, за собою двері причинити.
Був у нього окремий блокнот, де він занотовував усіх тих, у кого йому пощастило носа помацати. І були то все люди титуловані й поважні.
У Римі Джованніно перемацав стільки носів, що йому довелося купувати товстіший зошит. Адже там на кожній вулиці можна зустріти одну або й дві високородні особи, кількох віце-міністрів і десяток знаменитих секретарів. Що ж до прокурорів, то про них нема чого й казати: їх там більше, як жебраків. Отож носів було вдосталь, тільки руку простягай. Всі ті благородні особи вважали, що, мацаючи їхні носи, Джованніно засвідчує їм свою повагу, а дехто навіть заохочував своїх підлеглих, щоб і вони перейняли таку поведенцію:
— Від сьогодні замість уклонятися можете мацати мого носа. Це новий вишуканий звичай.
Підлеглі, звичайно, вагалися. Адже то нечувана річ — простягати руку до начальницького носа. Та, зрештою, за велінням начальників, вони почали торкати, мацати, щипати їхні носи. І вельможні носи від задоволення ясніли й червоніли.
Джованніно не забув своєї головної мети: помацати королівського носа. Він тільки чекав сприятливої нагоди. І така нагода випала йому під час королівської процесії. Джованніно помітив, що з юрби раз по раз виступали люди, стрибали на підніжки королівського ридвана й подавали королю конверт, мабуть, із суплікою, а король, усміхаючись, передавав той конверт першому міністрові.
От Джованніно й собі скочив на підніжку. Король лагідно до нього всміхнувся. Джованніно сказав:
— З вашого дозволу, — і, простягши руку, торкнувся вказівним пальцем до кінчика носа його величності.
Приголомшений несподіванкою, король помацав свого носа, розтулив губи щось сказати, та Джованніно стрибнув назад і сховався в юрбі. Залунали бурхливі оплески, всі кинулись наслідувати Джованніно: люди стрибали на підніжки, хапали короля за ніс і добряче його попосмикали.
— Це новий вияв шаноби, ваша величносте, — усміхаючись прошепотів перший міністр у вухо королю. Та король не мав охоти усміхатися, бо йому було боляче, з носа текло. Король навіть не міг утертися: вірні піддані безперестану хапали його за ніс.
Джованніно вернувся додому радий-радесенький.
Чудесний дощ у Пйомбіно
Одного разу в Пйомбіно пішов цукерковий дощ.